Повертаючи листа, я відчув, як закалатало моє серце.
— Нарешті! Це щось і справді незвичайне.
— Так, — задумливо промовив Пуаро.
— Ви, безперечно, поїдете.
Пуаро ствердно кивнув і надовго поринув у свої роздуми. Либонь, прийнявши якесь рішення, він підвів очі, глянув на годинника і чомусь спохмурнів.
— Бачите, любий друже, ми не можемо гаяти часу. Європейський експрес відходить від вокзалу Вікторія об одинадцятій. Але не хвилюйтесь, у нас ще досить часу. І ми можемо присвятити десять хвилин обміркуванню. Ви поїдете зі мною, чи не так?
— Ну…
— Ви ж казали, що протягом кількох тижнів ваш депутат не потребуватиме ніяких послуг.
— Звичайно. Але цей пан Рено недвозначно натякає, що справа суто особиста.
— Те-те-те… Беру пана Рено на себе. Між іншим, це прізвище здається мені знайомим.
— Є добре відомий південноамериканський мільйонер Рено. Може, це він?
— Безсумнівно. Ось чому в листі й згадується Сантьяго. Сантьяго в Чілі, а Чілі в Південній Америці! Непогано для початку! Ви помітили постскриптум? Про що він говорить?
Я подумав.
— Пишучи листа, Рено, певна річ, весь час тримав себе в руках. Але під кінець самовладання зрадило його, і під впливом настрою в нього вихопилися ті три слова відчаю.
Мій приятель заперечливо захитав головою.
— Помиляєтесь. Хіба ви не бачите, що лист майже чорний, а постскриптум блідий?
— Ну й що? — розгублено спитав я.
— Боже мій, чому ви не користуєтеся своїми маленькими сірими клітинами! Хіба ж не ясно? Пан Рено написав листа. Не промокнувши чорнило, уважно перечитав його. Потому, не під впливом настрою, а умисно, дописує ці останні слова і прикладає до листа промокашку.
— Але навіщо?
— Та з тим, щоб справити на мене таке враження, яке справив на вас.
— Що?
— Певна річ, щоб примусити мене приїхати! Він перечитав написане, і воно здалося йому не досить переконливим.
В очах Пуаро загорілися зеленкуваті вогники — несхибні ознаки внутрішнього збудження. Він замовк і лише згодом тихо додав:
— Отже, мій друже, оскільки постскриптум було додано не під впливом імпульсу, а холоднокровно, в тверезому розумі, справа дійсно термінова. Ми повинні квапитися.
— Мерлінвіль, — задумливо пробурмотів я. — Здається, я десь чув цю назву.
Пуаро хитнув головою.
— Маленьке тихе містечко, але дуже гарне. Приблизно на півдорозі між Булонню та Кале. Гадаю, у пана Рено є будинок в Англії?
— Так. Коли мені не зраджує пам'ять, у Рутланд Гейті. Теж фешенебельне місце відпочинку, десь у графстві Хартфордшір. Але я майже нічого не знаю про пана Рено. Він тримається в тіні. Гадаю, в Сіті у нього багато південноамериканських акцій. Більша частина його життя пройшла у Чілі та Аргентіні.
— Ну, все, що нас цікавить, ми почуємо від самого пана Рено. А тепер збираймося. Кожний візьме невеличку валізу і — на вокзал Вікторії.
Об одинадцятій ми рушили до Дувра. Перед відходом потяга Пуаро зателеграфував пану Рено, повідомивши час, коли ми прибудемо до Кале.
На пароплаві я залишив мого приятеля на самоті, бо знав, як зле він почувається на морі. Погода була казкова, вода гладенька, як скатертина, і тому мене зовсім не здивувало, що Пуаро всміхався, простуючи до мене на причалі в Кале. Там на нас чекало розчарування: пан Рено не вислав машину. Але Пуаро пояснив це затримкою телеграми.
— Наймемо машину, — сказав він бадьоро.
За кілька хвилин ми вже тряслися у рипучому й най-старезнішому автомобілі, що будь-коли перевозив пасажирів, прямуючи до Мерлінвіля.
Настрій у мене був пречудовий, але мій коротенький приятель весь час похмуро дивився на мене.
— Таких, як ви, Гастінгсе, шотландці називають «віщунами». Ваша поява завше передує лихові.
— Дурниці! Я бачу: ви не поділяєте мого веселого настрою. Чому?
— Я боюсь.
— Боїтесь?.. Чого?
— Не знаю. Але у мене якесь передчуття…
Голос Пуаро був такий похмурий, що я мимовільно піддався його настрою.
— У мене таке відчуття, — розважливо продовжував він, — що нас чекає довга й складна справа і розв'язати її буде нелегко!
Мабуть, я розпитував би далі, але саме тоді ми в'їхали до невеликого міста Мерлінвіля, і водій збавив швидкість, аби дізнатись, як дістатися до вілли Женев'єв.
— Їдьте прямо через місто, панове. Вілла Женев'єв приблизно на відстані півмилі за центром. Проминути її неможливо. Великий будинок просто над морем.
Подякувавши, ми рушили далі. Але за містом знову змушені були зупинитися на роздоріжжі біля якогось обійстя. Побачили селянина, котрий стомлено плентався узбіччям, і стали чекати, поки він підійде до машини, аби спитати дорогу. Та ось із обійстя вийшла дівчина і втупила в нас очі.
— Вілла Женев'єв?.. — осміхнувся селянин на наше запитання. — Всього кілька кроків до неї, панове. Проїдете трохи по дорозі вгору. Вона праворуч. Її вже було б видко, аби не цей заворот.
Водій подякував і включив газ. А я ніяк не міг відірвати очей від дівчини, що стояла, поклавши руку на хвіртку, і дивилася на нас. Я завжди схиляюся перед красою, а дівчина була така вродлива, що жодна людина не в змозі була б пройти повз неї, не полюбувавшись. Дуже висока, ставна, як молода богиня, з золотавим волоссям, що виблискувало на сонці, вона, я ладен присягнутися, була чи не найпрекраснішою дівчиною, яку мені доводилося коли-небудь бачити. Коли машина проминула її, я повернув голову, аби глянути на неї ще раз.
— Заради всього святого, Пуаро, — вигукнув я, — скажіть: ви помітили цю молоду богиню?
Пуаро підвів брови.
— Вже почалось! — пробурмотів він. — Встигли помітити богиню!
— Але, хай йому всячина, невже ви не згодні, що вона богиня?
— Можливо. Не помітив цього.
— Невже?
— Друже мій, двоє людей рідко бачать одне й те саме. Ви, наприклад, помітили богиню, а я… — він завагався.
— А ви що?
— Я побачив тільки дівчину з занепокоєними очима.
Цієї миті ми під'їхали до великої зеленої брами, і у нас обох водночас вихопився вигук: перед брамою стояв статечний поліцай. Він підняв руку, зупиняючи машину:
— Далі не можна!
— Але ми бажаємо бачити пана Рено, — вигукнув я. — У нас побачення з ним. Це його вілла?
— Так, пане, але…
Пуаро нахилився вперед:
— Але що?
— Пана Рено вбито сьогодні вранці.
НА ВІЛЛІ ЖЕНЕВ'ЄВ
