— Я хотів би залишити їх у спокої.
Великий Джим кивнув, ніби кажучи:
— Авжеж, ти шеф поліції. — Він обернувся до Барбі, Джулії й Опудала Джо. — Отже, ви нас перехитрували, чи не так, містере Барбара?
— Можу вас запевнити, що ніяких хитрувань нема, сер, — відповів Барбі.
— Дідь… дурниці. Це натуральне змагання за владу в чистому вигляді. Бачив я й не таких розумників. Бачив їх злети… бачив і падіння, — він, все ще потираючи собі болісну праву руку, підступив до Барбі. Так близько, що той почув запах його одеколону й поту. Дихав Ренні хрипко. Він понизив голос. Джулія, либонь, не розчула, що він промовив далі. Але Барбі все чудово почув. — Синку, ти поставив на банк усе, що маєш. До останнього цента. Якщо ракета проб'є Купол, ти виграв. Якщо ні…
— Це найбезглуздіше з того, що я мала нагоду чути! — оголосила Джулія.
Великий Джим, не обертаючись, махнув на неї рукою.
— Хочете поїхати до «Діппера», бос? — спитав Рендолф. — Ми ще маємо час.
— Ноги моєї не буде в цьому гнізді блудодійства, — відповів Великий Джим, відкриваючи дверцята шефового автомобіля. — Що мені варто було б зробити, так це поспати. Але нема такої можливості, бо маю багато роботи. Велика відповідальність лежить на мені. Я її ні в кого не просив, але ж маю.
— Є люди просто великі, а є ті, котрі натягують на себе велич, чи не правда, Джиме? — спитала Джулія зі своєю відстороненою усмішкою.
Великий Джим обернувся до неї з таким виразом лютої ненависті на обличчі, що вона аж відступила на крок. Але Ренні опанував себе.
— Поїхали, шефе.
Машина попрямувала до міста, блимаючи вогниками в просто-таки по-літньому маревному повітрі.
— Ф'ю, — присвиснув Джо. — Жахливий чувак.
— У мене такі самі відчуття, — докинув Барбі.
Джулія дивилася на нього, ані сліду посмішки на її обличчі не залишилося.
— Ви маєте ворога, — сказала вона. — Тепер уже смертельного ворога.
— Гадаю, ви теж.
Вона кивнула:
— Я сподіваюся, ракета проб'є бар'єр, на наше обопільне щастя.
Гукнув молодший лейтенант:
— Полковнику Барбара, ми вже їдемо звідси. Мені було б значно легше, якби ви, всі утрьох, зробили так само.
Барбі кивнув і вперше після довгенької перерви відсалютував.
Злетівши того понеділка рано-вранці з бази військово-повітряних сил Карсвелл[219], Б-52 баражував над Берлінгтоном[220] у штаті Вермонт уже з 10:40 (у ВПС вважають, що на бенкет варто з'являтися якомога раніше). Місію позначили кодовою назвою ГРАНД-ОСТРІВЕЦЬ. Пілотом-командиром був майор Джин Рей, учасник війн у Перській затоці та в Іраку, останню він у приватних розмовах називав не інакше, як «сране мавп'яче шоу Довбобуша». У бомбовідсіку його корабля містилося дві крилаті ракети «Фастхок»[221]. Ракети надійніші й потужніші за старі «Томагавки», але яке ж це тяжке відчуття — баражувати з ними, боєздатними, готуючись запустити їх по американській цілі.
О 12:53 червоний вогник на його контрольній панелі став бурштиновим. Це комп'ютер перейняв управління від майора Рея і почав виводити літак на позицію. Місто Берлінгтон промайнуло під крилами й залишилося позаду.
Рей промовив у шоломофон:
— Уже майже час, сер.
Полковник Кокс відгукнувся з Вашингтона:
— Тоді Роджер, майоре. Щасти. Вистрелюй байстрючку.
— Пішла, — відповів майор.
О 12:54 бурштиновий вогник почав пульсувати. О 12:54:55 він став зеленим. Рей клацнув тумблером, позначеним 1. Ніякого струсу, тільки
Джин Рей перехрестився, завершивши цей жест цілуванням споду свого великого пальця.
— З Богом, доню, — промовив він.
Максимальна швидкість ракети «Фастхок» 3500 миль за годину. За п'ятдесят миль від цілі — десь миль за тридцять західніше Конвея в Нью-Гемпширі й уже на східному боці Білих гір[222] — її комп'ютер спершу вирахував, а тоді визначив фінальний курс. У процесі наближення швидкість ракети зменшилася з 3500 до 1850. Ракета прив'язалася до траси № 302, яка проходить центром Східного Конвея, і, пролітаючи над пішоходами, змушувала їх нервово задирати голови.
— То часом не реактивний літак так низько, — прикриваючи собі долонею очі, запитала якась жінка в колеги по шопінгу на парковці біля «Зеленої крамнички першопоселенців» [223]. Якби навігаційна система «Фастхок» могла говорити, вона б промовила: «Золотко, ти поки що не бачила мене у справжній роботі».
На висоті три тисячі футів вона пролетіла над кордоном між Нью-Гемпширом і Мейном, залишаючи по собі звукову хвилю, від якої клацали зуби і брязкали вікна. Коли навігаційна система зачепила шосе № 119, ракета сковзнула вниз до тисячі футів, а далі спустилася на п'ятсот. Тепер її комп'ютер працював на всю котушку, перевіряючи дані навігаційної системи, за хвилину перемотуючи у своїй електронній голові не менш ніж тисячу параметрів корекції курсу.
У Вашингтоні полковник Джеймс О. Кокс промовив:
— Народ, фінальне наближення. Тримайте руками фальшиві зуби, хто має.
«Фастхок» знайшла дорогу Мала Курва й різко впала ледь не до рівня ґрунту, все ще рухаючись майже вдвічі швидше за звук, вона аналізувала кожний горбок і поворот, хвіст її горів так, що очам боляче, залишаючи по собі отруйний шлейф ракетного вихлопу. Ним зривало листя з дерев, деякі навіть загорілися. Ним ущент розтрощило придорожню ятку біля Таркер Голлоу, дошки і шматки гарбузів підлетіли аж до неба. А грім, який переслідував ракету, змушував людей падати долілиць на підлогу, прикриваючи собі голови руками.
У «Діппері» тепер уже тіснилося вісімсот чоловік. Ніхто не балакав, хоча Лісса Джеймісон беззвучно ворушила губами, либонь, молилася якійсь із тих нью-ейджевих світових душ, котра наразі привернула її увагу; в руці вона стискала кришталеву кулю. Преподобна Пайпер Ліббі притискала собі до губ хрестик, що колись належав її матері.
— Ось воно, — промовив Ерні Келверт.
— Де? — вимогливо спитав Марті Арсенолт. — Я нічого не ба…
—
Вони почули наближення ракети; зростаюче потойбічне мурмотіння від західної околиці міста,
