Жанни, і її охоплювало дивне почуття від цього швидкого раптового погляду, в якому світилось ніжне захоплення і симпатія.
Батько де Ламара, що вмер минулого року, знав близького друга пана де Кюльто, батька баронеси, і відкриття цього знайомства дало привід для нескінченної розмови про шлюби, дати й родинні зв’язки. Баронеса напружувала пам’ять, згадуючи предків та нащадків знайомих родин, спритно кружляючи в складному лабіринті генеалогій.
— Скажіть, віконте, чи чули ви про Сонуа де Варфлер? їхній старший син Гонтран одружився з панною де Кург сіль, з родини Курсіль-Курвіль, а молодший — з однією з моїх кузин, панною де ля Рош-Обер, родичкою Крізанжів. Так оцей пан де Крізанж був близьким другом мого батька і, мабуть, знав і вашого.
— Так, пані. Це ж той де Крізанж, який емігрував і син якого розорився?
— Він самий. Він просив руки моєї тітки після смерті її чоловіка, графа д’Еретрі; але вона не захотіла одружитися з ним, бо він нюхав табаку. А чи не знаєте ви, до речі, що сталося з Вілуазами? Незабаром після свого розорення, коло 1813 року, вони покинули Турен і Оселилися в Оверні, і відтоді я про них більше нічого не чула.
— Здається, старий маркіз помер, упавши з коня, пані, одна його дочка одружена з якимсь англійцем, а друга з комерсантом Бассолем, дуже багатим; кажуть, що він спокусив її.
Зринали імена, чуті ще в дитинстві в розмовах старих родичів. І шлюби цих чужих родин набували для них важливості великих громадських подій. Вони так говорили про людей, яких ніколи не бачили, ніби добре знали їх; а ті люди, десь в іншому краї, так само говорили про них; і вони здалека почували, що близькі між собою майже як друзі, як родичі, через саму тільки належність до того самого класу, до тієї самої касти та через благородство своєї крові.
Барон, бувши відлюдної вдачі та виховання, що не мало нічого спільного з віруваннями та забобонами світських людей його кола, зовсім не знав навколишнього панства; він запитав віконта про сусідів.
Пан де Ламар відповів: «О, в нашій окрузі мало аристократів», — таким тоном, ніби він казав, що на узбережжі мало кроликів, і з’ясував це докладніше. Тільки три родини жило в сусідстві: маркіз де Кутельє, щось ніби голова нормандської аристократії; віконт і віконтеса де Брізвіль, сімейство високого роду, але досить відлюдькувате, та ще граф де Фурвіль, якесь страховище, що ніби примушував страшенно страждати свою дружину і жив мисливцем у своєму замку Ла Врійєт, збудованому на березі ставка.
Кілька вискочок, що труться серед них, купили собі маєтки тут і там, але віконт їх не знає.
Нарешті віконт попрощався, і його останній погляд був звернутий до Жанни, так ніби він окремо прощався з нею, щиріше і ніжніше.
Баронеса визнала його чарівним і, головне, цілком світською людиною. Татусь відповів:
— Авжеж, певна річ, це дуже добре вихований хлопець.
Наступного тижня його запросили обідати. З того часу
він почаа бувати регулярно.
Найчастіше він приходив коло четвертої години дня, йшов до матусі в «її алею» і пропонував їй руку, щоб допомогти у «її моціоні». Якщо Жанна була вдома, вона підтримувала баронесу з другого боку, і вони втрьох поволі безперестанку ходили туди й сюди, з краю в край великої, рівної алеї. Він майже не розмовляв з дівчиною. Але його чорно-оксамитові очі часто зустрічались із схожими на синій агат очима Жанни.
Кілька разів вони вдвох разом з бароном спускались до Іпора.
Якось увечері, коли вони гуляли по пляжу, до них підійшов дядько Ластік і, не виймаючи з рота своєї люльки, відсутність якої, мабуть, більше вразила б усіх, ніж зникнення його носа, промовив:
— З таким вітром, пане барон, можна було б завтра проїхатись аж до Етрета й любісінько повернутись назад.
Жанна благально склала руки:
— О тату, коли б ти згодився!
Барон обернувся до пана де Ламара:
— А ви як, віконте? Поснідали б там.
І справу з прогулянкою було відразу ж вирішено.
Жанна встала на світанку. Вона почекала батька, що вдягався повільніше, і вони пішли по росі, спочатку долиною, потім лісом, що весь дзвенів від пташиного співу. Віконт з дядьком Ластіком сиділи на коловороті.
Два моряки допомогли їм зсунути човна. Чоловіки, впираючись плечима в обшивку, щосили штовхали його. Він ледь-ледь посувався по ріні. Ластік підкладав під кіль намащені салом дерев’яні катки, потім, стаючи на своє місце, виводив протяжно «ге-гоп», що мусило керувати спільними зусиллями.
Але коли добрались до схилу, човен раптом зрушив і посунув униз по камінцях з тріском дертого полотна. Він спинився серед піни прибою, і всі посідали на лавах; тоді двоє матросів, що лишились на березі, зіпхнули його на воду.
Легенький і рівний бриз з відкритого моря вкривав брижами воду. Підняте вітрило злегка надималося, і човен спокійно поплив, тихо гойдаючись на хвилях.
Спочатку пішли у відкрите море. На обрії иебо опускалось і зливалося з океаном. Від берега висока скеля кидала довгу тінь біля свого підніжжя; її схили були поцятковані зеленими лужками, осяяними сонцем. Позаду, з-за білого феканського молу, виринали темні вітрила, а попереду височіла дивна на вигляд скеля, округла і з просвітом, яка нагадувала величезного слона, що занурив у хвилі свій хобот. Це й були малі ворота Етрета.
Жанна, в якої від хитавиці трохи запаморочилася голова, тримаючись рукою за борт човна, дивилась удалечінь, і їй здавалось, що тільки три речі справді прекрасні на світі — світло, простір і вода.
Всі мовчали. Дядько Ластік, що управляв румпелем і шкотом, ковтав час від часу із схованої під лавою пляшки і смоктав без упину свою куцу, здавалось, невгасиму люльку. З неї весь час виривалася тоненька цівка синього диму, а друга така ж самісінька виходила із кутка його рота. Ніхто ніколи не бачив, щоб матрос запалював коли свою глиняну, чорнішу від смоли, люльку чи набивав її тютюном. Часом він виймав її з рота і пускав у море з того боку, звідки пахкав дим, довгий, темний струмінь слини.
Барон сидів спереду і пильнував вітрила замість матроса. Жанна й віконт сиділи поруч, обоє трохи схвильовані. Вони одночасно підводили очі, і їхні погляди зустрічались, ніби зведені докупи якоюсь незнаною силою; між ними вже виникла та невиразна, невловима симпатія, що швидко народжується між двома молодими людьми, коли юнак непоганий з себе, а дівчина вродлива. Вони почували себе щасливими одне коло одного, мабуть, тому, що одне про одного думали.
Сонце підбивалось, мов хотіло з більшої височини помилуватись безмежним морем, що лежало під ним; а море, ніби кокетуючи, загорнулось у легенький туман. Це був прозорий, низько навислий золотистий туман, що нічого не ховає, тільки пом’якшує далечінь. Сонце розкидало своє проміння, розтоплюючи цю блискучу хмарину, і коли воно дійшло своєї сили, імла розвіялась, зникла, і рівне, як дзеркало, море заблищало в сяйві дня.
Глибоко зворушена, Жанна прошепотіла:
— Як гарно!
Віконт відповів:
— О так, дуже гарно.
Ясна прозорість цього ранку будила ніби відгомін в їхніх серцях.
І раптом виникла величезна аркада Етрета, як дві кам’яні ноги, що йшли морем, такі високі, що під ними пропливали кораблі; перед першою з них височіла біла шпиляста скеля.
Човен лричалив; барон, сплигнувши перший, тримав його коло берега за линву, а віконт на руках переніс Жанну на землю, щоб вона не замочила ніг; потім вони пішли вгору по крутому берегу, вкритому рінню, поруч, схвильовані цими хвилинними обіймами, і раптом почули, як дядько Ластік сказав баронові:
— А з них була б гарна пара, Їй-Богу.
Сніданок у маленькому трактирі біля самого берега був чудовий. На воді вони мовчали, бо океан заглушує голоси й думки, а коло столу вони стали балакучі, як школярі на канікулах.
Найзвичайніші речі викликали невгамовні веселощі.
Дядько Ластік, сідаючи до столу, дбайливо сховав у свій берет люльку, що ще диміла, і всі засміялись. Муха приваблена, мабуть, його червоним носом, кілька разів на нього сідала, і коли він проганяв її надто
