Аж ось він вийняв з конверта аркуш поштового паперу й швидко перебіг його очима. Сейра з хлопчиком збиралася їхати в Кеннебанк, погостювати тиждень у подруги, з якою на першому й другому курсах мешкала в одній кімнаті в гуртожитку; її прізвище тепер Константін, а тоді вона була Стефані Карелі, і Джонні, за словами Сейри, мав її пам’ятати — але він не пам’ятав. До всього того Уолт тижнів зо три пробуде у Вашингтоні в справах своєї контори й республіканської партії, і Сейра подумала, що могла б вибрати день і приїхати в Паунел побачитись із Джонні та Гербертом, якщо їх це не обтяжить.
«Ти можеш подзвонити мені на номер Стеф — 814-62-19 — у будь-який час між 17 і 23 жовтня. А якщо мій приїзд чомусь буде для тебе небажаний, подзвони й скажи — або сюди, додому, або в Кеннебанк. Я зрозумію. З любов’ю до вас обох,
Тримаючи листа в руці, Джонні поглянув через подвір’я на лісок, що за один лиш останній тиждень укрився багрецем і золотом. Скоро почнуть обсипатись дерева і настане зима.
Але він подзвонить, подумав Джонні. Подзвонить і запросить її.
Розтривожений, він засунув листа назад у конверт.
У цю мить в очі йому блиснув сонячний зайчик, що відбився від гладенької хромованої поверхні. На під’їзній дорозі зашурхотіли по жорстві колеса закритого «форда». Джонні примружився, намагаючись роздивитися, чи знайома йому ця машина. Гості сюди приїздили рідко. Пошти попервах було чимало, але навідували Джонні всього три чи чотири рази. Паунел — маленька цятка на карті, де там його знайти. Якщо це приїхав хтось шукати відповіді на свої запитання, Джонні швидко заверне йому чи їй голоблі — з усією можливою чемністю, але твердо. Саме так радив йому на прощання Вейзак. Добра порада, подумав Джонні.
— Не давайте нікому втягти вас у роль духовного наставника, Джоне. Не заохочуйте їх, і вони про вас забудуть. Спершу це, може, здасться вам безсердечним, бо здебільшого це заблудлі люди з безліччю своїх проблем і найкращими намірами, — але тут ідеться про ваше життя і ваш душевний спокій. Отож тримайтеся твердо.
Він так і тримався.
«Форд» в’їхав на доріжку між сараєм і стосом дров, і, поки він розвертався, Джонні побачив у кутку вітрової шиби маленьку наклейку прокатної компанії «Хертц». З машини виліз дуже високий чоловік у новісіньких джинсах і картатій червоній сорочці, що мала такий вигляд, наче її щойно вийняли з фірмової коробки. Він озирнувся з виглядом людини, яка не звикла до провінції і хоча й знає, що в Новій Англії більш нема вовків і пум, проте вважає за краще пересвідчитись у цьому на власні очі. Типовий городянин. Він поглянув на веранду, побачив Джонні й вітально підніс руку.
— День добрий. — І вимова в нього була міська, приглушена (з бруклінським акцентом, подумав Джонні), так що голос звучав, наче крізь вату.
— Привіт, — сказав Джонні. — Заблукали?
— Та ні, друже, сподіваюся, що ні, — відказав незнайомець, спинившись біля сходів веранди. — Ви або Джон Сміт, або його брат-близнюк.
Джонні посміхнувся.
— Брата я не маю, отож ви, мабуть, не помилилися дверима. Чим можу бути вам корисний?
— Гадаю, ми можемо бути корисні один одному. — Незнайомець піднявся на веранду й подав руку. Джонні потис її. — Мене звуть Річард Діс. Журнал «Всепроникний погляд».
Його рясно посріблена чуприна була модно, до вух, підстрижена. Штучна сивина, вражено подумав Джонні. Ну що ти скажеш про чоловіка, який говорить наче крізь вату й фарбує волосся на сиве?
— Мабуть, ви бачили наш журнал.
— Та бачив. Його в нас продають біля кас у супермаркеті. Але я не даю інтерв’ю. На жаль, ви даремно сюди забилися. — Журнальчик справді продавали в супермаркеті. Газетний папір, заголовки мало не зіскакують зі сторінок, намагаючись ухопити тебе за горлянку.
— Власне, інтерв’ю — це не зовсім те, що нас цікавить, — сказав Діс. — Можна, я сяду?
— Ви знаєте, я…
— Містере Сміт, я прилетів аж із Нью-Йорка, а в Бостоні пересів на літачок, в якому мене весь час непокоїло, що робитиме моя дружина, коли я віддам кінці, не лишивши заповіту.
— Авіакомпанія «Портленд-Бангор»? — осміхнувся Джонні.
— Так точно, — підтвердив Діс.
— Гаразд, — сказав Джонні. — Я зворушений вашою мужністю й відданістю своїй справі. Я вас вислухаю, але даю вам усього п’ятнадцять хвилин. Мені приписано щоденний пообідній сон. — То була невеличка брехня, але з добрим наміром.
— П’ятнадцять хвилин буде задосить. — Діс присунувся ближче. — Я тільки висловлюю своє припущення, містере Сміт, але, як я розумію, ви заборгували в цих краях десь із двісті тисяч доларів. А це неабиякі гроші, ви згодні?
Усмішка Джонні пригасла.
— Що я кому заборгував, — відказав він, — це моє діло.
— Авжеж, звісно, ваша правда. Я не хотів вас образити, містере Сміт. Так от, «Всепроникний погляд» хотів би запропонувати вам роботу. Досить вигідну роботу.
— Ні. Категорично ні.
— Якби ви тільки дозволили мені викласти…
Джонні сказав:
— Я не практикую як екстрасенс. Я не Джін Діксон, не Едгар Кейс і не Алекс Тенноус. З цим покінчено. Я зарікся повертатись до цієї теми.
— Можна мені ще дві-три хвилинки?
— Містере Діс, ви, я бачу, не розумієте…
— Всього дві-три хвилинки… — Діс, улесливо всміхнувся.
— До речі, як ви мене знайшли?
— Ми маємо в Мені позаштатного кореспондента з газети «Кеннебек джорнел». Він сказав, що хоч ви й зникли з місцевого обрію, проте, як видно, живете в свого батька.
— То це йому я маю уклінно дякувати, так?
— Авжеж, — весело мовив Діс. — І б’юсь об заклад, що ви таки дякуватимете йому, коли вислухаєте нашу пропозицію до кінця. Можна?
— Катайте, — сказав Джонні. — Але майте на увазі: я свого рішення не зміню, дарма що ви набралися стільки страху, летівши сюди.
— Як вам буде завгодно. У нас країна вільна, еге ж? Справді вільна. Так от, як ви, певно, знаєте, містере Сміт, «Всепроникний погляд» спеціалізується на парапсихології. Як по правді, то наших читачів хлібом не годуй, а дай їм щось таке. Ми маємо щотижневий тираж три мільйони примірників. Три мільйони читачів щотижня, містере Сміт, як вам такий розмах? Як ми цього досягаємо? Пишемо про речі високі, духовні…
— Двоє немовлят-близнюків стали жертвою ведмедя-людожера, — пробурмотів Джонні.
Діс знизав плечима.
