чекають, поки відчиниться ляда печі, вони напирають і просочуються крізь напіввідчинену ляду, так першими вистрілюють назовні неперетравлені кукурудзяні зернята у калі. Такий шлак червоний і тліє білими вогниками, але на нього не хочеться дивитися. Він небезпечний, бо може затекти під одяг через найменшу дірочку. Оскільки цей шлак неможливо зупинити, то вагонетка переповнюється і тоне у потоці шлаку. Доводиться якимись неймовірними зусиллями зачиняти ляду, паралельно намагаючись вберегти від затоплення гарячими шлаками калоші й онучі, погасити вогники водою зі шланга, розкопати засипану вагонетку, витягнути її нагору, а потім прибрати місце аварії. І все це слід робити одночасно. Це суцільна катастрофа, особливо якщо трапляється незадовго до кінця зміни. Втрачається багато часу, а інші печі теж не стоять, їх давно слід спорожнити. Ритм праці неймовірно прискорюється, перед очима все пливе, руки рухаються самі собою, ноги підгинаються. Я досі ненавиджу проносні шлаки.
Зате я люблю шлак, який трапляється лише раз на зміну, — холодний шлак. Він поводиться з тобою пристойно, терпляче і передбачувано. Ми з Альбертом Ґіоном були потрібні один одному тільки для гарячих шлаків. Холодний шлак кожен хотів мати лише для себе самого. Холодний шлак приручений і слухняний, до нього майже хочеться доторкнутися — фіолетовий пісочний пил, з яким можна бути сам на сам, і ніхто тобі в цьому не перешкодить. Цей шлак був у задній частині шахти, у нього були своя власна ляда і власна вагонетка з бляшаним пузом і без ґрат.
Янгол голоду знав, як охоче я залишався наодинці з холодним шлаком. І що він зовсім не був холодним, а радше літеплим, ледь чутно пахнув бузком або гірськими персиками з пушком на шкірці і пізніми абрикосами. Але найбільше запах холодних шлаків нагадував аромат вечірніх годин після завершення праці, бо протягом наступної чвертьгодини на тебе чекав лише кінець зміни і жодна катастрофа вже не була можливою. Холодні шлаки пахли дорогою з підземелля додому, зупою у їдальні і відпочинком. Навіть трохи пахли звичайним, цивільним світом, і це додавало мені неймовірної мужності. Я уявляв собі, що йду не з шахти у барак, вбраний у ватник, а прогулююся в елегантному капелюсі та пальті з верблюжої вовни і у шовковому шалику кольору червоного вина десь у Бухаресті чи Відні до кав'ярні, а там сідаю за мармуровий столик. Холодний шлак був вільним і давав тобі ілюзію, що ти зможеш знову опинитися на волі, у звичайному житті. Отруєний випарами, завдяки холодному шлакові ти міг почуватися щасливим, щасливим з гарантією приреченого на смерть.
Тур Прікуліч недаремно сподівався, що я скаржитимуся. Саме тому він кожні кілька днів питав мене у кімнаті перукаря:
— І як вам там, у шахті?
— Що там поробляє шахта?
— Все гаразд там, під землею?
Або тільки:
— І що шахта?
А оскільки я хотів позбавити його приємності, то відповідав завжди те саме:
— Кожна зміна — це витвір мистецтва.
Якби він мав хоча б найменше уявлення про суміш голоду з вугільними випарами, він мусив би запитати мене, де саме я перебуваю більшість робочого часу під землею. Тоді я міг би сказати, що біля летючого попелу. Бо летючий попіл — це теж різновид шлаку, він літає всюди і залишає сліди у кожному куточку підземелля. Летючий попіл теж може ощасливити. У ньому немає отрути, і він висить у повітрі. Він мишачо-сірого кольору, оксамитовий і позбавлений запаху, складається з пластівців, крихітних, мов лупа. Він перебуває у постійному русі і чіпляється на все підряд, ніби краплі ранкової роси. Він укриває собою будь-яку поверхню. На світлі летючий попіл перетворює дроти жарівки на арену цирку, клітку, повну вошей, плюскв, бліх і термітів. У школі мене вчили, що у термітів на час парування з'являються крила. А ще мене вчили, що терміти живуть колоніями. У них є король, королева і солдати. У солдат великі голови. Серед солдат вирізняють щелепних, носових і залозних. І всі вони годуються роботою. А королева у тридцять разів більша за робітників. Мені здається, що саме у цьому і полягає різниця між янголом голоду і мною, чи Беа Цакель і мною. Чи Туром Прікулічем і мною.
Якщо летючий попіл вступає в реакцію з водою, то тече сам летючий попіл, бо він випиває воду. Він надимається до розмірів велетенських, просяклих вологою каменюк або ще більше, до розмірів бетонних дітей, які їдять сірі яблука. У сполученні з водою летючий попіл уміє чарувати.
Без світла і води він помирає. На стінах підземелля він скидається на справжнє хутро, а на ватниках — на хутро штучне, у ніздрях він створює відчуття, ніби тобі заткнули ніс ґумовими корками. Обличчя Альберта Ґіона, чорного, як саме підземелля, не видно, тільки білки очей і зуби блищать у темряві. З Альбертом Ґіоном я ніколи не певен, чи він просто замкнутий, чи засмучений чимось. Коли я питаю його, він каже:
— Я не думаю над цим.
Ми з ним — два підземних віслюки, я серйозно так думаю.
Після завершення зміни ми йдемо митися у баню біля фабричних воріт. Голову, шию, руки намилюємо тричі, але попіл залишається на шкірі сірим осадом, а холодний шлак — фіолетовим. Кольори шахти вгризлися у шкіру. Мені це не заважало, навпаки, я навіть трохи пишався цим, адже це були і кольори самообману.
Беа Цакель співчувала мені і надовго замислювалась, шукаючи найм'якшого означення, хоча і знала: як не сформулюй, все одно звучатиме образливо. Тому сказала:
— Ти схожий на актора німого кіно, на Валентіно.
Вона щойно помила голову, її коса була ще вологою і туго заплетеною. Її вгодовані щоки скидалися на дві полуниці.
Коли я був малим, то блукав садом, поки мама і тітка Фінні пили каву. Коли я вперше у своєму житті побачив велику стиглу полуницю, то закричав:
— Ідіть сюди, тут жаба горить і світиться всіма вогнями!
Шматочок холодного шлаку, який світився білим вогником, я привіз із собою з табору додому на правій гомілці, із зовнішнього боку. Він вистигнув у мені і перетворився на холодний шлак. Тепер він світиться крізь шкіру, ніби татуювання.
Одного разу, дорогою з нічної зміни, мій напарник Альберт Ґіон сказав:
— Зараз, коли стало тепло, можна принаймні вигрівати свій голод на сонці, якщо вже не маєш що їсти.
Я не мав що їсти і пішов у табірний двір вигрівати свій голод на сонці. Трава була ще брунатною, низькою і випаленою морозом. Березневе сонце світило блідими променями. Безтурботне ліниве сонце у небі над селом було оточене водянистими локонами хмар. Мене ж янгол голоду повів до смітника за їдальнею. Можливо, там ще залишилися шкірки від картоплі, якщо ніхто не встиг дійти туди раніше за мене, бо більшість була ще на роботі. Коли я побачив, що біля їдальні розмовляють Феня і Беа Цакель, я витягнув руки з кишень і зробив вигляд, ніби просто прогулююся. Зараз я не міг підійти до смітника. Феня була вбрана у свій ліловий плетений гачком светр, і мені пригадався мій шовковий шалик кольору червоного вина. Після поразки з гамашами я вже більше не хотів ходити на базар. Той, хто вмів говорити настільки добре, як Беа Цакель, зумів би і виміняти мій шалик на цукор чи сіль. Феня важкою ходою пошкутильгала до їдальні, до свого хліба. Щойно я опинився біля Беа, як запитав її:
— Коли ти підеш на базар?
Вона відповіла:
— Можливо, завтра.
Беа могла виходити, коли їй заманеться, перепустки вона отримувала від Тура, якщо їй взагалі були потрібні перепустки. Вона зачекала на одній із лавок центральної алеї табору, а я сходив у барак за шаликом. Він лежав на самому дні валізи поряд із моєю білою батистовою хустинкою. Я вже багато місяців не торкався цього шалика, його тканина була ніжною, ніби шкіра. Він обгорнув мене, а мені стало соромно перед його плинною картатістю, бо я був таким обідраним, а він — усе ще приємним на дотик зі своїми блискучими і матовими квадратами. Він не змінився у таборі, а зберіг у своєму розділеному на шматочки візерунку колишній порядок. Він нічого більше не означав для мене, а я для нього.
Коли я віддав його Беа, її очі повільно повернулися у мій бік у її звичній манері, так що здавалося, ніби у неї косоокість. Її очі випромінювали щось особливе, вони були єдино вродливими у всій її постаті. Вона
