Але я відмовився від цього, просто промовив це нечутно сам собі. І фраза відразу ж зламалася, на зубах у мене скрипів цемент. Я замовк.
Папір теж треба заощаджувати. І добре ховати. Той, у кого знайдуть записи на папері, потрапляє у карцер, на одинадцять годин під землю — у бетонну шахту, таку вузьку, що у ній можна лише стояти. Смердючу від випорожнень і повну паразитів. Угорі карцер закритий залізними ґратами.
Увечері дорогою додому, дослухаючись до совгання своїх підошов, я часто казав собі: цементу стає все менше, він може зникати сам по собі. Я ж теж із цементу і постійно зменшуюся. Чому я не можу зникнути?
Одна з восьми бригад на будові — це вапняні жінки. Вони везуть бричку спершу догори, стрімкою стежкою повз конюшню, потім донизу, у самий кінець будови, де розташована яма для гашення вапна. Бричка — це великий дерев'яний ящик у формі трапеції. По п'ять жінок із кожного боку дишла запряжені за стегна і плечі шкіряними ременями. Поряд із ними йде наглядач. Коли вони тягнуть віз, від напруження очі їхні стають вологими, а рот — напіввідкритим.
Одна з вапняних жінок — Труді Пелікан.
Коли дощ забуває про степ на цілі довгі тижні і болото довкола вапняної ями висихає, ніби хутряна квітка, болотяні мушки стають нестерпними. Труді Пелікан каже, що вони летять на сіль в очах і цукор у роті. І чим слабшою стає людина, тим сильніше сльозяться очі і більше цукру виділяється у слині. Труді Пелікан була запряжена з самого кінця, бо для передньої запряжки вона вже була занадто слабкою. Болотяні мушки сідали вже не у кутик ока, а просто на зіницю, і не на губи, а вже усередину рота. Труді Пелікан захиталася. А коли вона впала, бричка переїхала їй пальці ніг.
Труді Пелікан, я і Леопольд Ауберґ приїхали з Германнштадта. Перш ніж ми опинилися поряд у вагоні для худоби, ми не знали одне одного. Артур Прікуліч і Беатріс Цакель, тобто Тур і Беа, знали одне одного ще дітьми. Вони приїхали з гірського селища Луги у Карпатській Україні. З тої ж місцевості, з Рахова, прибув і перукар Освальд Енйетер. Акордеоніст Конрад Фонн теж приїхав з Карпатської України, з містечка Суходіл. Мій компаньйон із вантажівки Карлі Гальмен прибув із Кляйнбечкерека, а Альберт Ґіон, з яким разом я згодом працював у підземеллі, приїхав із Арада. Одна Сара на прізвище Каунц, на руках якої були шовковисті волосинки, народилася у Вурмльоху. Інша Сара, Вандшнайдер, мала родимку на передостанньому пальці, вона приїхала з Кастенгольца. Вони не зналися до табору, але були схожі між собою, наче сестри. У таборі їх називали дві Ціррі. Ірма Пфайфер приїхала з маленького містечка Дета, глуха Міці, Аннамарі Берґ, прибула з Медіаша. Адвокат Пауль Ґаст і його дружина Гайдрун Ґаст були з Обервішау. Трубач Антон Ковач приїхав із гір Банату, з містечка Карансебеш. Катаріна Зайдель, яку ми називали Катею Плантон, приїхала з Бакови. Вона була розумово неповноцінною і за всі п'ять років так і не збагнула, де опинилася. Машиніст Петер Шіль, який помер від вугільної самогонки, був із Боґароша. Співуча Лоні, Ілона Міх, з Луґоша. Кравець пан Ройш з Ґоттенбрунна. І так далі. Всі ми були німцями, яких привезли з дому. Окрім Коріни Марку, яка з'явилася у таборі зі старанно зачесаними локонами і в оксамитовій сукні з брошкою. Вона була румункою, а вночі на вокзалі у Бузау її зловили вартові і запхнули у наш вагон. Здається, нею намагалися замінити одну померлу під час подорожі жінку. Вона замерзла на третій рік, відгортаючи сніг на залізничній колії. А Давід Ломмер, якого називали Цитра-Ломмер, бо він грав на цитрі, був євреєм. Оскільки у нього забрали його кравецьку майстерню, він їздив з місця на місце і пропонував свої послуги заможним клієнтам. Він не розумів, чому потрапив у російські списки, адже був німцем. Його домівка була в Молдавії, у Дорогої. Його батьки, дружина і четверо дітей втекли туди від фашистів. Він не знав, куди саме, а вони не знали, де він, навіть ще до того, як його депортували. Його забрали, коли він шив вовняний костюм для дружини одного з офіцерів.
Ніхто з нас не був на війні, але для росіян було достатньо того, що ми німці, аби не сумніватися у тому, що і ми винні разом із Гітлером. І Цитра-Ломмер теж. Йому довелося відсидіти у таборі три з половиною роки. Одного ранку біля будови зупинилася чорна машина. З неї вийшли двоє поважних чужинців у каракулевих шапках і заговорили з прорабом. А потім взяли у свою машину Цитру-Ломмера. Відтоді нари Цитри-Ломмера у бараку стояли порожні. Його валізу і цитру Беа Цакель і Тур Прікуліч, мабуть, продали на базарі.
Беа Цакель сказала, що чоловіки в каракулевих шапках були високопосадовцями з Києва. Вони вивезли Цитру-Ломмера до Одеси і там посадили на корабель до Румунії.
Освальд Енйетер на правах земляка дозволив собі запитати Тура Прікуліча, чому саме до Одеси. Тур відповів:
— Ломмеру тут було не місце, а з Одеси він може їхати, куди хоче.
Я сказав перукареві замість того, щоб звернутися до Тура:
— Куди він може хотіти, якщо у нього нікого не залишилося.
Тур Прікуліч не дихав, щоб не поворухнутися. Перукар саме підрізав йому іржавими ножицями волосся у носі. А коли обидві ніздрі були готові, він позмітав йому з підборіддя волосинки, ніби мурашок, і повернувся боком до дзеркала, щоб Прікуліч не бачив, що він моргає.
— Ти задоволений? — запитав перукар.
— Своїм носом — так.
Надворі припинився дощ. Біля воріт проїхав по калюжах візок із хлібом. Щодня один і той самий чоловік провозив цей візок із буханцями хліба крізь табірні ворота на задній двір їдальні. Хліб завжди був накритий білим полотном, ніби гора трупів. Я запитав, яке військове звання має чоловік, який возить хліб. Перукар відповів, що жодного, а форму він успадкував від когось або вкрав. Із такою кількістю хліба і таким сильним голодом довкола йому була необхідна уніформа, щоб викликати повагу до себе.
Візок мав два високі дерев'яні колеса і два довгі дерев'яні руків'я. Він був схожий на ті візки, з якими вдома їздили від двору до двору, протягом цілого літа, гострильники ножів. Коли чоловік відходив од візка з хлібом, ставало помітно, що він кульгає.
— Одна його нога складена із кількох дерев'яних уламків від лопати, — сказав перукар.
Я позаздрив чоловікові з хлібом, бо хоча ніг у нього було і замало, зате хліба-багато. Перукар також подивився услід візкові з хлібом. Його голод був лише наполовину таким сильним, як у нас, мабуть, він якось домовлявся з чоловіком, що возить хліб. Тур Прікуліч, шлунок якого був ситим, також подивився услід чоловікові з хлібом, можливо, щоб проконтролювати його, або просто випадково, думаючи про своє. Я не знав, чому саме, але мені здалося, що перукар хотів відволікти Тура Прікуліча від хлібного візка. Бо інакше я не можу собі уявити, чому він сказав саме у момент, коли я сів на дзиґлик:
— Яка ж у нас тут, у таборі, все-таки випадково зібрана разом публіка. Люди з різних куточків світу, як у готелі, де живеш тимчасово.
Це було під час будівельних робіт. Цікаво, яке могли мати відношення до нас вислови типу ВИПАДКОВО ЗІБРАНА РАЗОМ ПУБЛІКА, ГОТЕЛЬ, ТИМЧАСОВО. Перукар не належав до табірного керівництва, але користувався певними привілеями. Йому дозволялося працювати і спати у його перукарській комірчині. У наших головах більше не було місця для жартів після того, як ми жили у бараках і носили цемент. Протягом дня Освальд Енйетер не залишався сам у своїй комірчині, ми постійно заходили туди, а потім виходили. І він змушений був голити і стригти усіх, навіть найбільш жалюгідних в'язнів. Дехто з чоловіків плакав, побачивши себе у дзеркалі. Місяць за місяцем він спостерігав за тим, як ми заходимо у його двері і виглядаємо щораз гірше. Протягом усіх п'яти років він добре знав, хто все ще приходить до нього, хоча вже і складається наполовину з воску. А хто вже більше не приходить, бо його замучила робота, туга за домом, або він помер. Я би не хотів витримувати цього всього. З іншого боку, Освальд Енйетер був позбавлений необхідності працювати в бригаді, і йому не загрожували жахливі дні посеред цементу. Не було в нього і нічних чергувань у шахті. Його оточувало знищення наших тіл, але цемент обдурював не його. Він змушений був утішати нас, ми використовували його, бо не могли по-іншому. Ми були сліпі від голоду, змучені тугою за домом, ми випали з часу і з себе самих, світ забув про нас. А ми про нього.
Тоді я зірвався з місця і закричав, що, на відміну від нього, у мене є лише мішки з цементом, а готелю
