над розгорнутим блокнотом, записуючи свої міркування й намагаючись виявити логічні, переконливі зв’язки. І вже зовсім неможливо було цьому повірити десь над ранок, коли він раптом підхоплювався в ліжку серед могильного мороку, весь у холодному поту після чергового кошмару.
Кошмар був щоразу той самий. Джонні потискав руку Стілсонові на передвиборному мітингу в Трімбуллі. Потім ураз западала темрява. Темний тунель і зненацька — сліпучий промінь чільного ліхтаря на якомусь фатальному чорному локомотиві, що стрімко мчить просто на нього. Старий чоловік з покірливими зляканими очима приймає неможливу, немислиму присягу. Якісь невиразні відчуття, що виникають і зникають, мов тугі клубочки диму. Якісь миттєві, невловні образи, що пробігають мерехтливою низкою, наче пластикові прапорці на шворці над майданчиком торговця старими автомобілями. Розум підказує йому, що всі ці образи пов’язані між собою, що це немовби мальована розповідь про наближення величезного, нечуваного лиха, може, навіть і страшного суду, в неминучості якого так непохитно була переконана Віра Сміт.
Але що то були за образи? Що вони собою являли? Цього він розглядіти не міг, бачив тільки тьмяні силуети, бо все повивав отой незбагненний блакитний туман, подекуди пронизаний жовтими променями, схожими на смуги тигрової шкури.
Єдиний виразний образ у тих снах-спогадах з’являвся лише наприкінці: серед зойків умирущих та духу смерті, по обширах знівеченого металу, розплавленого скла, випаленої землі м’яко ступав одним один тигр. І завжди той тигр сміявся, і здавалося, він несе в зубах щось блакитне із жовтим, і на землю капотить кров.
Не раз Джонні думав, що збожеволіє від того привиддя. Хоч загалом сон був доволі сміховинний: адже можливість того, що він нібито провіщав, практично дорівнювала нулю. Отож годилося б викинути його з голови, і край.
Одначе викинути Джонні не міг, а тому й далі досліджував історію Грегорі Стілсона, запевняючи себе, що то в нього ніяка не хвороблива манія, а просто безневинне хобі.
Стілсон народився в Талсі. Батько його був чорноробом на нафтових промислах, на одному місці довго не затримувався, проте, на відміну від інших таких самих, без роботи майже не сидів, завдячуючи це своїй фізичній силі. Мати замолоду, може, й була гарненька, хоч на тих двох фотографіях, що їх спромігся відкопати Джонні, прозирали хіба тільки ледь помітні сліди колишньої зваби. Та якщо вона її й мала, то лихоліття депресії і життя з чоловіком, за якого вийшла заміж, дуже швидко все те стерли. З фотографій дивилася, мружачись проти сонця, жінка з сірим, виснаженим обличчям, одна з численних страдниць Великої депресії, у вицвілому ситцевому платті й з немовлям — Грегом — на руках.
Грегів батько мав свавільну вдачу й до сина ставився зневажливо. Грег ріс кволою і хворобливою дитиною. Не те щоб батько якось кривдив його, лаяв там чи бив, — на це ніщо не показувало, — але можна було принаймні припускати, що перші дев’ять років свого життя Грег Стілсон постійно відчував з боку батька похмуру неприязнь. Одначе та єдина фотографія батька з сином, яку роздобув Джонні, випромінювала радість: вони були сфотографовані разом на нафтопромислі, й батькова рука з дружньою безтурботністю обвивала шию сина. І все ж таки, коли Джонні побачив це фото, в нього несамохіть стислося серце. Гаррі Стілсон був у робочому одязі — грубих штанах та сорочці хакі з двома нагрудними кишенями — і в хвацько зсунутій на потилицю твердій касці.
До школи Грег пішов у Талсі, а в десять років його перевезли до Оклахома-Сіті. Попереднього літа його батько загинув у пожежі на нафтовій свердловині, і Мері Лу Стілсон вирішила перебратися до Оук-Сіті, де жила її мати й де потрібні були робочі руки на воєнному виробництві. Минав 1942 рік, і часи знов повертали на краще.
У початковій школі Грег учився добре, а потім суцільною низкою пішли негаразди. Прогули, бійки, дрібне шахрайство, а можливо, й крадіжки, хоча й не підтверджені доказами. В 1949 році, у перед випускному класі, він був на два дні виключений зі школи за те, що підірвав петарду в туалеті при роздягальні.
В усіх цих конфліктах Мері Лу Стілсон незмінно ставала на бік сина. Добрі часи — принаймні для Стілсонів — закінчилися ще в 1945 році, разом з воєнним виробництвом, і місіс Стілсон вважала себе та свого хлопчика скривдженими й складала вину за це на весь світ. Її мати померла, залишивши їй невеликий каркасний будиночок і нічого більше. Якийсь час місіс Стілсон торгувала питвом у дешевій пивничці, потім найнялася подавальницею до нічної закусочної. І коли її хлопчик потрапляв у чергову халепу, вона ладна була горло за нього перегризти, ніколи не розбираючись (таке складалося враження), чисте в нього сумління чи ні.
До 1949 року блідий, хворобливий хлопчик, якого батько називав хирляком, куди й дівся. У міру того, як Грег Стілсон дорослішав, у нього дедалі виразніше виявлявся батьків фізичний спадок. Між тринадцятьма й сімнадцятьма роками хлопець підріс на шість дюймів і набрав сімдесят фунтів ваги. До шкільного спорту він не приставав, але якось ухистився роздобути атлас вправ атлетичної гімнастики, а потім і комплект гир та гантелей. Колишнього хирляка стало небезпечно зачіпати.
Як здогадувався Джонні, Стілсона десятки разів мало не виключали зі школи. Та й арешту він уникав, судячи з усього, тільки завдяки неймовірному талану. Якби ж то він мав бодай один серйозний привід, часто думав Джонні. Це поклало б край усім тривогам, бо карний злочинець не має права балотуватися на високі громадські пости.
У червні 1951 року Стілсон таки закінчив школу, хоча й у числі останніх. Та попри вбогі шкільні успіхи тямовитості йому не бракувало. Тепер він чекав своєї щасливої нагоди. Він мав добре підвішений язик і напористу вдачу. Попрацювавши якийсь час бензозаправником, Грег Стілсон у серпні того ж таки року віддав своє серце Ісусові: приєднався до євангелістів-«відродженців». А тоді покинув роботу на бензоколонці й став професіональним закликачем дощу «волею Господа нашого Ісуса Христа».
За дивним збігом обставин чи ще з якоїсь причини те літо в Оклахомі випало таке посушливе, якого не пам’ятали від часів сумнозвісних пилових бур. Весь урожай загинув на пні, а за ним мала загинути худоба, бо й криниці вже пересихали. Грега запросили на збори місцевої спілки скотарів. Про те, як розвивалися дальші події, Джонні знайшов чимало відомостей, і то явно був один із злетів Стілсонової кар’єри. Кожна з тих історій чимось різнилася від інших, і Джонні зрозумів чому. Вони мали всі риси американського міфу, майже так само як і легенди про Деві Крокета, Пекоса Білла, Пола Баньяна[43]. Поза всяким сумнівом, щось тоді таки було. Але як воно було насправді — спробуй-но вгадай.
Одне можна було сказати напевне. Ті збори спілки скотарів мали являти собою вельми дивовижне видовище. Крім Грега, скотарі запросили ще зо два десятки закликачів дощу з різних частин півдня країни. Близько половини з них були негри, два — індіанці (напівкровок пауні й чистокровний апач) і один Мексиканець.
Решта — білі, серед яких Грег був єдиний уродженець тих місць.
Скотарі вислуховували закликачів дощу й шукачів води одного по одному. Поступово й несамохіть ті поділилися на дві групи: одні вимагали половину грошей наперед (без віддачі), другі — всі гроші наперед (так само без віддачі).
Коли надійшла черга Грега Стілсона, він підвівся, застромив великі пальці рук у петельки джинсів і сказав нібито таке: «Ви, земляки, мабуть, знаєте, що я набув здатності викликати дощ відтоді, як звернувся серцем до Ісуса. До того я погрузав у гріхах і гріховних звичаях. І ось один такий, дуже поширений, гріховний звичай ми побачили тут сьогодні, а зобразити його можна знаком долара».
Скотарі зацікавились. Навіть у дев’ятнадцять років Стілсон уже був добрячим лицедієм. І зробив їм пропозицію, від якої вони просто не могли відмовитись. Як нововідроджений християнин, свідомий того, що в любові до грошей корінь усього зла, він викличе їм дощ без завдатку, а вже потім вони заплатять йому стільки, в скільки оцінять його працю.
Пропозицію прийняли із захватом, і через два дні Грег Стілсон, у чорному піджаку та проповідницькому капелюсі з низьким наголовком, стоячи на колінах на платформі фермерського ваговозика, повільно роз’їжджав дорогами й путівцями центральної частини Оклахоми і через підсилювач з двома гучномовцями, приєднаний до тракторного акумулятора, молив бога про дощ. Поглянути на нього збиралися сотні людей з усіх околиць.
Чим усе те скінчилося, можна було передбачити, але наслідки задовольнили всіх. Другого дня Грегових молінь, десь ближче до вечора, небо заволокли хмари, а наступного ранку линув дощ. Злива тривала три дні й дві ночі, в бурхливих потоках води загинуло четверо чоловік, цілі курники з курми на
