Під куполом

Барбі похитав головою.

— На вашому місці я б забрав шахову дошку і пішов до пасторату. Це зразу за рогом. Пастор жінка, її звуть Пайпер Ліббі.

— Шерше ля фам, — докинув Терстон.

Барбі знизав плечима, потім кивнув.

— Вона добра людина, і порожніх будинків у Міллі бозна-скільки. У вас навіть є вибір. Мабуть, знайдете й запаси в коморі там, де зупинитеся.

Власні слова повернули його думки до бомбосховища.

Тим часом Аліса зібрала й розпихала по кишенях шашки, взяла в руки дошку і підійшла до них.

— Містер Маршалл кожного разу в мене виграє, — повідала вона Барбі. — Він каже, що дозволяти вигравати дітям лише тому, що вони діти, це під-дувки. Але я з кожним разом граю дедалі краще, правда, містере Маршалл? — посміхнулася вона йому. І Терстон Маршалл теж відповів їй посмішкою. Барбі подумав, що з цим різношерстим квартетом все мусить бути окей.

— Юність має свої права, дорогенька Алісо, — промовив він. — Але їх треба здобувати.

— Я хочу до мами, — пробурмотів похмуро Ейден.

— Якби ж то був якийсь спосіб із нею зв'язатися, — сказала Каролін. — Алісо, ти певна, що не пам'ятаєш її електронну адресу? — І до Барбі: — Їхня мама залишила свій мобільний у будиночку, це погано.

— Гарячий дядько, оце все, що я знаю про її пошту, — сказала Аліса. — Іноді мама каже, що сама була колись гарячою жінкою, але татусь про це подбав[229].

Каролін позирнула на свого бойфренда.

— Забираємося з цього ломбарду?

— Так. З тим же успіхом ми можемо перебазуватися до пасторату і сподіватися, що та леді скоро повернеться зі своєї милосердної експедиції, у якій вона, либонь, перебуває.

— Там мусить бути теж незамкнено, — сказав Барбі. — Або пошукайте під килимком на ґанку.

— Я не посмію, — сказав Маршалл.

— Я посмію, — хихонула Каролін. На її сміх відгукнувся усмішкою хлопчик.

— По-смію! — гукнула Аліса і побігла по проходу, розставивши руки, в одній з яких метляла крилом шахова дошка. — По-смію, по-смію, пішли вже, по-сміємо!

Терстон, зітхнувши, вирушив услід за нею.

— Алісо, якщо поламаєш дошку, ти ніколи не зможеш у мене виграти.

— А от і ні! Я зможу, бо юність має свої права! — гукнула вона у відповідь. — Крім того, ми її зможемо склеїти. Ходімо!

Нетерпляче заворушився Ейден на руках у Каролін. Вона опустила його додолу, щоб біг за сестрою, і простягнула руку.

— Дякую. Вам, містере…

— Радий був допомогти, — потис її руку Барбі й одразу ж обернувся до Терстона.

Той мав долоню міцну, як у риби черево, саме таку, які в Барбі асоціювалися з чоловіками, чий інтелект пригнічував фізичну активність.

Вони вирушили вслід за дітьми. Перед подвійними дверима Терстон Маршалл озирнувся. Сніп притуманеного сонячного світла крізь одне з високих вікон вихопив із напівтемряви лице цього чоловіка, зробивши на вигляд старшим за його справжній вік. Перетворивши його на вісімдесятирічного.

— Я редагував поточний випуск «Лемешів», — повідав він. Голос його тремтів від обурення й образи. — Це вельми авторитетний літературний журнал, один з найкращих у країні. Вони не мали права бити мене в живіт, насміхатися з мене.

— Не мали, — погодився Барбі. — Звичайно, не мали. Піклуйтеся добре про дітей.

— Авжеж, обов'язково, — відповіла Каролін, беручи руку чоловіка, стискуючи його долоню. — Ходімо, Терсі.

Барбі почекав, почув, що зовнішні двері зачинилися, а тоді пішов шукати сходи, що ведуть до кімнати засідань і в кухню. Джулія казала, що вхід до бомбосховища звідти.

7

Першою думкою Пайпер було: хтось викинув мішок зі сміттям на узбіччя дороги. Трохи наблизившись, вона побачила, що там лежить тіло.

Загальмувавши, вона вискочила з машини так швидко, що аж упала й забила собі коліно. Підвівшись, побачила там не одне тіло, а два: жінку і немовля. Принаймні дитина була ще жива, бо мляво ворушила рученятами.

Вона підбігла до них і перевернула жінку на спину. Молода, знайоме обличчя, але не з пастви Пайпер. Щока і лоб у неї були сильно розбиті. Пайпер звільнила дитя з торби, а коли притиснула його собі до грудей, погладила йому спітніле волосся, воно зайшлося хриплим плачем.

Повіки жінки відреагували на плач і розліпилися, і Пайпер помітила, що штани в неї просякли кров'ю.

— Маль Вотер, — прохрипіла вона так, що Пайпер не дочула ясно слів.

— Не хвилюйтеся, в машині є вода. Лежіть спокійно. Дитину я підняла, з нею все буде гаразд, — сама не знаючи, чи так воно буде. — Я про неї подбаю.

— Маль Вотер, — знову прохрипіла жінка в скривавлених джинсах і заплющила очі.

Пайпер побігла назад до машини, і серце в неї билося так сильно, що аж їй в очі віддавало. Язик став мідним на смак. «Боже, допоможи мені, — молилася вона і, нездатна більше нічого придумати, знову повторювала: — Боже, о Боже, допоможи мені, допоможи цій жінці».

Її «Субару» мав кондиціонер, але вона його не вмикала, незважаючи на спекотний день, та й узагалі рідко ним користувалась. У її розумінні це було неекологічно. Але зараз ввімкнула, і то на повну потужність. Поклала дитя на заднє сидіння, підняла вікна, причинила дверцята, знову вирушила до жінки, котра лежала в пилюці, та тут же її вразила думка: а що, як дитина якось зуміє перелізти наперед, натисне якусь кнопку і заблокується в машині?

«Господи, я така тупа, найгірша з усіх в світі проповідників, коли трапляється справжня криза. Допоможи мені перестати бути такою тупою».

Вона кинулася назад, знову відчинила водійські двері, зазирнула на сидіння, побачила, що хлопчик лежить там само, де вона його залишила, тільки тепер ссе собі великого пальця. Він коротко скинув на неї очима і тут же перевів їх на стелю, немов побачив там щось цікаве. Уявні мультики, мабуть. Його маєчка наскрізь просякла потом під комбінезоном. Пайпер крутила брелок електронного ключа в кулаку, поки він не відірвався геть від спільного кільця. Аж тоді знову побігла до жінки, котра вже намагалася сісти.

— Не треба, — уклякла Пайпер поряд на колінах, обнімаючи її одною рукою. — Не варто вам, я гадаю.

— Маль Вотер, — прохрипіла жінка.

«Чорт, я забула про воду! Боже, чому ти дозволив мені забути воду?»

Жінка вже намагалася звестися на рівні. Пайпер це не сподобалося, бо заперечувало все, що вона знала про першу допомогу, але хіба був інший вибір? Дорога порожня, а дозволити їй залишатися лежати тут, під пекучим сонцем, буде ще гірше, набагато гірше. Тож, замість примушувати жінку знову лягти, Пайпер допомогла їй підвестися.

— Не поспішайте, — примовляла вона, підтримуючи жінку за талію, намагаючись якомога рівніше спрямувати її хистку ходу. — Неспішно й легко дійдемо, неспішність і легкість перемагає в перегонах. У машині прохолодно. Там є вода.

— Маль Вотер! — жінка захиталася, вирівнялася, тоді спробувала піти хоч трохи швидше.

— Вода, — підтвердила Пайпер. — Авжеж. А тоді я відвезу вас до лікарні.

— К бісу… блаторія…

Це слово Пайпер зрозуміла і рішуче замотала головою.

— Аж ніяк. Вам треба прямісінько до шпиталю. Обом, і вам, і вашій дитині.

— Маль Вотер, — прошепотіла жінка. Вона стояла, похитуючись, з похиленою головою, волосся