Під куполом

Він вирячив на неї очі, нагадавши їй Філа, але по-доброму: вираз, що на обличчі її чоловіка-втікача виглядав недоумкуватим, надавав її синочку безхитрісної чарівності. Вона цьомкнула його в ніс, він усміхнувся. То була мила, рідна усмішка, але пластир у нього на чолі вже почервонів. Це недобре.

— Маленька переміна плану, — промовила вона, знову повертаючись до помешкання. Спершу вона не могла розшукати його рюкзачок, але потім побачила його за тим, що відтепер вирішила називати своїм «ґвалтівним диваном». Якось спромоглася упакувати Малюка Волтера до рюкзака, хоча її знову прохромив біль, коли вона його підважувала. За відчуттям, паперовий рушник у неї в промежині вже знову став зловісно вогким, але, подивившись, вона не побачила плям у тому місці в себе на штанах. Уже добре.

— Готовий до прогулянки, Малюче Волтер?

Малюк Волтер тільки ще міцніше притиснувся щокою до заглибини на її плечі. Іноді його маломовність її непокоїла — дехто з її подружок мали дітей, котрі в шістнадцять місяців вже торохкотіли довгими реченнями, а Малюк Волтер мав у запасі не більше десятка слів, проте не цього ранку. Цього ранку їй і без того було чим непокоїтися.

Як для останнього тижня жовтня, день видався бентежно теплим; небо вгорі було того найблідшого зі своїх блакитей відтінку, і світло було якесь ніби замутнене. Ледь не відразу вона відчула, як у неї на обличчі й шиї виступив піт і в промежині пульсував біль, здавалося, дужче з кожним кроком, а вона ж їх встигла зробити лише кілька. Саммі подумала: може, їй повернутися по аспірин, а втім, чи не посилиться в неї від аспірину кровотеча? Крім того, вона не була певна, чи є він узагалі в хаті.

Було також дещо інше, дещо, в чому вона боялася зізнатися сама собі: якщо вона повернеться додому, не факт, що в неї вистачить сили духу вийти звідти знову.

Під лівий «двірник» «Тойоти» було заткнуто папірець. З надрукованим згори заголовком: Цидулочка від САММІ в обрамленні з маргариток. Аркушик вирваний з її власного блокнота. Цей факт збудив у ній в'ялу злість. Під маргаритками було написано: «Скажеш комусь — і не лише колеса тобі буде порізано. — А нижче, іншою рукою: — Мабуть, наступного разу ми тебе перевернемо і пограємося з іншого боку».

— Помрій собі, виродку, — промовила вона безбарвним, утомленим голосом.

Вона зім'яла записку, кинувши її під здуте колесо — бідна стара «Тойота Королла» виглядала майже так само втомленою й сумною, як Саммі почувалася всередині себе, — і подолала під'їзну алею, зупинившись у її кінці на кілька секунд, щоб постояти, спираючись на поштову скриньку. Метал віддавав тепло її шкірі, сонце палило їй шию. І ані вітерцю. Жовтень мусив би бути прохолодним, бадьористим. «Це, мабуть, через глобальне потепління», — подумала вона. Їй першій прийшла в голову ця ідея, але не останній, і слово, яке кінець-кінцем закріпилося, було не глобальне, а локальне.

Перед нею лежала Моттонська дорога, порожня й безрадісна. Десь на відстані милі ліворуч від неї починалися гарні нові будинки Східного Честера, до яких представники вищого трудящого класу Мілла — роботящі татусі й мамусі — переїздили, закінчуючи свої дні в крамницях, офісах і банках округу Люїстон- Оберн. Праворуч лежав центр Честер Мілла. І амбулаторія. — Ну що, готовий, Малюче Волтере?

Малюк Волтер не відповів, готовий він чи ні. Він спав у неї на плечі, пускаючи слину на її майку «Донна Буффало»[226]. Саммі глибоко вдихнула, намагаючись не зважати на сіпання болю, що транслювалося з її Низових Околиць, підсмикнула на собі рюкзак і вирушила в бік міста.

Коли сирена з даху міської ради почала короткими сигналами сповіщати про пожежу, вона спершу подумала, що то верещить у неї в голові, вкрай дивне було відчуття. Трохи перегодом вона помітила дим, але той здіймався десь далеко на заході. Її з Малюком Волтером це ніяк не стосується… хіба що, аби з'явився хтось, кому кортить подивитися на пожежу зблизька, тоді інша справа. У такому випадку її б напевне по- дружньому підкинули до амбулаторії, по дорозі до видовища.

Вона почала наспівувати пісню Джеймса Макмертрі, яка була популярною минулого літа, дійшла до слів «ми згортаємо тротуари за чверть до восьмої, це маленьке місто, і пива вам продати не можемо» та й покинула. Надто сухо було в роті, щоб співати. Вона моргнула, побачивши, що ледь не впала у рівчак, і навіть не з того узбіччя дороги, вздовж якого розпочала свій шлях. Вона весь час петляла по дорозі, прекрасний метод, якщо хочеш, щоб тебе збили, замість того, щоб підібрали підвезти.

Вона озирнулася через плече, сподіваючись хоч на якусь машину. Не було жодної. Дорога на Східний Честер залишалася порожньою, її асфальт ще не розгарячився достатньо, щоб мерехтіти.

Вона повернулася на те узбіччя, яке вважала своїм, тепер уже похитуючись, відчуваючи ватяність в ногах. «П'яний матрос, — подумала вона. — Що маєш робити з п'яним матросом спозаранку?»[227] Але зараз уже не ранок, уже перейшло за полудень, вона проспала півдоби, а поглянувши вниз, побачила, що її штани в промежині стали пурпуровими, точно як до того трусики, які вона з себе скинула. «Це ж не випереш, а в мене лишилася лише пара штанів, які на мене ще налазять».

Потім вона згадала, що одні штани з тієї пари мають велику діру на заду, і почала плакати. Сльози відчувалися холодними на її розпашілих щоках.

— Усе гаразд, Малюче Волтере, — промовила вона. — Доктор Гаскелл нас підлатає. Все буде чудово. Як новеньке. Гарне, як…

Та тут у неї перед очима почала розквітати чорна троянда і останні сили пішли геть з її ніг. Саммі відчула, як сили спливають, витікають їй із м'язів, немов вода. Вона опускалася, тримаючись за єдину думку: «На бік, на бік, не розчави дитину!»

Лише на це вона й спромоглася. Вона лежала розпластана на узбіччі Моттонської дороги, нерухома під оповитим маревом, чисто тобі липневим сонцем. Прокинувся і почав плакати Малюк Волтер. Він намагався виборсатися зі свого рюкзака, та не подужав; Саммі застебнула рюкзак надійно, і дитина застрягла. Малюк Волтер заплакав ще дужче. Муха сіла йому на лоба, покуштувати крові, що сочилася крізь намальовані писки Губки-Боба і Патріка, потім полетіла геть. Мабуть, доповісти результати своїх проб у мушиній штаб-квартирі й закликати підкріплення.

У траві терликали своє цвіркуни.

Звискувала міська сирена.

Малюк Волтер, у пастці при своїй зомлілій матері, довго ревів посеред спеки, потім затих і лежав мовчки, апатично поводячи очима, і піт великими ясними краплями скочувався з його гарного, м'якого волосся.

6

Стоячи перед забитою дошками касою кінотеатру «Глобус», під його пошарпаним козирком («Глобус» закрився за п'ять років до того), Барбі добре бачив міськраду і поліцейську дільницю. Його добрий приятель Джуніор сидів на ґанку гнізда копів, масажуючи собі скроні так, ніби ритмічні завивання сирени краяли йому мозок.

З міської ради вийшов і підтюпцем побіг на вулицю Ел Тіммонс. Він був у своїй сірій двірницькій одежі, але на шиї в нього висів бінокль, а на спині переносна помпа з порожнім, без води, бачком, судячи з того, як легко він її ніс. Барбі здогадався, що саме Ел і ввімкнув пожежну сирену.

«Іди собі звідси, Еле, — думав Барбі. — Як тобі така пропозиція?»

З півдесятка автомобілів проїхали вулицею. Два перших пікапи, а третій — панельний фургон. Всі три було пофарбовано таким жовтим кольором, що аж очі різало. На дверцятах пікапів написи сповіщали: УНІВЕРМАГ БЕРПІ. На будці панельного фургона сяяло легендарне гасло СТРІЧАЙ МЕНЕ ЗІ СЛЕРПІ В БЕРПІ. Передньою машиною кермував Ромео особисто. У своїй звичній зачісці «Дедді Кул», отій спірально наверченій дивовижі. Поряд із ним сиділа Бренда Перкінс. У кузові пікапа лежали лопати, шланги і новенький занурювальний насос, на якому ще було приліплено транспортні наклейки виробника.

Ромео зупинив машину біля Ела Тіммонса.

— Стрибай до кузова, партнере, — гукнув він, Ел так і зробив.

Барбі відступив якомога глибше в тінь козирка старого кінотеатру. Він не хотів, щоб його включили в число бійців з пожежею на Малій Курві; він мав справу тут, у місті.

Джуніор не покинув ґанку поліцейської дільниці, але й терти собі скроні не переставав, так і сидів там,