Холодною закускою була зварена з сіллю і посипана диким кропом картопля без шкірки. Шкірки я залишав на потім, бо наступного дня, як правило, бувала основна страва з порізаної квадратами вареної картоплі з макаронами. Шкірки з учорашньої картоплі разом із свіжою картоплею були моїми макаронами. А на десерт третього дня була нечищена картопля, порізана скибками і печена на вогні. Зверху на неї посипалося трохи підсмажених зернят вівса і цукор.
Я позичив собі у Труді Пелікан півмірки цукру і півмірки солі. Як і всі ми, Труді після третьої річниці Перемоги думала, що незабаром нас відпустять додому. Широку шубу з красивими хутряними манжетами Беа Цакель поміняла їй на базарі на п'ять мірок солі і п'ять мірок цукру. Оборудка з жіночим пальтом пройшла успішніше за обмін мого шалика. Шалик Тур Прікуліч продовжував одягати на час переклички. Але вже не щодня. У літню спеку він узагалі його не носив, але восени вбирав раз на кілька днів. І я раз на кілька днів питав у Беа Цакель, коли я щось отримаю за це від неї або від Тура.
Після однієї з перекличок без шалика Тур Прікуліч викликав мене, мого напарника з шахти Альберта Ґіона й адвоката Пауля Ґаста до себе. Тур смердів самогоном із цукрового буряку. Тепер масними здавалися не лише його очі, а й рот. Він закреслював щось у своїх списках, переносив наші прізвища з однієї рубрики в іншу і пояснював, що Альберт Ґіон завтра вже не мусить іти до шахти, і я теж не мушу, а адвокат Пауль Ґаст не повинен іти на фабрику. Але у свої списки він записав щось цілковито інше. Ми всі були розгублені. Тур Прікуліч почав з початку і ще раз пояснив, що Альберт Ґіон мусить завтра йти до шахти, але не зі мною, а з адвокатом. Коли я запитав, чому не зі мною, він напівзаплющив повіки і сказав:
— Бо ти завтра вранці рівно о шостій підеш до колгоспу. Без речей, увечері повернешся.
Коли я запитав, як саме я туди піду, він відповів:
— Відомо як — пішки. Праворуч дороги будуть три терикони, їх і триматимешся. Ліворуч буде колгосп.
Я був переконаний, що це не обмежиться одним днем. У колгоспі люди помирали ще швидше, там жили у землянках, п'ять-шість сходинок нижче рівня землі, замість даху хмиз і трава. Дощ промочував цей дах наскрізь, а знизу ще й піднімалися ґрунтові води. На день видавали літр води для пиття і миття. Тут помирали не від голоду, а від спраги на спеці. Від бруду і паразитів на шкірі з'являлися роз'ятрені рани, інфіковані правцем. Кожен у таборі боявся колгоспу. Я був певен, що замість заплатити мені за шалик Тур посилає мене на смерть у колгосп, тоді він успадкує мій шалик.
Наступного дня о шостій я вирушив із пошивкою під ватником, на випадок, якби у колгоспі знайшлося що вкрасти. Над капустяними і буряковими полями свистів вітер, трава коливалася і забарвлювалася напомаранчево, на цих хвилях трави поблискувала роса. А посеред усього цього височіла полум'яна лобода. Вітер дув мені в обличчя, увесь степ намагався увійти в мене і зламати мене, бо я був виснажений, а степ ненаситний. За полем капусти і посадкою акацій з'явився перший терикон, потім шматок незасадженої землі, посеред якої була латка кукурудзи. Потім був другий терикон. Ховрахи, стоячи на задніх лапах, визирали з трави, було видно їхні брунатні хутряні спини і хвости завдовжки з палець, вицвілі животи. їхні голови кивали, передні лапи були складені, ніби людські руки під час молитви. їхні вуха теж росли з обох боків голови, як у людей. Ще мить, останній кивок голови, а потім над землянками захиталася порожня трава, але вже зовсім по-іншому, ніж од вітру.
Лише тепер я зауважив, що ховрахи відчувають, коли я один і без охорони йду степом. Ховрахи мають хороші інстинкти, вони моляться за втечу, — подумав я собі. Втеча була б зараз можливою, але куди. Можливо, вони хочуть попередити мене, що я давно вже перебуваю в бігах. Я озирнувся, чи за мною ніхто не йде. Далеко-далеко позаду йшли дві постаті, схожі на чоловіка з дитиною, вони несли в руках дві лопати з короткими держаками, але не мали зброї. Небо було натягнуте над землею, як синя сітка, і зрослося із землею без єдиного рубця.
У таборі вже було три спроби втечі. Усі троє були українцями з Карпат, земляками Тура Прікуліча. Вони добре володіли російською, але усіх трьох зловили і після страшних побоїв провели перед нашими очима під час переклички. Потім їх ніхто більше не бачив, мабуть, їх відіслали у спецтабір або відразу в могилу.
Я побачив ліворуч дерев'яну будку і вартового з пістолетом на поясі, худого юнака, на півголови нижчого за мене. Він чекав на мене і помахав мені рукою. Я навіть не зупинився біля нього, бо він поспішав, ми пішли далі, вздовж капустяного поля. Він лузав соняшникове насіння, кидаючи в рот відразу по два, потім його губи викривлювалися, з кутика вилітало порожнє лушпиння, а він сам у той момент уже готував наступну порцію, яка так само миттєво зникала у роті, і потім звідти вилітали порожні шкаралупи. Ми йшли так само швидко, як він гриз насіння. Я подумав, що він, можливо, німий. Він не говорив, не пітнів, акробатика його рота не збивалася з ритму. Він ішов так, ніби вітер тягнув його на коліщатках. Він мовчав і їв, ніби машинка для лущення зернят. Потім він потягнув мене за рукав, і ми зупинилися. По полю розійшлися зо два десятки жінок. У них не було інструментів, і вони голими руками вигрібали із землі картоплю. Вартовий промовив щось до мене. Сонце стояло посеред неба, як розплавлений шматок металу. Я гріб руками, земля була твердою. Шкіра тріскалася, а бруд пік у ранах. Коли я піднімав голову, перед очима у мене літали цілі стада блимаючих точок. У голові пульсувала кров. На полі цей юнак з пістолетом виконував усі можливі функції: був не лише вартовим, а й начальником, бригадиром, розподіляв роботу, а потім контролював виконання. Якщо він ловив жінок за розмовами, то бив їх картопляним бадиллям або запихав до рота гнилі картоплини. І він зовсім не був німим. Я не розумів, що саме він кричав при цьому. Це не були матюки, які звучали під час розвантажування вугілля, ані накази на будівництві і навіть не ті слова, які вживалися у шахті.
Потім я збагнув і те, що Тур Прікуліч домовився з ним, що він примушуватиме мене працювати цілий день, а застрелить аж увечері, нібито за спробу втечі. Або ж що він увечері запхне мене у землянку, але окрему, бо я був тут єдиним чоловіком. Або не лише на цей вечір, а й на всі наступні, бо тепер я вже ніколи не зможу повернутися в табір.
Коли настав вечір, юнак розширив свої повноваження і тепер був не лише вартовим, начальником, бригадиром, розподіляв роботу, контролював виконання, а й став комендантом табору. Жінки вишиковувалися на перекличку, кожна називала своє ім'я і номер, вивертала кишені фуфайки і показувала, що має у кожній руці тільки по дві картоплини. По дві середнього розміру можна було собі взяти. Якщо картоплина була завеликою, її міняли. Я стояв останнім у ряду і показав свою пошивку. У ній було 27 картоплин, 7 середніх і 20 великих. Мені теж дозволили взяти 4 середніх, а решту я повинен був витрусити на землю. Юнак із пістолетом запитав, як мене звати. Я відповів:
— Леопольд Ауберґ.
Він підчепив ногою одну із середніх картоплин із землі і так, ніби це мало якийсь зв'язок із моїм іменем, відфутболив її мені за спину. Я втягнув голову в плечі. Наступну він уже не ногою копне, а кине, прицілившись мені в голову, а потім наздожене її кулею зі свого пістолета, і вона розірветься разом із моїм мозком. Поки я думав про це, він спостерігав, як я запихаю свою пошивку у кишеню штанів. Потім він узяв мене за рукав, вивів із ряду і мовчки, ніби він знову онімів, показав рукою у вечірній степ, туди, звідки я прийшов уранці. Там він залишив мене стояти. А жінкам віддав наказ рухатися колоною і повів їх у протилежному напрямку. Я стояв на краю поля, дивився, як вони йдуть геть, і був певен, що незабаром він залишить свою бригаду без нагляду і повернеться до мене. І коли не буде свідків, прозвучить один-єдиний постріл, який означатиме: застрелений під час спроби втечі.
Бригада марширувала все далі й далі, зменшуючись кожної миті, ніби брунатна змія. Я стояв, ніби прирослий до місця, перед горою картоплі і починав вірити, що насправді домовленість існує не між Туром Прікулічем і вартовим, а між нами із Туром Прікулічем. Що ця домовленість — це гора картоплі. Що Тур хоче заплатити мені за шалик картоплею.
Я напхав усюди, куди тільки міг, картоплі різного розміру. Нарахував 273 штуки. Янгол голоду допомагав мені, він був вправним злодієм. Але після того, як він мені допоміг, він знову перетворився на вправного мучителя і не давав мені спокою протягом усієї дороги додому.
Я рушив до табору. Незабаром усе моє тіло почало чухатися, воші голови, воші шиї і потилиці, воші під пахвами, на грудях, воші у всіх інтимних місцях. А між пальцями ніг, не обгорнутих онучами, і так завжди свербіло. Щоб почухатися, я мав би підняти вгору руку, але рукави були напхані картоплею, тож я не міг. Під час ходи треба було згинати коліна, але я не міг через напхані картоплею штанини. Я прошкандибав повз перший терикон. Другий усе ніяк не наближався, хоча здавалося, що розташований він недалеко, або ж я помилявся, оцінюючи відстань. Картопля була важчою за мене. Для третього терикона поволі ставало занадто темно. У всіх куточках неба загорілися зорі.
