обгорнула собі шаликом шию і не змогла втриматися, щоб не скласти руки на грудях і не погладити тканину. Її плечі і руки були худорлявими, зате стегна і сідниці — могутніми, справжній фундамент на солідних кістках. Верхня частина її тіла була тендітною, а нижня — масивною, тож вона ніби складалася з двох статур.
Беа взяла з собою шалик кольору червоного вина й обіцяла обміняти його. Але наступного дня під час вечірньої переклички цей шалик був обмотаний довкола шиї Тура Прікуліча. І він носив його протягом цілого наступного тижня, перетворивши мій шовковий шалик кольору червоного вина на ганчірку для вечірньої переклички. Відтоді кожна перекличка стала ще і пантомімою мого шалика. І шалик йому личив. Мої кістки стали важкими, мовби свинцевими, я не міг більше вільно вдихати і видихати, не міг піднімати очі і шукати собі гачок, на якому мої кістки висіли б у хмарах. Мій шалик на шиї Тура Прікуліча не дозволяв усього цього.
Одного разу після переклички я зібрався з силами і запитав Тура Прікуліча, звідки у нього цей шалик. Він, не вагаючись, відповів:
— З дому, він у мене завжди був із собою.
Він нічого не сказав про Беа. Минуло два тижні, а я не отримав від Беа Цакель ні крихти солі або цукру. Цікаво, чи ці обоє добре вгодованих мали хоча б приблизне уявлення про те, як сильно вони обдурювали мій голод. Хіба не вони довели мене до такого стану, коли мій власний шалик більше мені не личив. Хіба вони не знають, що шалик залишається моєю власністю, поки я не отримаю за нього хоча б щось. Минув цілий місяць, сонце вже більше не було таким блідим. Лобода знову стала сріблясто-зеленою, дикий кріп заколосився парасольками. Я вийшов із шахти і почав збирати лободу в пошивку. Коли я нахилявся, мені в очах темніло і я бачив перед собою лише чорне сонце. Я приготував свою лободу, вона смакувала, як болото, у мене все ще не було солі. Тур Прікуліч продовжував носити мій шалик, а я ходив на нічні зміни у підземелля, а потім, порожніми пообіддями, за їдальню до смітника, де їжа була смачнішою, ніж мій фальшивий несолений шпинат без солі чи така ж несолена лободяна зупа.
Дорогою до смітника я знову зустрів Беа Цакель, а вона, як завжди, просто заговорила зі мною про Бескиди, які впадають у лісові Карпати. А коли вона дійшла до моменту своєї втечі з рідного села Луґі до Праги і до того, як Тур Прікуліч нарешті перейшов від місіонерства до торгівлі, я перебив її і запитав:
— Беа, ти подарувала Туру мій шалик?
Вона сказала:
— Він просто забрав його собі. Він такий.
— Як це? — запитав я.
— Просто, — відповіла вона. — Він обов'язково дасть тобі щось за це. Можливо, один вільний день.
У її очах відбивалося не сонце, а страх, не переді мною, а перед Туром.
— Беа, яка мені користь від вільного дня? — сказав я. — Мені потрібні цукор і сіль.
З хімічними субстанціями все виглядає приблизно як зі шлаками. Ніхто не знає, що випаровують терикони, гриби на зігнилих деревах, іржаве залізо й уламки цегли. Справа не у запахах. Коли ми вперше зайшли до табору, то наші очі перелякалися, бо коксовий завод виглядав цілковито зруйнованим. Неможливо уявити собі, що все це тільки наслідки війни. Уламки стін, укриті гнилизною, іржею та пліснявою, були старшими за війну. Такими ж древніми, як людська байдужість і отрута хімічних речовин. Було видно, що це саме хімічні сполуки об'єднувалися між собою і допроваджували фабрику до руйнування. Тут неминуче траплялися аварії та вибухи усередині залізних труб і машин. Колись ця фабрика була обладнана за останнім словом техніки двадцятих-тридцятих років і за стандартами німецької промисловості. На зужитих деталях ще можна було прочитати FOERSTER та MANNESMANN.
Треба було шукати знайомі назви серед уламків зіпсутих деталей, а подумки підбирати якісь приємні слова проти отрути, бо відчувалося, що ці речовини продовжують свій наступ і тепер їхній генеральний план скерований також проти нас, інтернованих. І проти нашої примусової роботи. Для примусової роботи росіяни і румуни ще вдома записали на листочку приємне слово: ВІДБУДОВА. Це слово було позбавлене отрути. А якщо ВІДБУДОВА, то вже слід було називати її ПРИМУСОВОЮ ВІДБУДОВОЮ.
Оскільки я не міг нікуди втекти від хімічних речовин, був покинутий серед них напризволяще — вони роз'їдали наше взуття, одяг, руки і слизові оболонки, — я вирішив потрактувати запахи фабрики по-новому, на свою користь. Я вигадав собі вулиці ароматів і виробив звичку знаходити якусь спокусливу мету для кожного пересування по території: нафталін, паста для взуття, віск для натирання меблів, хризантеми, гліцеринове мило, камфора, соснова смола, галун, цвіт цитрини. Мені вдалося виробити у собі приємну узалежненість, бо я не хотів дозволяти речовинам отруйно керувати мною. Приємна узалежненість не означає, що я змирився з ними. Приємним було те, що разом зі словами голоду та їжі існували і слова втечі, зникомі слова, слова, які випаровувалися з хімічних речовин. Що навіть ці слова були для мене життєво важливими. Вони були важливими і водночас ставали тортурами, бо я вірив їм, хоча і знав, навіщо вони мені потрібні.
Дорогою до вапняної ями, біля квадратної охолоджувальної вежі, стікала вода, це була каналізаційна споруда. Я назвав її ПАГОДОЮ. Унизу був басейн, який і влітку пахнув зимовим одягом, нафталіном. Округлий білий запах, як кульки від молі у шафі вдома. Тут, біля пагоди, нафталін мав багатокутний чорний запах. А коли я минав пагоду, запах знову ставав округлим і білим. Я пригадував себе у дитинстві. Ми їдемо залізницею на літні канікули до Венч. З вікна потяга я бачу, як біля Кляйнкопіша горить зонд для викачування газу з-під землі. Його полум'я руде, як лисяче хутро, і я дивуюся, яке воно крихітне, але попри це воно знищить в усій околиці кукурудзяні поля, зробить їх землисто-сірими, ніби восени. Це були сиві поля пізнього літа. З газет було відомо: горить зонд. Це було погане слово, яке означало, що знову горить зонд і ніхто не може погасити його. Мама каже, що збираються взяти на бойні кров буйволів, п'ять тисяч літрів. І сподіваються, що вона швидко розтечеться і це допоможе, зупинить вогонь.
— Зонд пахне, як наш зимовий одяг у шафі, — кажу я.
А мама киває:
— Так, так, нафталін.
Жир землі, росіяни називають його НЕФТЬ. Іноді можна прочитати це слово на цистернах. Це нафта, і я відразу ж думаю про нафталін. Сонце в жодному іншому місці не пече так сильно, як тут, біля мийки, біля восьмиповерхової руїни, де промивають вугілля. Сонце висмоктує жир землі з асфальту, і тут пікантно пахне чимось масним, гірким і солоним, ніби велетенська коробка крему для взуття. У спеку батько влягався на свій пообідній сон на диван, а мама у цей час пастувала його мешти. Біля восьмиповерхової руїни мийки, коли б я не проходив повз, завжди триває обідня пора, як у нас вдома.
Усі п'ятдесят вісім коксових батарей пронумеровані і стоять перпендикулярно, вишикувані у довгий ряд, ніби відкриті труни. Зовні цегла, а всередині — побитий шамот. Я думаю про НАГОДОВАНУ СОРОМ'ЯЗЛИВУ МІЛЬ. На землі блищать олійні калюжі, уламки шамоту утворюють кристали, схожі на жовті струпи. Пахне жовтими кущами хризантем із двору пана Карпа. Але тут росте тільки трава блідо-отруйного кольору. Пообіддя ховається у гарячому вітрі, ріденька трава недоживлена, як ми, вона прогинається під власною вагою і ледь несе викривлені стебла.
Ми з Альбертом Ґіоном працюємо в нічну зміну. Увечері я проходжу в шахті повз усі труби, деякі з них запаковані у скловату, а інші оголені та іржаві. Деякі сягають колін, інші — вищі за голову. Я мушу пройти хоча б раз уздовж однієї з труб, туди і назад. Хоча б раз я мушу довідатися про цю трубу все, звідки і куди вона веде. Але я все одно не знатиму, що саме вона транспортує і чи транспортує взагалі хоча б щось. Я мушу пройти хоча б раз уздовж однієї з труб, звідки виходить біла пара, бо вона транспортує принаймні білу пару, нафталінову пару. Повинен бути хтось, хто хоча б раз розповість мені про всю коксову фабрику, пояснить, як вона працює. З одного боку, я хотів би знати, що саме тут відбувається. З іншого боку, я не певен, що технічні процеси, на позначення яких існують спеціальні слова, не зашкодять моїм зникомим словам. Я не знаю, чи зміг би взагалі запам'ятати імена всіх цих скелетів там, у темряві і на острівцях світла. З вентилів просочується біла пара, під землею щось вібрує. А нагорі що чверть години озивається дзвінок першої коксової батареї, за нею — другої. Ворота назовні демонструють свої ребра зі сходів і драбин. А за воротами мандрує місяць у степу. У такі ночі мені ввижаються фронтони маленького містечка, у якому я виріс, міст Люґен, сходи Фінґерлінґ, а поряд — ломбард СКРИНЬКА СКАРБІВ. І Муспіллі, вчителя хімії, його я також бачу.
