потім поставив флакон із закруткою праворуч, а флакон із дерев'яним корком — ліворуч, тепер вони стояли поряд і навіть доторкалися один до одного. Тепер, коли Шіштваньйонов дивився на флакони, його погляд ставав добрішим, а кутики рота не такими напруженими. Тур знову проявив хорошу інтуїцію і сказав:
— А зараз іди геть, зникни.
Можливо, Шіштваньйонов з незрозумілих або, навпаки, дуже зрозумілих причин не викинув обидва флакони геть.
Що таке причини? Я досі не знаю, навіщо я наповнив ті флакони капустяною зупою. Можливо, це мало відношення до сказаного моєю бабцею:
— Я знаю, ти повернешся.
Невже я справді був настільки простодушним і вірив, що повернуся до своєї сім'ї і покажу їм капустяну зупу у вигляді двох пляшечок свого табірного життя. Або, попри янгола голоду, у мене в голові все ще сиділо переконання, що з кожної мандрівки слід привозити сувенір. Моя бабця привезла мені зі своєї єдиної подорожі кораблем до Константинополя голубу турецьку пантофельку завбільшки з кулак. Але це була інша бабця, не та, що сказала про повернення, та бабця жила в іншому будинку і не була присутня під час сцени прощання. Можливо, ці флакони мали б стати моїми свідками вдома. Або ж у мене був один флакон-оптиміст, а інший — скептик. Можливо, під закруткою я помістив подорож додому, а під герметично закритим дерев'яним корком — вічне перебування у таборі. Мабуть, це було схоже протиставлення, як із поносом і запором. Тур Прікуліч забагато знав про мене. Можливо, допомогло те, що я багато розмовляв із Беа Цакель.
Та й питання про те, чи повернення додому все ще було протилежністю до залишання тут, не мало однозначної відповіді. Можливо, я просто хотів бути готовим до всього, що б мене не спіткало. Мабуть, відтепер я не хотів настільки сильно узалежнювати своє життя тут і життя загалом від свого бажання повернутися додому, бажання, яке я не можу здійснити. І чим сильніше мені хотілося додому, тим більше я намагався зробити це бажання не таким пронизливим, не таким, яке може зруйнувати мене, якщо я ніколи не зможу задовольнити його. Неможливо було позбутися бажання повернутися додому, але щоб мати ще щось окрім цього бажання, я сказав собі: якщо вони триматимуть нас тут завжди, значить, це і є моє життя. Росіяни теж якось живуть тут. Я не хочу опиратися необхідності осісти саме тут, мені для цього потрібно лише бути таким, яким я вже є наполовину у своєму герметично закритому флаконі. Я можу дати перевиховати себе, просто ще не знаю, як саме, але степ якось залагодить це. На той момент янгол голоду вже настільки заволодів мною, що шкіра голови обвисала мені довкола черепа і лопотіла на вітрі, мене саме поголили під нуль від вошей.
Минулого літа Кобелян одного разу розстебнув сорочку і підставив груди під широке небо, а коли сорочка залопотіла на вітрі, сказав щось про степову душу і про свій уральський характер. Я подумав собі тоді, що з моїми грудьми таке теж можливо.
Того ранку сонце вийшло на небо особливо рано і нагадувало червону повітряну кулю, таку роздуту, що небо над коксохімічним заводом здавалося занадто пласким.
Коли почалася зміна, була ще ніч. Ми стояли у світлі ліхтаря біля резервуару двометрової глибини, довгого і широкого, як два бараки. На стіну резервуару налип метровий шар смоли, яка від давності закам'яніла. Ми повинні були відчистити цю смолу ломами і гаками. Повідбивати уламки смоли і повантажити їх на грабарки. Потім перетягти ці тачки через хиткий місток із дощок, вивезти з резервуару нагору, аж до колії, там витягнути ще на сходинку вище і висипати у вагон.
Ми рубали чорне скло, рифлені, заокруглені і гострокутні уламки летіли нам поза голови. Пилюки не було видно. Вже аж коли я з порожньою грабаркою повернувся через хиткий місток з чорної ночі до білого освітленого кола, у повітрі заблищала рухлива фігура зі скляного пилу. Але щойно світло прожектора колихнулося вітром, ця пелерина із орґанзи зникла, щоб наступної миті знову з'явитися на тому ж місці у вигляді блискучого хромованого вольєра.
О шостій був кінець зміни, і вже годину, як надворі настав білий день. Сонце зменшилося, але пекло немилосердно, його куля стала міцною і тугою, ніби гарбуз. У моїх очах пекло, я відчував усі подряпини на шкірі голови. На шляху до табору все було яскраво освітлене. Жили на шиї пульсували і намагалися луснути, очні яблука закипали у черепі, серце барабанило у грудях, у вухах гуділо. Шия напухла, як гаряче тісто, і закам'яніла. Голова з шиєю зрослися в одне ціле. Опухлість перекинулася на плечі, шия з тілом злилися в одне ціле. Світло пронизувало мене наскрізь, я змушений був якомога швидше заховатися всередину барака. Але мені потрібна була цілковита темрява, навіть світло з вікна здавалося вбивчим. Я натягнув подушку на голову. Ближче до вечора мені полегшало, але знову настав час іти на нічну зміну. Коли знову стемніло, я змушений був повернутися до басейну під світло прожектора. Тієї нічної зміни до нас прийшов начальник і приніс відро з густою сіро-рожевою пастою. Ми намазували нею шию і обличчя перед тим, як спускатися в басейн. Вона моментально сохла і відлущувалася.
Уранці, коли зійшло сонце, смола ще гірше зашуміла у мене в голові. Я ледь доповз до табору, як конаючий кіт, цього разу пішов відразу до медпункту. Труді Пелікан погладила мене по чолі. Фельдшерка описала в повітрі долонями ще більшу голову і сказала: СОЛНЦЕ, СВЕТ і БОЛИТ. А Труді Пелікан заплакала і почала пояснювати мені щось про порушення пігментного обміну.
— Що це таке?
— Отруєння денним світлом, — сказала вона.
Вона дала мені на листку редьки саморобну мазь із нагідок і свинячого смальцю, щоб пошкоджена шкіра не потріскалася.
Фельдшерка сказала, що мені не можна працювати у басейні, вона випише мені лікарняний на три дні, а потім, можливо, поговорить із Туром Прікулічем.
Три дні я пролежав у ліжку. У напівсні-напівсвідомості хвилі гарячки несли мене додому, у літню гірську прохолоду. За соснами сонце сходить дуже рано червоною кулею. Я визираю у шпарину в дверях, батьки ще сплять. Я виходжу на кухню, де на столі дзеркало для гоління сперте об глечик для молока. Моя тітка Фінні, тоненька, схожа на горіхокол, ходить туди-сюди від плити до дзеркала зі щипцями для завивки. У своїй білій сукні із орґанзи вона накручує собі волосся. Потім зачісує мене пальцями, а там, де волосся все ще неслухняне зі сну, втихомирює його, змочивши пальці слиною. Вона бере мене за руку, і ми йдемо зривати маргаритки, щоб прикрасити стіл до сніданку.
Волога від роси трава сягає мені аж до плечей, вона порипує і шарудить, на луці повно білопелюсткових маргариток і синіх дзвіночків. Я зриваю тільки подорожник, з його стебла можна зробити петлю і вистрілити далеко вгору тоненьким качанчиком із насінням подорожника. Я вистрілюю у яскраво-білу сукню з орґанзи. Але тут раптом поміж орґанзою і такою ж сніжно-білою нижньою спідницею довкола стегон тітки Фінні опиняється брунатний ланцюг міцно зчеплених один із одним цвіркунів. Букет маргариток випадає у неї з долонь, вона простягає руки перед собою і застигає. А я прослизаю їй попід сукню і руками відриваю цвіркунів від спідниці, а потім відкидаю геть, усе швидше і швидше. Вони холодні і важкі, ніби вологі шурупи. Вони пищать, і це лякає мене.
Наді мною стоїть уже не тітка Фінні з накрученим волоссям, а якийсь велетень, складений із цвіркунів, велетень на двох тоненьких ніжках.
Тоді, під сукнею з орґанзи, я вперше у житті змушений був так безнадійно відколупувати. А тепер я лежу у медпункті і натираюся маззю із нагідок. Усі решта продовжують ходити до басейну. Тільки мене через мою надмірну вразливість Тур Прікуліч послав у шлакову шахту.
Там я і залишився.
Нас двоє, Альберт Ґіон і я, двоє печерних людей серед парових котлів фабрики. У бараку Альберт Ґіон дратівливий. У темному підвалі він підозріливий, але авторитарний, як усі меланхоліки. Можливо, він не завжди був таким і змінився через специфічні властивості підвалу. Він уже давно працює тут. Ми небагато говоримо, тільки найнеобхідніше.
Альберт Ґіон каже:
— Я перекидаю три вагонетки, а потім ти — наступні три.
Я кажу:
