Ще йому присилали речі. І то було найгірше.
Щодня по дорозі з роботи додому Герб завертав на пошту й привозив бандеролі, що не могли вміститися в їхню поштову скриньку. Супровідні листи були всі однакового змісту, в них звучав відчайдушний крик:
Це шарф мого брата, який безслідно зник під час риболовлі на Аллагаші в 1969 році. Я майже певна, що він ще живий. Скажіть мені, де він.
Це губна помада з туалетного столика моєї дружини. Я маю підозру, що вона з кимось крутить. Скажіть мені, чи це правда.
Це браслет з ім’ям мого сина. Він перестав приходити додому після школи, десь пропадає вечорами, і я страшенно тривожуся. Скажіть мені, де він буває і що робить.
Якась жінка з Північної Кароліни — і звідки вона тільки дізналася про нього, адже ту серпневу прес- конференцію по національному телебаченню не показували — надіслала йому обвуглений шматок дерева, її будинок згорів, писала вона, і у вогні загинули її чоловік та двоє з п’ятьох дітей. Пожежна служба міста Шарлотта вважає, що причиною пожежі стала несправна електропроводка, але вона з цим рішуче не згодна. Будинок напевне підпалили. Вона хоче, щоб Джонні взяв у руки цей недогарок з попелища й сказав, хто вчинив підпал, і хай той нелюд довіку гнитиме у в’язниці.
Джонні не відповів на жоден лист і відіслав назад усі речі (навіть обвуглений шматок дерева) — своїм коштом і без будь-яких пояснень. Він таки взяв у руки декотрі з них. Більшість їх, як, приміром, і ота частка згорілої стіни, надіслана вбитою горем жінкою із Шарлотта, анічогісінько йому не сказали. Одначе дотик до окремих предметів викликав невиразні тривожні образи, подібні до тих, від яких прокидаєшся серед ночі. Здебільшого то були лише примарні тіні, що виникали й одразу ж зникали, не залишаючи по собі нічого конкретного, тільки відчуття. Та одна з тих речей…
Шарф надіслала йому інша жінка, сподіваючись дізнатися про долю свого брата. То був білий плетений шарф, що нічим не різнився від мільйонів інших. Та тільки-но Джонні взяв його в руки, як стіни батькового будинку нараз зникли, а звук телевізора в сусідній кімнаті почав то наростати, то згасати, наростати й згасати, аж поки перетворився на заколисливе сюрчання літніх комах і віддалений плюскіт води.
Пахло лісом. Крізь крони величезних старих дерев пробивалося зеленкувате сонячне проміння. Ось уже години зо три він ішов по воглому, грузькому ґрунту, мало не по болоту. Його брав страх, дедалі більший страх, але він не втрачав голови. Якщо заблукаєш у цих безкраїх північних лісах і піддасися паніці, то вважай, що родичі можуть замовляти тобі надгробок. Він неухильно простував на південь. Минуло вже два дні, як він залишив Стіва, Роккі й Логена. Вони отаборились біля…
(назва не приходила, вона була в мертвій зоні)
…на якійсь річечці, де ловилася форель, і він сам винен — надто залив очі тим клятим зіллям.
Він бачив свій рюкзак, прихилений до замшілого стовбура поваленого вітром дерева, мертве гілля якого, схоже на кістки, то там, то там біліло крізь зелень; атож, він бачив рюкзак, але дістати до нього не міг, бо відійшов убік справити малу нужду й ступив у справжнє болото, де брудна твань ураз сягнула майже до верха його чобіт; він спробував позадкувати, вибратися на сухіше місце, щоб там зробити своє діло, але вибратися не міг. Не міг, бо то було не просто баговиння. То було… щось інше.
Він стояв, марно озираючись довкола, шукаючи очима, за що б ухопитися, і мало не сміючись із свого безглуздого становища: оце маєш, хотів відлити і вскочив у пливун.
Він стояв, спершу певний, що то лише неглибока ковбаня, — в найгіршому разі набере в чоботи, та й по всьому; зате буде що розказати, коли його знайдуть.
Він стояв майже спокійно, не панікуючи, аж поки його засмоктало над коліна. Тоді почав борсатися, забувши, що коли вже вскочив здуру в пливун, то треба стояти й не ворушитись. Він і незчувся, як пливучий пісок засмоктав його до пояса, а тоді до грудей, наче величезні темні губи, стискаючи йому легені й не даючи дихнути; він почав кричати, але ніхто не озивався, ніхто не приходив, тільки гладка коричнева білка продріботіла по замшілому стовбуру поваленого дерева, вмостилась на його рюкзаку і втупила в нього свої блискучі чорні очиці.
Пливучий пісок уже сягнув йому до шиї, густі темні випари били в ніс, із грудей невблаганно витискало повітря, і крик його ставав усе тонкіший і судомніший. Кругом пурхали, пищали, пересварювалися птахи; зеленкуваті, наче патина на міді, сонячні промені падали крізь листя на землю, а він загруз уже до підборіддя. Сам-один, він помре сам-один — і він розтулив уста, щоб крикнути востаннє, але не крикнув, бо твань заповзла до рота, тоненькими струминками проточилася між зубами, потекла по язиці, він уже ковтав її і крикнути не міг…
Джонні прочнувся, облитий холодним потом, шкіра його взялася сиротами, він стискав у руках туго зібганий шарф і уривисто, судомно дихав. Потім пожбурив його геть, і шарф упав на підлогу, вигнувшись білою змією. Джонні більш не доторкався до цього. Батько вклав шарф у пакет і відіслав назад.
Та тепер, хвалити бога, листів і бандеролей надходило менше. Як видно, схибнуті знайшли собі новий об’єкт прилюдної і таємної одержимості. Газетні репортери більш не дзвонили й не просили дати інтерв’ю — і тому, що був змінений і вилучений з довідкової служби номер телефону, і тому, що вся ця історія уже стала вчорашньою новиною.
Роджер Дюссо надрукував у своїй газеті, де був редактором відділу нарисів, довгу й гнівну статтю. Він назвав той епізод прес-конференції жорстокою і непристойною містифікацією. Мовляв, Джонні напевне заздалегідь розвідав дещо з минулого окремих репортерів, які могли прийти на прес-конференцію, — просто про всяк випадок. Так, визнавав він, його сестру Енн називали Террі. Вона померла в досить молодому віці, і, можливо, до цього якоюсь мірою спричинився алкоголь. Одначе всі ці відомості приступні кожному, хто захотів би їх розкопати. У його викладі усе виглядало цілком логічним. Щоправда, в статті не пояснювалось, яким чином Джонні, не виходячи з лікарні, міг роздобути ті «загальноприступні відомості», але, як видно, більшість читачів просто не звернула уваги на цю обставину. Та й Джонні все те анітрохи не обходило. Інцидент було вичерпано, і він не збирався давати приводів до нових. Чи варто писати жінці, яка надіслала шарф, що її брат, заходячись криком, потонув у пливуні, бо ступив не туди, щоб справити малу нужду? Хіба це зняло б тягар з її душі чи полегшило її життя?
Сьогодні надійшло всього шість листів. Рахунок за електрику. Листівка від Гербової двоюрідної сестри, котра жила в Оклахомі. Лист від жінки, що деякий час тому надіслала Джонні розп’яття з написом «Зроблено на Тайвані», відтиснутим крихітними золотими літерами на Христовій ступні. І невеличкий конверт із зворотною адресою, яка змусила Джонні кліпнути очима й випростатись у кріслі:
Від Сейри. Він розірвав конверт.
Через два дні після похорону матері він одержав від Сейри листівку із співчуттям. На зворотному боці чітким, з невеликим нахилом уліво почерком було написано:
«Джонні, я дуже засмучена тим, що сталося. Про смерть твоєї мами я почула по радіо, і в усьому цьому мені здалося чи не найприкрішим, що з твого особистого горя зробили сенсацію для широкої публіки. Може, ти не пам’ятаєш, але того вечора перед катастрофою ми з тобою згадали в розмові твою маму. Я спитала, як вона зреагує, якщо ти привезеш до неї в дім пропащу католичку, а ти відповів, що вона радо зустріне мене й наділить кількома релігійними брошурками. З того, як ти при цьому всміхнувся, я зрозуміла, що ти любиш її. Від твого батька я знаю, що вона дуже змінилась, але, мабуть, це великою мірою тому, що вона душі в тобі не чула й просто не могла примиритися з твоїм нещастям. Як я розумію, зрештою її віра була винагороджена. Прийми, будь ласка, моє щире співчуття і, якщо я зможу чимось тобі допомогти, тепер чи згодом, завжди розраховуй на мене.
То було єдине послання, на яке він відповів, подякувавши Сейрі за листівку й турботу. Він писав свою відповідь помірковано, зважуючи кожне слово, щоб не виказати себе. Вона ж бо тепер була заміжня жінка, і він не мав ні сили, ні змоги щось змінити. Але він
