почуттями та спогадами, що їх збуджували давно знайомі речі, різні дрібниці — як-от покарбовані ножем двері, кривий стілець, що нагадував якусь подію. Він упивався запахом землі, смоли та дерев, що віяв з сусіднього лісу, духом житла, струмка, гною.
Матуся Дюруа весь час сумно й суворо мовчала і пасла очима невістку, почуваючи ненависть у серці, ненависть старої робітниці з мозолястими руками та понівеченим від тяжкої праці тілом до цієї міської жінки, що викликала в неї неприязнь, — мов би щось прокляте, ганебне, мов би якась нечиста істота, створена для неробства і гріха. Вона раз у раз схоплювалася з місця то страву принести, то налити в склянки жовтої й кислої рідини з карафки, або з пляшок — рудого пінявого й підсолодженого сидру, що висаджував корки, немов газовий лимонад.
Мадлен майже нічого не їла, майже нічого не говорила, сиділа зажурена, зі своєю звичайною, застиглою на губах усмішкою, проте цього разу усмішка була похмура й покірна.
Вона була розчарована, пригнічена. Чому? Сама ж хотіла сюди поїхати! Вона знала, що їде до селян, до простих селян. Як же уявляла собі їх — вона, не схильна ідеалізувати будь-кого?
Чи знала вона це? Хіба жінки не сподіваються завжди чогось кращого, ніж є насправді? Чи вони здавалися їй здалеку поетичнішими? Ні, звичайно, але, може, більш літературними, більш благородними, привітними, мальовничими. А втім, вона не бажала бачити їх вишуканими, як у романах. Чому ж вони шокували її безліччю непомітних дрібниць, безліччю незначних грубощів, навіть самою своєю мужицькою вдачею, своїми словами, рухами, сміхом?
Вона пригадала свою власну матір, про яку ніколи нікому не говорила, — спокушену кимсь гувернантку, виховану в Сен-Дені, яка померла від злиднів і горя, коли Мадлен було дванадцять років. Хтось невідомий подбав про виховання дівчинки. Напевно, її батько? Хто він? Вона не дізналася про це, хоч і мала підозру.
Сніданок усе ще тривав. Почали заходити відвідувачі. Вони потискували руку батькові Дюруа, скрикували, побачивши сина, та лукаво підморгували, поглядаючи збоку на молоду жінку; це означало: «Сто чортів! Молодець Дюруа, яку кралю підчепив собі!»
Інші, не такі близькі знайомі, сідали за дерев’яні столи і гукали: «Літр!», «Кухоль!», «Дві чарки!», «Склянку!». Вони грали в доміно, голосно брязкаючи маленькими чорно-білими кісточками.
Матуся Дюруа весь час метушилась, похмуро прислужувала клієнтам, одержувала гроші й витирала столи краєм свого синього фартуха.
Дим від глиняних люльок та дешевих сигар наповнював кімнату. Мадлен закашлялась і мовила:
— Може, вийдемо? Я більше не витримаю.
Але сніданок ще не скінчився. Старий Дюруа був невдоволений. Тоді вона встала й сіла перед дверима, на вулиці, чекаючи, поки свекор та чоловік доп'ють свою каву і коньяк.
Незабаром Жорж підійшов до неї:
— Хочеш прогулятись до Сени? — спитав він.
Вона радісно погодилась:
— О, звичайно! Ходімо.
Вони зійшли з гори, найняли в Крауссе човен і решту дня катались коло острівка, під вербами, дрімаючи в ніжному весняному теплі, заколисані легкими хвилями річки.
Вони повернулись, коли вже посутеніло.
Вечеря при свічці була для Мадлен ще прикрішою, ніж сніданок уранці. Батько Дюруа був уже добре підхмелений і весь час мовчав. Мати сиділа з таким самим похмурим виглядом, як і раніш.
На тьмяно освітлених стінках химерно гойдалися тіні голів з величезними носами і чудернацькими рухами. Часом з’являлась велетенська рука й підносила схожу на вила виделку до рота, що роззявлявся, як паща страховища, коли хто-небудь, трохи повернувшись, підставляв профіль під жовте тремтяче полум’я свічки.
Одразу після вечері Мадлен витягла чоловіка на вулицю, щоб не лишатись у цій темній кімнаті, де гостро тхнуло тютюновим димом та розлитим питвом.
Надворі Жорж сказав:
— Ти вже нудьгуєш.
Вона хотіла була заперечити. Він спитав її.
— Я це добре бачу. Коли хочеш, то ми поїдемо завтра.
— Так. Дуже хочу, — прошепотіла вона.
Вони повільно йшли вперед. Ніжна й глибока темрява теплої ночі була сповнена тихих шелестів, шарудінь і зітхань. Вони простували вузькою стежкою серед височенних дерев, між двома непроглядно- чорними стінами лісу.
Мадлен спитала:
— Де ми?
— У лісі,— відповів Дюруа.
— Він великий?
— Дуже великий, один із найбільших у Франції.
Дух землі, дерев, моху, той свіжий і одвічний запах густого лісу, де соки бруньок змішуються з запліснявілою мертвою травою хащів, дрімав у цій алеї. Підвівши голову, Мадлен побачила між верховіттям зорі; і хоч вітрець не ворушив гілок, вона відчувала навколо себе невиразне тремтіння цього океану листя.
Дивний трепет пройняв її душу і прокотився по тілу, невиразна туга охопила серце. Чому? Вона не розуміла. Але їй здавалося, що вона загубилась, що вона оточена небезпеками, покинута всіма, сама-одна на світі під цим живим тремтливим склепінням.
Вона прошепотіла:
— Мені страшно. Ходімо додому.
— Що ж, ходім.
— І… ми виїдемо до Парижа завтра?
— Так, завтра.
— Завтра вранці?
— Завтра вранці, коли хочеш.
Вони вернулися. Старі вже полягали.
Мадлен спала погано, раз у раз прокидаючись від нових, незвичних для неї сільськіх звуків — криків сови, рохкання свині, замкнутої в хлівці по той бік стіни, від співу півня, що тричі лунав після півночі.
З першим промінням сонця вона встала і швидко зібралася в дорогу.
Коли Дюруа сказав батькам, що він уже має їхати додому, ті були вражені; потім вони зрозуміли, чиє це бажання.
Батько просто спитав:
— Скоро побачимо тебе знову?
— Звичайно. Влітку.
— Ну, добре, коли так.
Стара пробурчала:
— Дивись, щоб тобі потім каятися не довелось.
Дюруа подарував їм двісті франків, щоб притишити їхнє незадоволення; о десятій годині під’їхав візник, по якого посилали хлопця, молоді розцілувались зі старими селянами й рушили в дорогу.
Коли вони спускалися з гори, Дюруа засміявся:
— От бачиш, я ж попереджав тебе. Мені не слід було знайомити тебе з паном і пані Дю Руа де Кантель, моїми батьками.
Мадлен теж засміялась і відповіла:
— Ні, тепер я захоплена! Це славні люди, і я починаю дуже любити їх. Я пришлю їм подарунок з Парижа.
Потім вона прошепотіла:
— Дю Руа де Кантель… Ти побачиш — ніхто не дивуватиметься з наших запрошувальних карток. Ми будемо розповідати, що провели тиждень у маєтку твоїх батьків.
І, пригорнувшись до нього, вона торкнулась губами його вусів.
