славиться своїм краєвидом.
Внизу лежала безмежна, довга й широка долина, де зміїлася, круто звиваючись, ясна вода річки. Було видно, як вона біжить здалеку, вкрита численними острівцями і вигинається коліном, перш ніж перетяти Руан. На правому березі розкинулось місто, оповите прозорим ранковим туманом, з дахами, що блищали під сонцем, з безліччю легеньких дзвіниць — шпилястих і присадкуватих, різьблених, немов велетенські іграшки — з чотирикутними та круглими вежами, увінчаними геральдичними коронами, з каланчами, дзвіничками, — а над усім цим готичним лісом церковних верхівок зводилася дивовижна бронзова стріла собору — бридка, чудернацька й незгарбна — найвища у цілому світі.
Навпроти, на тому березі річки, височіли круглі й потовщені на кінцях тонкі димарі заводів у великому передмісті Сен-Север.
їх було більше, ніж їхніх сестер-дзвіниць, вони здіймали свої високі цегляні колони далеко в полях і дихали в синє небо чорним вугільним димом.
А над усіма димарями зводився, — мов Хеопсова піраміда, другий за височиною витвір поміж усіх витворів людської праці,— величезний паровий насос «Блискавки»; він був майже такий заввишки, як горда його сусідка — стріла собору. Король працьовитого й димущого заводського племені — і королева шпилястого гурту священних пам’яток…
Далеко за робітничою околицею простягався сосновий ліс, і Сена, пройшовши між старим та новим містом, бігла далі вздовж високого хвилястого берега, що густо поріс деревами і оголював де-не-де біле каміння свого кістяка; далі річка зникала на обрії, ще раз викресливши довгу, округлу дугу. По ній пливли судна на буксирі в пароплавів, здалеку вони здавалися малими, як мухи.
Пароплави пахкали густим димом. Острівці тяглися понад водою, — де поспіль, а де з чималими проміжками, — немов зеленкуваті намистинки.
Візник чекав, поки подорожні намилуються досхочу. Він знав із досвіду, скільки часу триває захоплення в екскурсантів різного гатунку.
Коли рушили далі, Дюруа раптом побачив за кілька сот метрів двох старих, що йшли назустріч, і скочив з екіпажа, гукаючи;
— Ось вони! Я впізнав їх!
Це були двоє селян, чоловік і жінка, що йшли похитуючись і часом штовхаючи одне одного плечима. Чоловік був невисокий, присадкуватий, з червоним обличчям, трохи череватий, ще бадьорий, незважаючи на вік, а жінка — висока, суха, зігнута, сумовита, справжня жінка-хліборобка, що працювала з дитинства й ніколи не сміялась, тим часом як її чоловік розважався, випиваючи зі своїми клієнтами.
Мадлен теж зійшла з екіпажа і з тугою в серці, з несподіваним смутком дивилася на цих двох бідолах. Вони не впізнали свого сина в цьому гарному панові й ніколи не здогадалися б, що ця пишна пані в світлій сукні — їхня невістка.
Вони мовчки й швидко йшли назустріч довгожданому синові, не дивлячись на городян, слідом за якими їхав екіпаж.
Вони проминули їх. Жорж крикнув, сміючись;
— Добридень, татусю!
Вони враз спинилися, спантеличені, зачудовані до краю.
Стара отямилась перша й пробурмотіла, не сходячи з місця:
— Це ти, синочку?
Дюруа відповів:
— Авжеж, це я, матусю! — і, підійшовши, міцно поцілував її в обидві щоки. Потім він потерся щокою об щоку батька, що зняв свого кашкета, пошитого за руанською модою — з чорного шовку і дуже високого, як у торговців худобою.
Після цього Дюруа заявив:
— Це моя дружина.
Селяни глянули на Мадлен. Глянули як на чудо, із страхом і неспокоєм, поєднаним у батька з утіхою і схваленням, а в матері — з ревнивою ворожістю.
Батько, жвавий з природи і просякнутий духом солодкого сидру та горілки, — отже, завжди веселий, — посмілішав і спитав, лукаво підморгнувши:
— А поцілувати її все ж таки можна?
Син відповів:
— Аякже!
І Мадлен ніяково підставила старому селянинові щоки; він кілька разів поцілував її,— гучно, аж відляски пішли, — і витер губи долонею.
Стара теж поцілувала невістку, але стримано і з нехіттю. Ні, це була не така невістка, про яку вона мріяла, не повна та свіжа дівчина з ферми, червона, немов яблучко, округла, немов племінна кобила. Ця пані була схожа на якусь хвойду зі своїми шлярками та запахом мускусу. Для старої всі парфуми були «мускусом».
Вони гуртом рушили за екіпажем, що віз валізи молодого подружжя.
Старий узяв сина під руку і, затримавши його, спитав:
— Ну, а справи як?
— Та дуже добре.
— Молодець! А скажи, жінка твоя заможна?
— Має сорок тисяч франків, — відповів Жорж.
Батько стиха й захоплено свиснув. Він тільки й зміг пробурмотіти: «Хай йому чорт!» — так уразила його ця сума. Потім він додав поважно й переконано:
— Це, далебі, гарна жінка!
Бо ж йому вона справді припала до вподоби. А він колись, свого часу, мав славу знавця жінок.
Мадлен зі свекрухою йшли мовчки поруч. Чоловіки наздогнали їх. Вони підходили до села, маленького села вздовж шляху, де з боків було по десятку хат — містечкових будинків і сільських халуп — одні цегляні, інші глиняні, ті під соломою, ті під черепицею.
Шинок старого Дюруа «Гарний краєвид» — одноповерховий будиночок з горищем — стояв край села ліворуч. Над дверима висіла, за старосвітським звичаєм, соснова гілка на ознаку того, що спраглі можуть заходити.
Сніданок було накрито в залі на двох зсунутих докупи столах, застелених двома скатертинами. Сусідка, що прийшла допомогти господині, низько вклонилась, побачивши таку пишну пані, потім, впізнавши Дюруа, скрикнула:
— Господи Ісусе, чи це ти, хлопче?
— Авжеж, це я, тітко Брюлен! — відповів він весело.
І відразу ж поцілував її, як раніше цілував батьків.
Потім він мовив до дружини:
— Ходімо до нашої кімнати, там ти знімеш капелюшок.
Він повів її крізь двері направо до прохолодної, білої кімнати з кам’яною підлогою та побіленими стінами, де стояло ліжко з ситцевими завісами. Розп’яття над кропильницею і дві олеографії — Поль та Віргінія під синьою пальмою і Наполеон І на рудому коні — були єдиними прикрасами цього чистенького й нудного помешкання.
Коли вони лишились на самоті, Дюруа поцілував Мадлен:
— Добрий день, Мад! Я дуже радий, що побачив старих. У Парижі про них не думаєш, а потім, коли побачишся, все ж таки приємно.
Та батько вже гукав, стукаючи кулаком у стіну:
— Швидше, швидше, суп готовий!
Довелося сідати до столу.
Почався довгий селянський сніданок з багатьох погано дібраних страв — ковбаса після баранини, яєчня після ковбаси. Батько Дюруа, звеселівши від сидру та кількох склянок вина, відкрив фонтан свої добірних жартів — тих, які він приберігав до великих свят, і розповідав пікантні й непристойні бувальщини, що трапились, мовляв, із його приятелями. Жорж знав їх усі, але сміявся, сп’янілий від рідного повітря, захоплений природною любов’ю до батьківщини, до знаних з дитинства місць, пойнятий давно забутими
