— Замовкни! — роздратовано сказала мама.
— Ху-у!.. — сказав тато і гупнув чемодани на землю. — Трошки одпочинемо.
— От-от, — сказала мама. — Я вже бачу, який тут буде відпочинок!.. В Євпаторії хоч таксі взяти можна.
Тато мовчав, тільки хекав.
Одхекавшись, вони пішли далі.
На дорозі трапилася невеличка річечка, що впадала у Десну. Через річечку було перекинуто кладку — дві вузькі дошки на кілках. Дошки вгиналися й пружинили під ногами.
Тато, балансуючи, по одному переніс спершу свої чемодани, потім мамині чемодан і сумку. Котька, радісно гогокаючи, перебіг кладку бігом.
Мама поставила на кладку ногу, попробувала і рішуче сказала:
— Я не піду!
— Та ти що, Заїнько! — сказав тато. — Тут же нічого переходити. Та навіть якщо й впадеш, тут же глибина — горобцю по коліна. Не бійся, Заїнько!
— Я не піду! — вперто мовила мама.
— Ну, гаразд. Я тебе переведу. Давай руку!
Тато взяв маму за руку, і вони обережно почали сунутися кладкою.
Тато в Котьки був мужчина високий і не худий. Та й мама була нічогенька, — як то кажуть, при тілі.
Під їхньою спільною вагою дошки почали сильно вгинатися й скрипіти.
А коли тато з мамою були вже посередній, мама хитнулася. Тато хотів її підтримати й теж хитнувся. І…
— Ой! — скрикнула мама, але кричати вже було пізно. Дошки гойднулися, спружинили, і тато з мамою, як ото трималися за руки, так, тримаючись за руки, підлетіли трохи вгору, мов акробати в цирку, і… шубовснули у воду.
Такого ляску Котька зроду не чув. Так ляснуло, що на півкілометра усі жаби повискакували з води. Тисячі бризок фонтаном злетіли в небо, і вода вихлюпнулася аж на береги.
Річечка в цьому місці таки була мілка — завглибшки півметра не більше. Тато з мамою «приводнилися» навсидячки і першу мить так і сиділи рядочком, тримаючись за руки, по пояс у воді — тато у світлому чесучевому костюмі, мама у квітчастому модному платті й крисатому білому капелюсі.
Це було так кумедно, що Котька вхопився за живіт і зайшовся реготом. Він так реготав, так захлинався, так підскакував, тримаючись за живіт, що трохи сам не впав у річку.
Тато з мамою якусь хвилю ошелешено перезиралися — не знали, чи гніватися їм, чи сміятися. Потім, мабуть, вирішивши, що розумніше сміятися, зареготали й собі.
Добре, що в чемоданах було все, що треба, і тато з мамою, вибравшись з води, тут же у кущах почали перевдягатися.
Котька не міг заспокоїтись і продовжував реготати, верещати і ойкати.
Тато з мамою спершу жваво його підтримували, потім примовкли, і, мабуть, Котька, захопившись, чогось не врахував, бо кінчилося тим, що мама ляснула його по зашийку і сказала:
— Годі! Знайшов собі посміховисько — рідних батьків! Годі! Ну!.. Отака-то правда на світі у тих дорослих!
Та навіть несправедливий мамин потиличник не міг зіпсувати піднесеного Котьчиного настрою.
І коли вони рушили далі, Котька бадьоро заспівав:
Вони йшли стежкою, що гадючилася понад берегом, то спускаючись у піщані вибалки, до самісінької води, то здираючись на стрімкі зелені кручі. На одній з круч стежка ледь не зривалась у річку, огинаючи над водою кучеряві дуби.
— Обережно, обережно!.. Котю, обережно! Ой, як тут висoко! — забідкалася мама і гримнула на тата: — Ану тебе з твоїм «Бережком». Придумав!
— Нічого-нічого! — не обертаючись, відгукнувся тато. Котька тільки хихикнув.
І подумав: «От якби звідси шубовснули тато з мамою! От би ляснуло!»
І знову хихикнув.
Але кручу проминули без пригод.
З-за гаю над берегом простелився широкий шлях. І тим шляхом просто на них їхав віз, запряжений парою волів. Для Котьки це було так несподівано (він ніколи в житті не бачив живих волів), що він не втримався і якось мимоволі вигукнув:
— О! А це що таке?
Дідок у вигорілому військовому кашкеті без зірочки, що сидів на возі, усміхнувся в руді вуса:
— Дика природа!
Тато з мамою засміялися. Котька почервонів.
— У вас і в зоопарку таких нема. Правда ж? — сказав дідок, спиняючи волів. — Сідайте, підвезу. Либонь, дачники на «Бережок», га?
— Да-да, от спасибі! — незвично солодко проказала мама, закидаючи на воза свій чемоданчик і сумку. Тато й собі спритно закинув чемодани на воза і обернувся до Котьки:
— А ти чого? Давай сюди «авоську» і вудочки… — і поблажливо усміхнувся: — Це, синку, воли. Круторогі українські воли.
— А то я не знаю! Теж іще! — хмикнув Котька, червоніючи ще більше.
— Лізь уже на воза, знавець! — насмішкувато промовила мама.
Мстивий народ ці дорослі. Ну, нічого-нічого!..
— Дідусю, скажіть, а як називається та річка, що отамо впадає у Десну? — невинним тоном спитав Котька і метнув на тата з мамою лукавий погляд.
— Отам-го? — перепитав дідок, показуючи пужалном. — Рівчак! А ти думав — Міссісіпі? Ні! Просто Рівчак та й усе. Ти що — боявся переходити, щоб не той… не булькнути?
— Я-то ні-і… — протяг усміхаючись Котька.
— О, дивись-дивись, яке місце для риболовлі! — перебив його тато, показуючи на темну завороть річки, над якою схилилася старезна коренаста верба.
— Прекрасне! Тут, мабуть, і щуки, і… і соми водяться, — підхопила мама, хоча в риболовлі не тямила анічогісінько.
«Затирають! Не дають говорити!» — зітхнув Котька і тут же вирішив: «Гаразд! Не буду вже вас чіпати. Знайте що я не такий».
І йому стало дуже приємно від власного благородства.
Отак, не чим-небудь, а возом, запряженим волами, в'їхав Котька у «Бережок».
І те, що то був такий давній спосіб пересування, яким користувалися ще їхні предки, сповнювало Котьчине серце особливою насолодою. Він уже уявляв собі, як він розповідатиме про це хлопцям у школі і яке це справлятиме на них, а особливо на Ігоря Дмитруху, враження, і в грудях йому солодко тенькало. Що й казати, перший день у селі почався прекрасно — і тато з мамою у воду впали, і волами їхати довелось… Є, є про що розповідати! Не те що Євпаторія.
А нещасний Тютя десь у Сочі під пальмою на пляжі мучиться…
