Оріховська знову скоро встає і сідає:
— Я не вмію.
На це слово якраз і чигав пан учитель вже цілої пів години. Пів дорогої, передконференційної години він присвятив для того, щоб почути це слово від Оріховської.
Тепер він з тріюмфальним обличчям звертається до класи:
— Ви чули, що відповіла мені домнішора Оріховська, яка має претензії до найпершої учениці в класі? Домнішора Оріховська перед цілою класою признається до того, що вона непідготована з матеріялу. Нехай же не має до мене жалю за те, коли я на конференції зроблю згідно із своїм сумлінням. Самі ви бачили, що я хотів домнішорі Оріховській полегшити відповідь, бо я розумію, що значить — не знати іншої ноти на свідоцтві, крім „дуже добре'. Та найкраща воля вчителя може розбитись об таку відповідь, як я оце одержав від домнішори Оріховської.
Він витирає чогось шовковою хустиною обличчя і нахиляється над журналом. Дарка дивиться на густі мички волосся і думає трохи що не вголос: „Тепер Наталка повинна б підійти до нього і плюнути йому в саме лице'. Але ані Наталка, ані ніхто інший в її заступстві не зважуються на це.
Мігалаке підводить голову і Дарка на мить зникає з лиця класи: тепер черга на її букву, на „п'.
— Домнішора Романовскі, нарисуйте нам ці три шляхи, якими йшли молдован, унґурян[43] і той, із Вранчі[44].
— Ой, чому ж він мене не питає? — присувається із своїм тривожним шепотом Дарка до Ориськи. До Ориськи, бо Оріховська відгородила себе від класних справ і товаришок рівчаком на переніссі, мов середньовічним муром.
— Бо ти маєш „посередньо', — підшіптує їй Ориська і щаслива, що Дарка заговорила до неї, присувається ближче до Дарки.
— Направду? — торкається Дарка губами Орисьчиного лівого уха.
— Псс! Так!
Тепер Дарка повірила. Тепер, коли захистила власну голову (велику правду каже народ: сорочка ближча від кожуха), вона всіма своїми нервами переймається нещастям Романовської. Цей румун хіба збожеволів сьогодні дорешти: казати визначувати шляхи, якими колись мандрували (а може й не мандрували?) три чабани-бурлаки. Так питати може тільки Мігалаке!
Романовська держить великий, новорозпочатий кусник крейди, як цукерок, і з усмішкою дивиться на вчителя: „Чи вона має таке питання брати серйозно, чи, може, це тільки жарт молодого ще професора?' її очі спокійні, усміхнені. Занадто не вірить вона в серйозність запитання, щоб боятися.
— Що я маю робити? — питається весело.
Мігалаке відповідає ділово:
— Нашкіцуйте кордони
Білий, гранчастий цукерок у пальцях Романовської починає тремтіти. Востаннє посилає запитний погляд Оріховській. Ця знизує плечима: абсурд. Всі постаті у вірші леґендарні, недійсні, як же ж можна визначувати їм на карті шляхи?
Романовська глипає ще раз на Мігалаке. Він чекає. Заклав руку в кишеню, висунув одну ногу наперед і чекає. Тоді непевна рука найкращої рисівнички на цілу школу нарисовує щось, ніби дуже невдалий, розлізлий бублик.
— Що ви рисуєте, домнішора Романовська?
— Румунію.
Мігалаке закладає ще і другу руку в кишеню і поволі з очима вперед, як два роги, підходить до Романовської:
— Як ви сказали? Я не дочув добре…
— Румунію, так, як пан професор казали, — ніби дивується, ніби оправдовується Романовська.
Мігалаке майже вирвав їй крейду з рук:
— Можете не рисувати. Учениця, яка не знає, як називається держава, в якій вона живе, яка не вміє елементарно означити границі тієї держави, може йти на місце.
Але Романовська і думки не має йти на місце. Цупко стулила крейду в кулаці і не поступається. Вона підготована з матеріялу, і її повинні питати. Це її право. Мусить знати, за що має одержати це неминуче „інсуфічєнт'[47]. Га, розуміється, вона прекрасно знає, так само прекрасно, як і вчитель, за котру відповідь дістане вона те „інсуфічєнт'.
Але Романовська належить до справедливих. Хоче, щоб цей акт кари чи помсти відбувся формально.
— Я підготувала урок, прошу пана професора. Прошу мене питати.
— На місце!
— Прошу мені сказати, з чого я дістала „недостатньо'. Мене будуть дома питатися, я мушу знати, що я маю відповісти… — її голос починає вже втрачати свою рівновагу.
— Ага, ви конче хочете знати, за що? Бо мені так хотілося, бо мені сподобалося виказати вас на конференції з румунської. Можете це переказати своїм батькам. Можете покликатись на мене, я не відцураюсь своїх слів. Розумієте тепер?
Романовська виконує блискавично відрух, мовби збиралась кинути крейду, але за секунду кладе крейду на підставку, повертається рвучко і біжить до лавки. Очі по береги виповнені слізьми, але ці сльози настільки мужні, що не скапують.
Класа вже не чекає нових несподіванок: Оріховська і Романовська переможені. Що ж може ще бути страшне чи цікаве? Нічого. Справді нічого більше. А все ж приходить несподіванка, коли Мігалаке таким собі звичайним голосом викликує Косован:
— Домнішора Косован, задекламуйте нам „Міоріцу', бо якось сьогодні не йде нам з нею.
Косован декламує вірш рівно, безпристрасно, як зозуля з годинника.
— Дуже гарно. Прошу сідати. Тепер, домнішора Підгірська, роздайте румунські зошити.
Ориська з червоними вушками, зашаріла від щастя, яке її зустріло, безшелесно розносила зошити, як Божі дари.
Дарка розгорнула свій зошит і зразу закрила його окладинкою.
— Я маю „форте біне', а ти? — витягнула шию Ориська.
Дарка зморщила лоб. Самопевність Ориськи шмагнула її, як ремінний батіг.
— Я маю „мінус суфічєнт'[48], зате з української задачі маю „дуже добре'! А це важливіше!
— Пс! — остерегла хвилинку запізно Ориська, бо Мігалаке вже почув.
— Що ви кажете, домнішоро Поповіч?
І, не чекаючи на Дарчине оправдання чи вияснення, почав сміятися сам до себе.
— Сідайте, сідайте, домнішора Поповіч, бо шкода часу!
— Я маю „мінус суфічєнт', що тепер буде? — звірюється Оріховській Дарка з усією щирістю свого страху.
Оріховська бере її під лавкою за руку:
— Я маю велике „форте біне', але це одне й те ж.
„Але я не була питана, — заспокоює саму себе Дарка, — адже я не була усно ані разу питана… Я могла усно вміти на „дуже добре', тож навіть якби я мала задачу „недостатньо', то він не сміє мене виказати на конференції. Це було б безправство… ні, навіть тому румунові, що нікого не боїться тут, навіть йому цього не вільно робити. Татусь міг би звернутись до директора, до візитатора, до самого міністра. Я ж не була питана… ані разу питана, — захищається відчайно перед маревом „недостатньо'.
— Я не була ані разу питана, — каже врешті впівголоса Оріховська і знов чує відповідь, яка нітрохи її не заспокоює:
— Я ж була питана, і що з того? На одне виходить.
Чистилище триває аж поза дзвінок. Врешті, коли ноги під лавками починають ставати щораз більше нетерпеливі, а лавки зачасто поскріплюють, Мігалаке виходить. На порозі поправляє плащ, що зсунувся йому з одного плеча і каже, що домнішори не повинні так квапитись. Багато з них має час і ще насидяться у
