сміття за їдальнею.
Тур Прікуліч ніколи не ходить на роботу, в жоден батальйон, до жодної бригади, у жодну зміну. Він царює, тому він енергійний і зверхній. Якщо він посміхається, за цим криється якийсь підступ. А якщо ти посміхаєшся йому у відповідь, а ти мусиш, то цим ти принижуєш себе. Він посміхається, бо записує у клітинки біля прізвищ щось нове, гірше. Я намагаюся уникати його на табірному просторі, поміж бараками, намагаюся перебувати від нього на відстані, на якій неможливо розмовляти. Він стає на доріжку, переставляє ноги у своєму начищеному до блиску взутті, ніби два лакових портфелі, його ноги опускаються з висоти так, ніби це порожній час випадає з нього і просочується крізь підошви. Він усе помічає. Кажуть, навіть те, про що він забуває, перетворюється на наказ.
У перукаря Тур Прікуліч поводиться зі мною зверхньо. Він говорить, що хоче, і нічим при цьому не ризикує. Коли він нас ображає, це навіть краще для нас. Він знає, що мусить принижувати нас, щоб усе залишалося так, як є. Він витягує шию і говорить низьким голосом. Він має час, цілі дні, щоб милуватися собою. Мені він теж подобається. Він має атлетичну будову тіла, яскраво-голубі очі, млосний погляд, маленькі акуратні вуха, схожі на дві брошки, підборіддя наче з порцеляни, ніздрі рожеві, мов квіти тютюну, восково-гладеньку і струнку, як церковна свічка, шию. Те, що він ніколи не торкається бруду, — його щастя. І його щастя робить його вродливішим, ніж він на це заслуговує. Той, хто не знайомий із янголом голоду, може віддавати накази під час переклички, прогулюватися по табору, підсміюватися над іншими у перукаря. Але він не має права голосу. Я знаю про Тура Прікуліча більше, ніж йому б хотілося, бо я добре знайомий із Беа Цакель, його коханкою.
Російські накази звучали подібно до імені коменданта товарища Шіштваньйонова, це було суцільне шипіння і скрипіння, складене з X, ш, ч, щ. Ми все одно не розуміли цих наказів, але добре відчували зневагу до себе. До зневаги швидко звикаєш. З часом накази почали звучати для нас як суцільний шурхіт, кашель, пчихання, шмаркання, плювання — як виверження слизу. Труді Пелікан казала: російська — заморожена мова.
Поки всі інші ще мордувалися під час вечірньої переклички, ті, хто працював по змінах, звільнені від переклички, вже розпалювали вогнище у закутку табору за криницею. І ставили на вогонь казанок із лободою або іншими дивними речами, які потрібно було варити під покришкою, щоб не бачити, що це таке. Буряки, картопля, навіть просо, якщо вдалося вигідно щось обміняти — десять буряків за куртку, три мірки проса за светр, півмірки цукру або солі за пару вовняних шкарпеток.
Для приготування додаткової вечері у казанку обов'язково потрібна покришка. А покришок не було. Хіба що шматок бляхи, і то радше уявний. Не має значення, як саме це вдавалося, але щоразу знаходилася якась покришка для казанка. Щоразу звучала одна й та сама тупа фраза: це треба накрити покришкою. І хоча жодного разу не накривалося покришкою, а тільки говорили так, залишалася тільки назва від покришки.
Так чи інакше, щовечора у закутках табору за криницею палахкотіли п'ятнадцять або двадцять вогнищ. Усі решта не мали нічого, що вони могли б з'їсти додатково до того, що давали в їдальні. Вугілля диміло, над казаном хтось обов'язково вартував із ложкою в руках. Вугілля не бракувало. Казанки були з їдальні, жалюгідні вироби місцевої промисловості. Сіро-брунатні емальовані бляшані посудини, сильно подряпані і надщерблені. Поки хтось один завершував приготування своєї порції, інші чекали на нього зі своїми тарілками, щоб зайняти місце біля вогню.
Коли я не мав нічого, щоб приготувати, дим просочувався мені в рот. Я ворушив язиком і жував порожнечу. Я їв слину з вечірнім димом і думав про смажені сардельки. Коли у мене не було нічого, що я міг би приготувати, я йшов повз вогнища з чужими казанками і робив вигляд, ніби збираюся почистити зуби перед сном. Але до того, як запхнути зубну щітку до рота, я встигав поїсти двічі. Голодом очей я їв жовті язики полум'я, а голодом рота — дим. Поки я їв, довкола мене все було спокійно, а від фабрики навпроти крізь темряву продирався гуркіт коксових батарей. І чим швидше я намагався піти геть від криниці, тим повільніше я йшов. Мені доводилося відривати себе від вогнищ. У шумі коксових батарей я чув бурчання шлунка, увесь вечірній пейзаж був голодний. Небо чорно опускалося на землю, а я плентався до бараку у напівтемряві, освітленій лише слабким мерехтінням жарівки.
Чистити зуби можна і без зубної пасти. Та, яку я привіз із дому, давно закінчилася. А сіль була надто коштовною, її не можна було випльовувати, вона була на вагу золота. Вартість солі я дуже добре пригадую. А зубну щітку зовсім не пам'ятаю. Я взяв із собою в несесер лише одну. Але не може бути, щоб вона протрималася чотири роки. А нову зубну щітку я купив собі, якщо взагалі було таке, лише в останній, п'ятий рік у таборі, коли ми отримали гроші, готівку за свою роботу. Але і свою нову щітку, якщо така була, я теж не пригадую. Можливо, я витратив свою готівку на новий одяг, а не на зубну щітку. Моя перша справжня зубна паста, яку я привіз із дому, називалася ХЛОРОДОНТ. Ця назва пам'ятає мене. Зубні щітки, як справжня перша, так і ймовірна друга, мене забули. Те саме з моїм гребінцем. У мене мусив бути якийсь гребінець. Я пригадую слово БАКЕЛІТ. У кінці війни всі гребінці у нас вдома були з бакеліту.
Чи можливо таке, що я швидше забув речі, привезені з дому, ніж ті, які придбав уже в таборі? А навіть якщо так, то справа була саме в тому, що ці речі приїхали зі мною. У тому, що я мав їх і використовувати, поки вони не нищилися, або і далі, так, ніби я був разом із ними не десь далеко, а вдома. Чи можливо таке, що я краще пам'ятаю чужі речі, ніж свої, бо чужі мені доводилося позичати.
Я добре пам'ятаю залізні гребінці в таборі. Вони з'явилися разом із вошами. Токарі і слюсарі робили їх на фабриці і дарували жінкам. Вони були з алюмінію, з довгими зубцями і здавалися вологими на дотик, у руці і на шкірі голови. Це через те, що вони були холодними. А коли ти починав чесатися ними, вони швидко вбирали в себе тепло тіла і пахли чимось гірким, як редька. Цей запах залишався на долоні ще довго після того, як ти давно відклав убік гребінець. Алюмінієві гребінці сильно заплутували волосся, доводилося шарпати і рвати. На цих гребінцях після чесання залишалося більше волосся, ніж вошей.
Але для вичісування вошей були і чотирикутні, із зубцями з обох сторін кістяні гребінці. Сільські дівчата привезли їх із дому. З одного боку зубці були грубіші, щоб робити проділ і зачісувати волосся, а з іншого боку зубці були дуже густими і дрібними, цим боком вичісували бліх. Кістяні гребінці були солідними, їхня вага відчувалася у долоні. Волосся ними добре зачісувалося і залишалося гладеньким, не збивалося у вузли. Кістяні гребінці можна було позичати у сільських дівчат.
Через шістдесят років мені хочеться пригадати собі всі предмети у таборі. Усе це речі з моєї нічної валізи. Від моменту повернення з табору безсонна ніч для мене — це валіза з чорної шкіри. Ця валіза у мене в скронях. І всі шістдесят років я так і не знаю, чи я не можу заснути від того, що хочу пригадати собі всі предмети, чи що все якраз навпаки. Що я ношу ці предмети у своїй пам'яті, бо все одно не можу спати. Так чи інакше, ніч завжди розпаковує свою чорну валізу проти моєї волі, на цьому я мушу наголосити. Я мушу згадувати всупереч своєму бажанню. І навіть тоді, коли я не мушу, а хочу, я радше хотів би не мусити хотіти.
Іноді предмети з табору накидаються на мене всі разом, а не по черзі. Тому я знаю, що предметам, які мене переслідують, ідеться не лише про мої спогади, а про можливість покатувати мене. Варто лише мені подумати про те, що я взяв нитки і голку для шиття, як відразу ж до цього додається якийсь рушник, про який я не маю поняття, як він виглядав. До нього додається пилочка для нігтів, про яку я теж не знаю, чи була вона у мене. А потім ще кишенькове дзеркальце, яке було або якого не було. А тоді ще наручний годинник, про який я не пам'ятаю, звідки він узявся і чи брав я його з собою. Предмети, які, можливо, не мали зі мною нічого спільного, переслідують мене. Вони хочуть вирвати мене серед ночі зі сну і депортувати назад, у табір, цього їм треба. І оскільки вони приходять усі нараз, то не обмежуються самою лише головою. Мій шлунок стискається і піднімається до горла. Гойдалка дихання збивається з ритму, я починаю задихатися. Така мішанина із зубної щітки, гребінця, голки, ножиць, дзеркала — це потвора, і голод — це потвора. Тож якби голод не існував як предмет, то і решта предметів не могли б переслідувати мене.
Коли вночі на мене накидаються предмети і перекривають доступ повітря до мого горла, я відчиняю вікно і висуваю голову назовні. Місяць на небі схожий на склянку холодного молока, воно промиває мені очі. Моє дихання знову повертається до звичного ритму. Я ковтаю холодне повітря, аж поки не усвідомлюю, що я більше не в таборі. Тоді я зачиняю вікно і знову лягаю в ліжко. Постіль ні про що не здогадується і гріє мене. Повітря у кімнаті роздивляється мене і пахне теплим борошном.
Цементу завжди бракувало. Зате вугілля було більш ніж достатньо. Шлакоблоків, гальки і піску також
