кепкувань. І відповісти навіть, огризнутися ніколи не може. Тільки червоніє до сліз та й усе. Одне слово — Тютя!..
Ігор Дмитруха у перший же день приклеїв йому це прізвисько. Та й важко було не приклеїти. Воно само приклеювалось.
Тютюн Митя. Скорочено — Тютя. Що тут довго думати? Ясно, як божий день.
Більше, всього на світі Котька боявся і не хотів бути таким, як Тютя. Загальним посміховиськом. А Тютя, наче відчуваючи Котьчину слабину, весь час набивався до нього в друзі, в напарники — у гурті, як відомо, і приниження переживати легше.
Котька усіма своїми силами уникав тої небезпечної дружби.
Більше всього на світі Котька хотів бути таким, як Ігор Дмитруха. О! Ігор Дмитруха! То був великий чоловік. Взірець. Ідеал. Герой! Він часто снився Котьці у ковбойському костюмі верхи на корові, яка гарцює по безкрайньому баштані, схожому на американські прерії.
Котька заздрив йому неймовірно. І мріяв про село. Третій рік він уже канючив у батьків: «Ну, поїдьмо в село!.. Ну, давайте в село!..»
Але мама була невблаганна:
— Ніякого села! Не видумуй! Ти що! Тобі треба оздоровитися. В Євпаторію і тільки в Євпаторію!.. Дурнику, та всі ж тільки мріють про море. Кращого ж відпочинку бути не може. А ти село. Ну що ти розумієш!..
От іменно! Ну що вона розуміла, мама?! Котька тільки скрушно зітхав і безнадійно махав рукою. І раптом сталося несподіване…
Якось тато прийшов з роботи збуджений, скуйовджений і з порога вигукнув:
— Котько, кричи «ура»! Ти хотів у село? В липні ми їдемо в село.
— Уррра-а-а! — несамовито заволав Котька.
— Шша-а! Шша-а! — затулила мама вуха і сердито глянула на тата. — Що за дурні жарти?
— Ніякі, не жарти, — усміхнувся тато і почав розказувати. Виявляється, татків механічний завод побудував на Десні прекрасну базу відпочинку «Бережок»: двадцять прекрасних будиночків біля самісінької води, серед прекрасного лісу, два кроки від села (постачання прекрасне, в селі базар і крамниця, все можна купити), на базі човни, рибалка прекрасна, в будиночках прекрасні газові плитки, електрика, холодильники (один на чотири будиночки), коштує майже даром — прекрасний будиночок якихось п'ятнадцять карбованців на місяць. У липні перший заїзд.
— Я туди не поїду! — категорично сказала мама. — Мені треба оздоровити дитину, а не…
— Та я… та я там так оздоровлюся, що… — захлинувся Котька. Він весь аж тремтів.
Тато не тремтів і не захлинався. Вій спокійно почав пояснювати, що відпочинок на «Бережку» прекрасний (він же сказав), але, крім відпочинку, там у нього будуть ще й інші справи, бо є ще деякі недоробки, а він же член місцевкому, і його начальник Спиридон Спиридонович теж їде і…
— Невже ти не розумієш?! — вигукнув тато.
— Невже ти не розумієш?! — вигукнув Котька.
Мама нарешті зрозуміла й погодилась.
Отак несподівано мрія стала дійсністю.
РОЗДІЛ ІІ
Дорога. Перші пригоди і несподіванки.
Дика природа.
Перед від'їздом Ігор Дмитруха (він цього літа через якісь сімейні обставини залишався у Києві) научав Котьку:
— Як будеш наскакувати на баштан, обов'язково підкладай ззаду під штани бляху або в крайньому разі дикточку. Вони завжди, пігмеї, туди цілять. Три дні потім не сядеш.
— Не бійсь! Підкладу! Авжеш підкладу! Аякже! — радісно захлинався Котька. — Таке підкладу, що й гармата не візьме. Не бійсь!..
Ззаду тяжко зітхнув Тютя. Він завтра їхав з батьками в Сочі. Котьці стало жаль Тютю.
— Нічого, Тютя, не переживай! І ти колись поїдеш у село. Побачиш!
Але Котька сам добре розумів, що ніякі слова тут не допоможуть.
Збиралися так само, як і в Євпаторію, — цілий день.
Напакували три чемодани («Ох, не забути цього!.. Ох, не забути того!»). А їхали… Коли в Євпаторію їхали, то й ночували, і чай у провідника двічі брали, і за вологу постіль лаялися… А тут… Сіли на «Ракету» — гуррр! — не встиг Котька і вітру всмак наковтатися, як тато вже загукав:
— Он! Он! «Бережок»! Приїхали!..
На обривистому піщаному березі попід молодим сосновим ліском стояли вряд два десятки однаковісіньких, новесеньких, здаля схожих на іграшкові, будиночків. Біля них мурашилися люди.
Але «Ракета» чомусь не спинилася, а, навіть не стишивши ходу, прогурчала повз «Бережок». Виявилося, пристань була вище кілометрів зо три.
Нічого-нічого, — заспокоїв тато. — Там є наш моторний човен. Спеціально для доставки на базу. Але на пристані ніякого човна не було.
— Гм, — сказала мама і подивилася на тата.
— Гм, — сказав тато і одвернувся. — Ну, нічого-нічого, тут зовсім близько.
Тато бадьоро вхопив два великих чемодани. Мама, зітхнувши, взяла маленький чемодан і сумку. Котька, засміявшись, поцупив вудочки і «авоську» з харчами. І вони пішли.
Котьці навіть сподобалося це — починались пригоди.
Котька йшов і співав:
Мама йшла і кректала.
Тато йшов і мовчав.
Потім мама замовкла, а тато почав кректати.
А Котька співав:
