повільними, щоб спіймати, рухами, вона тікала на серпанкову завісу, вже засиджену її численними сестрами, і, здавалось, жадібно стежила за червоним матросовим носом, бо відразу ж верталась і мостилась на ньому.
Кожного разу, коли муха прилітала знову, зривався шалений регіт, і коли старий, обурений цим нападом, бурчав: «та й уперта ж із біса», у Жанни й віконта аж сльози виступали, і вони затискували собі рота серветкою, щоб не кричати.
Після кави Жанна сказала:
— Може, піти погуляти?
Віконт підвівся, але барон волів краще полежати та погрітись проти сонця на ріні.
— Ідіть, діти мої,— сказав він, — і вертайтесь через годину.
Вони проминули кілька місцевих хаток, пройшли повз маленький замок, що нагадував велику ферму, і вийшли на рівну широку долину.
Морська хитавиця втомила їх, порушивши звичну рівновагу, свіже солоне повітря викликало в них апетит, потім сніданок їх трохи обважнив, а веселощі збудили нерви. Тепер вони почували себе трохи сп’янілими від бажання побігти полем світ за очі. У Жанни шуміло в вухах, її всю затопили нові раптові почуття.
На них падало пекуче проміння сонця. Обабіч шляху хилилося до землі стигле, обважніле від спеки колосся. Не стихаючи, сюрчали незчисленні, як стебла трави, коники, тонкий оглушливий крик їхній лящав у хлібах і в морському очереті.
Жодного іншого голосу не чути було під розпеченим блакитним небом, що де-не-де починало жовтіти, ніби збираючись почервоніти, як метал на вогні.
Побачивши вдалині, праворуч, лісок, вони пішли туди.
Під високими деревами, куди не могло пробитися сонце, простяглася вузенька, стиснута між двома косогорами, алея. З неї війнуло на них якоюсь цвіллю і прохолодою, тією вогкістю, що морозить тіло й проймає легені. Трава тут давно зникла, бо сюди не сягало сонце та свіже повітря, і землю вкривав тільки мох.
Вони йшли вперед.
— Дивіться, он там можна трохи посидіти, — промовила вона.
Там лежало два стовбури старезних сухих дерев, і крізь просвіт між листям лився потік світла, огрівав землю, розбуджував паростки трав, кульбаб та ліан, живив біленькі, ніжні, як туман, квіточки та схожу на прядиво наперстянку. Метелики, бджоли, кремезні шершні, величезні комарі, як кістяки мух, безліч летючих комах, рожеві крапчасті сонечка, зеленасті блискучі жучки, чорні рогачі населяли цей світлий і теплий колодязь, викопаний в холодній тіні густого листя.
Вони посідали, головою в холодок, ногами на сонце. Дивились на це метушливе маленьке життя, що зародив тут промінь, і зворушена Жанна повторювала:
— Як гарно! Як хороше на селі. Бувають хвилини, коли мені хочеться бути мушкою чи метеликом, щоб ховатися серед квітів.
Вони розповідали одне одному про себе, про свої звички й уподобання тихим, задушевним голосом, яким говорять друзі, звіряючи одне одному свої таємниці. Він казав, що йому набридло серед великосвітського товариства, що він втомився від того пустого одноманітного життя, де не зустрінеш ні правди, ні щирості.
Великосвітське товариство! їй дуже хотілося б знати що це, але в^на була наперед переконана, що воно не варте сільського життя.
І чим більше зближувались їхні серця, тим церемонніше бриніли в них «пане» і «панно», тим частіше посміхались і зустрічались їхні погляди; і їм здавалось, що в них вливається якесь нове почуття доброти, симпатії, інтерес до безлічі речей, що на них вони досі не зважали.
Вони повернулись; але барон пішов пішки до «Дівочого
покою» — грота у гребені скелі; і вони почекали його в трактирі.
Він з’явився тільки о п’ятій годині, після довгої прогулянки берегом моря.
Знову сіли в човен; він тихо посунув за вітром, непомітно, без найменшого струсу. Вітер набігав теплими подихами, надимаючи на мить вітрило, що за хвилю знову безсило спадало вздовж щогли. Тьмяна вода здавалась мертвою, і сонце ніжно схилялось до неї, вичерпавши весь свій жар.
Дрімота моря знову скувала всім уста.
Нарешті Жанна сказала:
— Як би мені хотілося мандрувати.
Віконт відповів:
— Звичайно, але ж сумно мандрувати самій, треба бути принаймні вдвох, щоб ділитися враженнями.
Вона замислилася.
— Це правда… хоч я люблю гуляти сама… так гарно мріяти на самоті…
Він пильно глянув на неї:
— Удвох теж можна мріяти.
Вона опустила очі. Чи не натяк це? Можливо. Вона подивилась на обрій так, ніби хотіла побачити ще далі; потім поволі промовила:
— Мені хотілося б поїхати в Італію… і в Грецію… так, так, у Грецію… і на Корсіку. Там, мабуть, так дико й прекрасно.
Він волів краще побачити Швейцарію, її гірські будиночки й озера.
Вона сказала:
— Ні, мені подобаються нові країни, як-от Корсіка, або дуже старі, повні спогадів, як Греція. Це ж так приємно — побачити сліди тих народів, історію яких ми знаємо з дитинства, побачити місця, де відбувались великі події.
Менш екзальтований віконт заявив:
— А мене дуже вабить Англія; там дуже корисно побувати.
Так вони облетіли всесвіт, від полюсів до екватора, відзначаючи варте уваги в кожній країні, захоплюючись уявлюваними краєвидами та фантастичними звичаями деяких народів, як-от китайців та лапландців; але з усього зробили наприкінці висновок, що найкраща країна в світі — це Франція, зі своїм помірним кліматом, прохолодним улітку й м’яким узимку, з розкішними полями, зеленими лісами, великими спокійними ріками та любов’ю до мис
тецтва, що так ніде не розвинулося після століть процвітання Афін.
Потім вони замовкли.
Сонце, схиляючись дедалі нижче, здавалось, сходило кров’ю; широкий пломенистий слід, блискучий шлях стелився від далекої межі океану аж до смуги за кормою човна.
Вщухли останні подихи вітру; зникли найменші брижі, і нерухоме вітрило побагровіло. Безмежний простір, здавалося, заснув, огортаючи мовчанням зустріч двох стихій; і морська гладінь, як велетенська наречена, вигинаючи своє блискуче і прозоре лоно, чекала вогненного коханця, що спускався до неї. Він поспішав, палаючи пурпуром від жадання обіймів. Він торкнувся її, і вона його помалу поглинула.
Тоді з обрію повіяло прохолодою; легке тремтіння пройшло по рухливих грудях води, ніби поглинене світило послало світові зітхання заспокоєння.
Швидко смерклося; розгорнулася заквітчана зорями ніч. Дядько Ластік узявся за весла, і всі побачили, що море мінилось фосфоричним блиском. Жанна й віконт, одне біля одного, дивились на це рухливе світло, яке човен лишав позад себе. Майже бездумно, захоплені неясним спогляданням, вдихаючи вечірнє повітря, вони потопали в розкошах. Жанна обіперлась рукою об лаву, і от палець її сусіда, ніби ненароком, доторкнувся до неї; вона не ворухнулась, щаслива й зніяковіла від цього легкого дотику.
Повернувшись увечері до себе в кімнату, вона відчувала себе дивно схвильованою і такою зворушеною, що їй від усього хотілось плакати. Глянувши на годинник, подумала, що бджілка на маятнику б’ється, як серце, як серце друга, що вона буде свідком усього її життя, супроводитиме її радості й печалі своїм бадьорим і розміреним цоканням; вона спинила золоту мушку й поцілувала її в крильця. Вона ладна була розцілувати весь світ. Вона згадала, що сховала десь у шухляді стару ляльку; знайшла її, подивилась на неї радісно, мов зустрівши улюбленого друга, і, пригортаючи іграшку до грудей, вкрила палкими поцілунками
