— Ніколи б у житті не повірив… — промовив Пуаро задумливо. — Та від жінки можна завше чекати всього.
— О, Жак і Марта Добрей вже прибули! — вигукнув я, глянувши у вікно.
Пуаро кулею вилетів надвір, аби зустріти молоду пару на сходинах.
— Не заходьте! Краще не треба! Ваша мати…
— Знаю, знаю, — сказав Жак Рено. — Мені треба одразу ж піти до неї, нагору.
— Краще не робіть цього. В усякому разі, не беріть з собою панночку.
Голос, що пролунав на сходах, примусив усіх здригнутись:
— Вдячна вам за ласкавість, пане Пуаро, та я волію відразу ж поставити все на свої місця.
Ми були приголомшені: по сходах, спираючись на руку Леоні, спускалася пані Рено з перев'язаною головою.
— Мамо! — кинувся до неї Жак.
Владним жестом вона зупинила його.
— Я не мати тобі, а ти не син мені! З цього дня, з цієї хвилини я зрікаюся тебе!..
— Мамо! — закричав у розпачі юнак.
Якусь мить вона, здавалося, вагалась, ладна була поступитися, та за мить сказала ще різкіше:
— На тобі кров батька. Ти несеш моральну відповідальність, за його смерть. Ти кинув йому виклик через цю Марту Добрей. А твоє бридке ставлення до Белли Дювін спричинилося до його смерті. Облиш мій дім! Завтра я вживу необхідних заходів, аби позбавити тебе можливості бодай колись торкнутися хоча б одного пенса з батькових грошей. Пробивай собі шлях у житті сам, і хай тобі допомагає дочка найлютішого ворога твого батька…
Поволі вона повернулася нагору.
Ми всі були ошелешені. Ніхто не чекав, що такою буде зустріч матері з сином. Жак Рено, знесилений всім, що йому вже довелося перенести, хитнувся й мало не впав. Пуаро і я встигли підтримати його.
— Для нього це забагато, — прошепотів Пуаро Марті. — Куди можна його віднести?
— Як куди? На віллу Маргарет… Ми доглядатимемо його разом з матір'ю. Мій бідний Жак…
Ми допомогли хлопцеві дістатися до сусідньої вілли. Там він упав на стілець. Пуаро торкнувся пальцями його чола і сказав:
— Лихоманка!.. Дається взнаки тривале перенавантаження. Покладіть його в ліжко, а ми з Гастінгсом викличемо лікаря.
Невдовзі приїхав лікар. Оглянувши хворого, він сказав, що стан його є наслідком нервового напруження. Коли юнак добре не відпочине, а хвилюватиметься, можливе запалення мозку. Лікар порадив, щоб хтось провів ніч біля хворого.
Зробивши все, що було в наших силах, ми залишили Жака під наглядом Марти та її матері і чимдуж поспішили до міста, бо обоє вмирали від голоду. У першому ж ресторані замовили смачний обід і взялися за страви.
— Треба вирішити, де ми будемо ночувати, — сказав зненацька Пуаро, коли завершували трапезу. — Знову скористаємося з послуг нашого давнього знайомого — готелю «Мінеральні води»?
Ми без зволікань попростували туди. Нам запропонували дві гарні кімнати з видом на море. Вислухавши адміністратора, Пуаро поставив питання, яке здивувало мене:
— Пані з Англії вже приїхала?
— Так, добродію. Вона в маленькій вітальні.
— Ага, — і він рушив коридором.
— Пуаро! — вигукнув я, намагаючись не відставати від нього. — Ради бога, скажіть: хто та пані з Англії?
Пуаро лагідно всміхнувся мені:
— Справа в тому, Гастінгсе, що я влаштував ваше весілля.
— Моє? Весілля?..
— Чи ти ба! — Пуаро дружньо підштовхнув мене в двері. — Мені зовсім не хочеться називати в Мерлінвілі прізвище Дювін!
І справді, не хто інший як Попелюшка підвелася зі стільця. Я кинувся до неї, стис щосили її руку, а решту доказали мої очі. Пуаро тільки відкашлявся.
— Діти мої, — сказав він, — зараз нема часу для милування. На нас чекає робота. Панночко, вам вдалося виконати моє прохання?
Замість відповіді Попелюшка витягла з валізки якусь загорнуту у папір річ і мовчки передала Пуаро. Він розгорнув папір, і я здригнувся, побачивши кинджал з авіаційної сталі, який, як я зрозумів з її листа, дівчина шпурнула в море. Навіть дивно, з яким небажанням жінки завжди знищують речі, що більш за все їх компрометують.
— Чудово, моя дитино! — сказав Пуаро. — Я задоволений вами. А тепер ідіть і відпочивайте. У Гастінгса і в мене багато роботи. Ви побачитеся з ним завтра.
— Куди ви йдете? — запитала дівчина, дивлячись на нас широко розплющеними очима.
— Про все дізнаєтесь завтра.
— Куди б ви не йшли, я — з вами.
— Але, панночко…
— Тільки разом!
Пуаро зрозумів, що заперечувати марно. І поступився.
— В такому разі ходімо, панночко. Але це не буде розвага.
За двадцять хвилин ми рушили. Надворі було вже зовсім темно. Пуаро крокував попереду, простуючи до вілли Женев'єв. Та коли ми підійшли до вілли Маргарет, він зупинився.
— Хочу впевнитися, що з Жаком Рено все гаразд. Ходімо зі мною, Гастінгсе. Панночці краще залишитися на вулиці.
Ми відсунули защіпку хвіртки й попростували до будинку. Коли наблизилися, я вказав Пуаро на одне з вікон другого поверху, в якому чітко вимальовувався профіль Марти Добрей.
— Ага! — сказав Пуаро. — Я так і думав, що саме в цій кімнаті ми знайдемо Жака Рено.
Двері відчинила пані Добрей. Вона пояснила, що стан Жака майже не змінився, і запропонувала нам самим переконатися в цьому. Потім провела нагору і показала, де спальня. Марта сиділа біля столу, на якому горіла лампа, і вишивала. Коли ми зайшли, дівчина приклала^палець до рота.
Жак Рено спав неспокійним сном. Голова його весь час ковзала по подушці, тіло судорожно сіпалось, а щоки вкривав нездоровий рум'янець.
— Лікар сьогодні не прийде? — пошепки спитав Пуаро.
— Тільки якщо ми запросимо. Жак спить — і то вже слава Богу. Мати приготувала йому чай з рум'янку.
Коли ми виходили з кімнати, дівчина знову сіла до столу і заходилася вишивати. Пані Добрей ласкаво супроводжувала нас до парадних дверей. З того дня, коли мені стала відома історія її життя, я при кожній зустрічі роздивлявся її з неабиякою цікавістю. Зараз вона стояла перед нами, опустивши очі долу. Губи її ледь помітно кривила та ж сама загадкова усмішка, котру я так добре пам'ятав. І раптом я відчув острах перед нею, який, напевне, находить, коли бачиш в красивих візерунках гнучку зміюку.
— Сподіваюсь, ми не порушили ваші плани, пані, — чемно промовив Пуаро, коли господиня прочинила двері, аби випустити нас.
— Що ви, пане! Ні в якому разі.
— Між іншим… — Пуаро немов тільки зараз щось згадав. — Чи не був пан Стоунер сьогодні в Мерлінвілі?
Навіщо йому треба було задавати таке питання, для мене лишалося цілковитою загадкою.
Паш Добрей відповіла спокійно і стримано.
— Мені це не відомо.
— Він не мав розмови з пані Рено?
— Звідки мені таке може бути відомо, пане?
— Ви маєте рацію, — сказав Пуаро. — Я сподівався, що ви бачили, як він входив до будинку чи залишав його. На добраніч!
