— Лідко, а якби я „здала' вірш Івасюкові, то мала б з української „дуже добре'?
Лідка завжди все знає, коли йдеться про шкільні справи.
— Так, бо ти мала задачу „дуже добре'.
Дарка колись-колись вчила для таткової приємности Шевченкове „Посланіє до живих і мертвих'. Тепер, аж дивно, у пам'яті мало що пропадає! — повторює його собі ще раз і ще раз, а за третім разом може вже йти перед пана професора.
На ранок знає Дарка „Міоріцу' напам'ять згори вниз. Наче добрі карлики за ніч повкладали їй строфи в голову.
— Лідко, ану питай мене! — не може з дива вийти Дарка.
— Добре, добре… бо цей вірш, здається, буде питати Мігалаке „на класи'!
— Може питати собі. Може до товариства покликати і самого директора. І самого міністра.
В середу, як звичайно, перша година — румунська. Хоч, властиво, не повинно так бути, щоб найнеприємніший предмет класти на першу годину і відразу знеохотити ним учениць до решти предметів.
Лідка добре казала: ще не втихли від скрипоту лавки, як до класи ввійшов Мігалаке із записником. У класі в млі ока стало так тихо, що можна було чути, як за піччю павук пряде свою сітку. Мігалаке скинув плащ (на першу годину в середу він приходить завжди у плащі), вийняв з-під поли румунські зошити. Класа стримала віддих. Але це ще не все: він виймає і відчиняє свій записник. Класа завмерла. Цей румун хотів би всіх подушити, бо поволі (яке йому діло, що шістнадцять учениць перестало віддихати!), поволі відчинив записник, перейшовся з ним по класі туди і назад, підсміхнувся до значків в ньому, підморгнув до класи, хоч нікому тепер жарти не в голові, перечекав і нарешті озвався:
— Питатиму тільки тих учениць, щодо яких маю сумніви. Не хотів би я, щоб котра-небудь з вас відчувала себе покривдженою. Ті учениці, що понаписували задачі на „дуже добре', теж не будуть питані… Задача була вже така легка, що коли ще й її не потрапила котра домнішора написати бодай на „добре', то я справді не маю з нею про що більше балакати. Тоді поговоримо при кінці року при панові директорові…
Виклавши своє „вірую', він розглянувся по класі, яке вражіння зробили його слова. Ті, що були певні свого „посереднього', могли тепер свобідніше віддихнути. Засуджені на двійку з румунської були бодай забезпечені перед новими тортурами. Тепер усі муки непевности, всі побоювання за виграну, всі муки очікування звалилися на голову тих кількох „сумнівних'.
— Домнішора Оріховська!
Наталка схопилася з червоною, як листок півонії, плямою на лиці. Не тому, щоб боялася чого-небудь. Кажуть, що за чотири роки не було такого випадку в класі, щоб Оріховська не відповіла вчителеві. І не було такого випадку, щоб Оріховську приділювати до ряду „сумнівних'. Дарка глянула на Оріховську: лапчастий листок півонії зазначився ще виразніше на лицях, зате береги ніздрів пожовкли, як у мерця. Руки лежали на лавці, як окремі, відірвані від решти тіла, предмети — штивні, восково жовті.
— Ви, домнішора Оріховська, на початку року зробили мені докір, що я не вмію добре вчити.
Всі сподівались, що відважна Оріховська заперечить цій очевидній напасти. Але вона не обізвалась. Не ворухнула навіть очима. Дивилась, як і раніше, румунові на краватку.
— Докір такий — дуже немилий для професора… Особливо, коли цей професор має тільки рік практики за собою… Але ви не бійтеся, що я буду мститись на вас за це. Між румунами є й шляхетні, домнішора Оріховська!.. На сьогодні був завданий вірш „Міоріца'. Я знаю, що ви вмієте його бездоганно напам'ять, домнішора Оріховська, але знаю й те, і ви це знаєте, що ви вмієте декламувати. А від учениці з четвертої гімназійної вимагається вже й декламації. Так, домнішора Оріховська, коли б я хотів, то я міг би вам дати „погано' з самої декламації. Очевидно, я цього не зроблю. Не зроблю тому, щоб доказати домнішорі, що румуни зовсім не такі лихі люди, як вона собі думає. Оцією вашою відповіддю, коли б я хотів, міг би я попсувати вам ваше традиційне „дуже добре'. Тому ви скажете нам тільки дещо про рід поезії, до якого належить цей вірш, і кілька слів — про його будову. Коли пригадаєте собі, то скажете ще нам і те, де ми знаходимо в румунській літературі його наслідування.
На око — питання просте і легке. Учитель, що має нагоду помститись на учениці за якусь там уразу, несподівано виявляється шляхетним і, як у казці для розумних дітей, за зло платить добром. Все це було б таке звичайне, коли б та учениця вміла бодай говорити свобідно по-румунськи. Тільки ті, що їх примушувано вчитись чужою мовою, знають, наскільки легше вивчити цілу сторінку напам'ять, ніж сказати „власними словами' два речення. Цих кілька фраз, завчених і присвоєних, що ними зверталися учениці четвертої класи до вчителів-румунів, у такій відповіді не можна використати. Навіть, коли б Оріховська пригадувала собі що- небудь з того, що питає її Мігалаке (в цій хвилині присягнула б на життя батька та матері, що про таке вона не чула з його уст!), то все одно дістала б „погано' з граматики. Сяк чи так, присуд на неї вже підписаний. За секунду буде виконаний. Все ж її думка шукає якогось виходу. Її мозок працює. Чути в повітрі, що він не сам один. П'ятнадцять істот напружують свою волю і пам'ять, щоб хоч „для себе' пригадати собі щось з тих річей: коли це було, як?
Врешті Оріховська з визволенням тре рукою по лобі. Є.
— Пан професор не згадував про це.
Класа віддихає. Розв'язка така проста, але на неї може дозволити собі тільки найкраща учениця в класі.
Мігалаке спирається ліктем об стіл так, що його обличчя набирає солодку, скісну позицію:
— Чи ви справді не пригадуєте собі, чи рахуєте на мою коротку пам'ять?
Оріховська вже в першій половині речення схоплює думку і червоніє вся так, якби внутрі її відчинилися жили і залили її гарячою кров'ю:
— Я ніколи не пробувала рятуватись неправдою…
І, не чекаючи дальших запитань, сідає. Коли б вона цей рух виконала скоро, трохи заскоро, то це виглядало б на визов учителеві. Відомо ж, що учениці не вільно так довго сісти, як довго вчитель питає її, або тільки задумується, чи кинути учениці ще якесь питання. Але Оріховська сідає спокійно. Можна сказати, чемно, без образи для вчителя і самоприниження. І лице в неї спокійне, безвиразне. Може, тільки на один тон рожевіше, як звичайно.
Мігалаке якось нервово розглядається по класі: „Чи дійсно всіх так покинула пам'ять?' Ще трохи і він сам попаде в сумнів: говорив він про щось таке чи тільки мав намір?
— Ніхто не пригадує собі? — ще раз питається класи.
Класа дивиться на нього тупим поглядом. П'ятнадцять мозкових апаратів застрайкували, а без них пам'ять безсила. Коли Оріховська, сама Оріховська, не пригадує собі, то… цього досить, щоб вимовити у себе, що про щось таке ніколи інші не чули.
— Домнішора Підгірська, ви теж не пригадуєте собі, що я говорив про будову вірша „Міоріца?'
Ціла класа повертає очі на Ориську. Ця встає бліда, з напіввідчиненими устами, непритомна з переляку. Беззвучно робить кілька порухів губами, наче ловить повітря, і не сідає, а сховзується по побічниці на лавку.
— Подивіться у свій румунський зошит, — завзявся Мігалаке. Ориська бере слухняно зошит, але пальці так тремтять у неї, що вона мусить цілою долонею повертати картку за карткою. Мігалаке присідається до Ориськи (попліч з ученицею!) і сам слідкує за кожною карткою. Так найкраще, бо Ориська, напевно, не відрізняє букв. Раптом затримує Орисьчину руку, коли та хоче сягнути по нову картку. Чекайте: 2-го жовтня ц. р. професор Мігалаке пояснював формальну сторінку вірша п. з. „Міоріца' ученицям з четвертої класи. Кладе свою випещену руку на Орисьчин зошит:
— Чи й тепер не пригадуєте собі нічого, домнішора Оріховська?
Оріховська встає і раптом сідає:
— Ні.
Зате класу пронизує якийсь промінчик. Іде шепіт від лавки до лавки: „Стривайте, тільки стривайте, чи не було це тоді, перед руханкою? Ага, чи не говорив тоді Мігалаке щось про якісь народні рими? Ах! Можливо. Як же ж, дуже можливо! Тільки це було от так, мимоходом. Навіть не казав записувати своїх слів. Та що там! Половина учениць була вже в гімназійній аулі. А на черговому уроці він не згадував навіть про те. Це вже найкращий доказ, як мало ваги прикладав він до цих своїх кількох завваг про „Міоріцу'. Аж раптом сьогодні, коли йшло про Оріховську… Нечуване!'
— Домнішора Оріховська, чи не будете відповідати?
