Під ранок надходила прохолода, небо ставало схожим на матове скло. Ноги легшали, принаймні так здавалося, бо наближалася перезмінка і хотілося забути, наскільки ти втомлений. Прожектор теж був утомлений, його поволі перемагало денне світло, і він бліднув на очах. На наш несправжній військовий цвинтар опускалося синє світло, рівномірно на всі ряди каменів. Над усім запановувала спокійна справедливість, єдина, яка була можливою тут.
Шлакоблокам було добре, а наші мерці не мали ні рядів, ні каменів. Про це не можна було думати, бо інакше наступного дня не зможеш ні танцювати, ні балансувати. Достатньо було зовсім трохи подумати про це, і знову було багато браку і багато ударів по спині.
Це вже було о порі шкіри і кісток, вічності імені овочевої зупи. Капуста щоранку після прокидання, капуста увечері після переклички. Німецькою КАПУСТА буде «краут» — зелень, але російська капустяна зупа часто означає, що у ній немає нічого зеленого. Якщо абстрагуватися від російської і від зупи, то слово «капуста» складається з двох речей, між якими немає нічого спільного, окрім самого цього слова. КАП румунською означає голова, ПУСТА — це угорською низина. А якщо думати про все це німецькою, то табір — це щось настільки ж російське, як і капустяна зупа. Завдяки таким дурницям можна демонструвати власну ерудованість. Але розділене навпіл слово КАПУСТА не надається на слово голоду. Слова голоду — це географічна карта, замість назв окремих країн можна перелічувати собі подумки назви страв. Весільний борщ, м'ясний фарш, реберця, свинячі ніжки, заяча печеня, печінкові кнедлі, окіст косулі, маринований заєць і т. д.
Кожне слово голоду — це назва страви, зображення якої тут же постає перед очима, а в роті відчувається її смак. Слова голоду, вони ж слова їжі, годують фантазію. Вони їдять себе самі, і їм смакує. З ними не будеш ситий, але принаймні перебуваєш недалеко від їжі. Кожен хронічно голодний має власні улюблені страви, рідкісні або ж, навпаки, частовживані і постійно повторювані назви страв. Кожному найкраще смакує інше слово, що позначає певну страву. Так само, як і капуста, лобода не могла бути словом голоду, бо її справді їли. Змушені були їсти.
Мені здається, що для голоду сліпота і зір — це одне і те ж, сліпий голод бачить їжу найкраще. Бувають німі і голосні слова голоду, так само як у самого голоду буває потайний бік і виставлений напоказ. Слова голоду, тобто слова їжі, займають усі розмови, тож людина залишається самотньою. Кожен їсть свої слова сам. Інші, хто їсть за компанію, роблять це кожен для себе. Брати участь у голоді інших неможливо, така співучасть приречена. І коли основною їжею була капустяна зупа, це стало основою і для того, щоб тіло втрачало вагу, а голова — розум. Янгол голоду істерично блукав довкола. Він перейшов усі межі й одного дня виріс так сильно, як жодна трава не виростає влітку і жоден сніг узимку. Мабуть, він виріс так сильно, як росте тільки високе гостре дерево протягом усього свого життя. Мені здається, що янгол голоду не тільки збільшувався, а й помножувався. Хоча всі ми були схожі одне на одного, він придумував кожному з нас особливу, особисту муку. Бо у триєдиності шкіри, кісток і дистрофічної води чоловіків і жінок складно відрізняти одне від одного, їхні статеві особливості нівелюються. Їх продовжують автоматично називати ВІН і ВОНА, так само як гребінець — це він, а їжа — вона. І так само як гребінець і їжа не мають чоловічого чи жіночого роду, а напівпомерлі від голоду теж стають об'єктивно нейтральними, отримують якийсь, мабуть, середній рід.
Незалежно від того, де я був, поміж бараками, у нічну чи денну зміну, біля вапняної ями чи з Кобеляном у степу, біля охолоджувальної вежі чи у бані після зміни, або ж коли ходив від хати до хати як тандитник, усе, що б я не робив, мало в собі голод. Кожен предмет у своїй довжині, ширині, висоті і своєму кольорі нагадував пропорціями мій голод. Поміж ковдрою неба і земним пилом кожне місце на землі пахло іншою стравою. Центральна алея табору пахла карамеллю, вхід до табору — свіжоспеченим хлібом, якщо ти переходив вулицю з табору до фабрики, то чув запах теплих абрикос, дерев'яний паркан фабрики пахнув зацукрованими горіхами, вхід до фабрики — яєчнею, вапняна яма — тушкованою паприкою, шлаки терикона — томатною зупою, охолоджувальна вежа — смаженими баклажанами, лабіринт димарів — ванільним штруделем. Купки дьогтю у траві пахли айвовим компотом, а коксові батареї — динями. Це були чари і мука. Навіть вітер годував голод, він виплітав зовсім не абстрактні, а цілком видимі страви.
Відтоді, як ми з кістлявих самців і самиць перетворилися одне для одного на безстатевих істот, янгол голоду спарювався з кожним, він зраджував навіть ту плоть, яку вже украв у нас, і приносив у наші ліжка все більше вошей і плюскв. Час шкіри і кісток став часом щотижневої противошевої лінійки у табірному дворі, яка починалася після роботи. Щоб позбутися вошей, ми змушені були виходити на двір і виносити з бараків усе — валізи, одяг, постіль і нас самих.
Це було наше третє табірне літо, цвіли акації, вечірній вітер пахнув теплою кавою з молоком. Я виніс усі свої речі на вулицю. І тут прийшов Тур Прікуліч разом із зеленозубим Шіштваньйоновим. У нього в руках була свіжовистругана вербова палиця, десь удвічі довша за флейту, гнучка, зручна для того, щоб бити нею, і загострена на кінці, щоб порпатися у чомусь. Він бридився нашої злиденності, тому нанизував речі з валіз на палицю і витрушував їх над землею.
Я намагався знайти собі місце ближче до середини противошевої лінійки, бо обшуки на початку і в кінці колони бували найгіршими. Але цього разу Шіштваньйонов якраз на середині колони вирішив проявити ретельність. Його палиця копирсалася у моєму футлярі з-під грамофона і вишукала посеред одягу мій несесер. Він поклав на землю свою палицю, відчинив несесер і побачив сховану мною капустяну зупу. Уже три тижні я тримав її в обох гарних флаконах, які я не міг викинути тільки тому, що вони були порожніми. Оскільки вони були порожніми, я наповнив їх капустяною зупою. Один із флаконів був зроблений з рифленого скла, округлий, із закруткою, інший був плаский із широкою шийкою, і я навіть витесав для нього дерев'яний корок. Для того, щоб капустяна зупа не зіпсувалася, я герметично закрив обидва флакони, як удома закривали овочеві консерви на зиму. Усі щілини я замазав стеарином, Труді Пелікан принесла мені для цього свічку з медпункту.
— Что это? — запитав Шіштваньйонов.
— Капустяна зупа.
— Навіщо?
Він струсив обидва флакони, так що зупа спінилася.
— Пам'ять, — сказав я.
Це Кобелян сказав мені, що росіянам подобаються сувеніри, тож я вирішив ризикнути. Але Шіштваньйонов, мабуть, запитав себе, для кого я приготував цей сувенір. Хто може бути настільки дурнуватим, щоб заливати у флакони капустяну зупу собі на пам'ять там, де її дають їсти двічі на день.
— Для дому? — запитав він.
Я кивнув. І це було найгірше, що я збирався забрати зупу з собою додому у флаконах. Мене б не здивувало, якби він ударив мене, але він був лише на середині свого маршруту і не хотів затримуватися через побої. Він забрав мої флакони і наказав мені прийти до себе.
Наступного ранку Тур Прікуліч повів мене з їдальні до офіцерського барака. Він ішов центральною алеєю табору ходою ділової людини, а я слідом за ним — ніби приречений на страту. Я запитав його, що все це означає. Не озираючись на мене, він зневажливо махнув рукою, мовляв, його це все не обходить. Шіштваньйонов кричав. Тур міг би і не перекладати, я вже знав цей текст напам'ять. Що я фашист, шпигун, саботажник і шкідник, позбавлений елементарної культури і збираюся зрадити вкраденою капустяною зупою табір, Радянський Союз і весь радянський народ.
У таборі капустяна зупа була ріденькою, але у флаконах із їхніми тоненькими шийками вона була просто прозорою. Кілька тонесеньких капустяних листочків усередині флаконів були для Шіштваньйонова однозначним доносом. Моє становище ставало двозначним. Але раптом Тур підняв угору свій мініатюрний пальчик і висловив ідею: ліки. Але ліки були у росіян не дуже позитивним словом. Тур вчасно про це подумав, приклав до чола вказівний палець, так, ніби збирався просвердлити у ньому дірку, і злісно промовив: мракобісся.
Це спрацювало. Я ж був у таборі всього лише три роки, і мене ще не встигли перевиховати, тому я мав би все ще вірити у чудодійні напої, які допомагають від хвороб. Тур пояснив, що флакон із закруткою був у мене від поносу, а флакон із дерев'яним корком — від запору. Шіштваньйонов замислився і повірив не лише у сказане Туром, а й у те, що мракобісся у таборі — це не дуже добре, хоча загалом у житті, мабуть, не так уже й погано. Він ще раз подивився на обидва флакони, потрусив їх, аж поки вони знову не спінилися, а
