четвертій класі, і нарік. Еге ж!
Як тільки Мігалаке зникає в коридорі, четверта зала вмовкає. Всі в німому, нерішучому очікуванні дивляться на Оріховську. Їй сталася найбільша кривда, вона послужила за найяскравіший приклад, як у цій, своїй, рідній школі потоптано постолом всяку справедливість, прогнано правду на очах всіх…
Але треба бути дитиною Буковини, щоб зрозуміти, що ця українська гімназія була інша від усіх на світі. Це був не тільки будинок із шкільним інвентарем і площею. Ті люди, що вчили, — це були не тільки вчителі з дипломами, параграфами і журналами.
На довгі роки перед війною цей самий будинок був символом централізаційної германізаторської політики Австрії, а люди, що в ньому навчали, безоглядно і послідовно йшли до тієї єдиної мети. Історія нічого не пускає повз вуха: об ці мури розбилося не одне існування, не одне людське світле майбутнє розсипалося на крихти, не видержавши напору цісарської політики.
Потім (історія любується інколи в раптових закрутах), одного дня з нагоди смерти чи вступлення на престол когось з цісарсько-королівської родини, на українській державній гімназії побіч чорно-жовтого[49] замаяв і жовто-блакитний прапор. З того часу війнуло від цих мурів іншим духом. Сюди почали приїжджати селянські діти, ті, що говорили рідною мовою „булька', але по- німецьки не сказали інакше, як „алзо'[50]. Приїжджали неприготовані, як слід, в чоботях з підковами і залежаних кожухах, але від чого була „українською' гімназія? Все тут можна було „щось зробити'. Не шляхом протекціонерства і візитних карточок послів (це були ті неповторні часи, коли записка від депутата вистачала, щоб неприготовану дитину прийняли до гімназії або пропустили при матурі!), але на основі тієї сердечности і добросердечности, що запанувала тепер в цій школі. Творилися нові сили в народі, народжувалися нові цінності, устійнювалася традиція.
А потім — приватна гімназія, вже за румунів. Дівчата могли були, коли їх не приймали до державної гімназії, розбрестись по чужих: німецькій, румунській, навіть жидівській школах. Але для чого була традиція? Притулилися в цій самій гімназії, прийнявши тільки для форми назву приватної школи. Залишилися ті самі вчителі, ті самі лавки, те саме подвір'я, ті самі звичаї… І раптом хтось, хто по закону не має навіть права навчати, непокликаний, небажаний топче традицію кількох поколінь, плює на ту сердечність, яка завжди панувала в цій школі між учителями й ученицями, і намагається цю школу зробити чужою, ненависною…
Ще ніколи самоволя вчителя не була така безоглядна! Правда, в історії української чернівецької гімназії записані чорним вуглем імена кількох учителів — одного філолога, одного математика і ще одного, — які любили долю учня важити у своїй долоні… але навіть у них кожне „погано' було бодай „про форма' законне. Ще ніколи в цих мурах не впало з уст жодного професора таке цинічне, визовне:
— Дав я тобі двійку, бо мені так хотілося, а ти можеш іти на скаргу до Бога.
Сьогодні від цього румуна-недоучки падає цей удар. Удар, який може викликати тільки дві, протилежні собі реакції: придавити до самої землі або роз'юшити до боротьби.
Тому тепер усі дивляться на Оріховську. Від неї повинен піти знак. Вона, і ніхто інший, має бути тією, що перша має дати гасло.
Дарка тихенько, незалежно від подій, питає себе, що буде тепер з нею і не чує відгоміну на свій запит. Вона теж почуває те саме, що і всі: вона тільки готовий до походу солдат, який чекає на наказ, куди йти… Дарці хочеться ще глянути саме тепер в Орисьчині очі, але їх не видно, бо їх нема. Ориська так глибоко прислонила їх повіками, так міцно, так щільно обгородила чоло і скроні долонями, що Дарка бачить тільки розділ посередині Орисьчиної голови.
Оріховська підводиться на ввесь зріст, і всі, крім Орисьчиної голови, повертаються до неї. Вона тре рукою чоло, ніби випогіднює його, відвертає голову взад і повертає до класи усміхнене обличчя. Так, Оріховська сміється!
Але ж це не те, чого чекали від неї. Мала Кентнер з жалісним, розчарованим лицем повертається на всі боки: що це?
В останніх лавках хтось шарудить папером під лавкою — шукає за другим сніданком.
Вся напруга, все важливе й смертельно небезпечне приснуло від цієї усмішки Оріховської. Навіть Стефа Сидір, зв'язана з Оріховською якимись таємними, нерозгаданими узами, у здивуванні морщить свій гарний, як цяцька з цукру, ніс.
Оріховська, не скидаючи усмішку з уст, промахує собі рукою дорогу до печі. Тут її місце. Звідси, як з балкону, бачить вона перед собою всіх. Тут, з цього місця, хоче вона сказати щось до класи. Винятково тепер хоче вона сказати щось до класи, ота маломовна, вища понад „юрбу' Оріховська. Вона закладає руки за спину і недбалим, анітрохи не „важним' голосом питається насамперед Кентнер:
— Ти хотіла б, Ольго, щоб я плакала? Сміхун з тебе! Та ж Мігалаке не дав мені „недостатньо' з румунської! Він — „файний хлоп', правда, Підгірська? І знає, що я вмію те, що він каже нам уміти… Але треба було якось покарати мене за те, що мені не сподобалися румунські поезії… Навіть Романовська по сьогоднішній двійці буде в Мігалаке підписуватися „Романовскі'. Мігалаке знає, що робить. Я певна, що якби він зараз повернувся до класи і спитав, кому подобається те, що ми вчимося румунської, мов папуги, то три четвертини класи підняли б догори руки…
— Не маєш права ображати нас! Яким правом говориш, що ми… що ми всі… ти не можеш знати!
Косован ніколи не була добрим промовцем, навіть тоді, коли урок знала напам'ять, а тепер хвилювання зовсім попутало їй язик.
Оріховська серйознішає:
— Тебе направду ображають мої слова, Косован? Це добре… Можливо, що трапиться нагода показати Мігалаке, що ми його любимо так, як він нас. Побачимо, скільки тоді з вас пам'ятатимуть ще про сьогоднішній день. Ти, Романовська, не сміши себе і не посилай батька на скаргу до директора, бо тут директор є Мігалаке — не Кваснюк… зрештою, це все одно…
— Директор — українець… — замітила скоренько Кентнер. Хтось розсміявся з цієї очевидної правди. Тільки Оріховська здивувалася:
— Так?
— І ти будеш мати „недостатньо' на свідоцтві? — по-лукавому була цікава Лідка.
— Або що? Ми тільки помінялися нотами з Підгірською. Не дивіться на мене, як на диво яке. Ідіть, провітріться, бо зараз на годину задзвонять.
Але всі, розчаровані, обмануті у своїх сподіваннях, не рушаються з місць. Навіть ті, що люблять спокій і порядок над усе, хочуть впевнитись, що „все буде, як досі'.
Тоді Стефа Сидір вдарила долонею по лавці в цю цікаву тишу:
— Що ви позамінювалися в каміння чи що? Гайда на перерву! Наталко!
Вона бравурним рухом потягла за собою Оріховську. І Дарка бачила, як ця недоступна, горда Оріховська відвернула вбік своє лице й заламала пальці.
— Коби я могла так терпіти мужньо, як вона… Коби я могла цього навчитися… — подумала собі Дарка. Стояла сперта до одвірка, і ніхто не звертав на неї уваги. Вона воліла думати про Оріховську, воліла гострим рильцем роз'ятрювати своє самолюбство, яке раз у раз ранила Стефа, ніж думати про сподівану двійку, що нависла над нею. Тільки про це — не чути, тільки від цього чим-небудь і ким-небудь відігнати свої думки!
На „українській' знову трапилася мала подія. Маленький, нічим незамітний прищик на людському організмі, до якого ніхто не прив'язує значення, який навіть не болить, аж — згодом виявляється, що це рак.
Коли дівчата подали вірші на приватні уроки, професор Мірош ще раз прочитав назви творів та прізвища учениць.
Тоді встала Оріховська:
— Зайшла помилка, прошу пана професора, я подала не „Причинну', а „Кавказ'.
Учитель Мірош глянув у список ще раз:
— Оріховська, ви подали „Причинну'.
— Ні, прошу пана професора…
Професор Мірош відклав окуляри і список:
— Чому не хочете зрозуміти мене, Оріховська? Вам дістанеться доволі на цій конференції і без „Кавказу'…
Оріховська залишилася непримиренна:
