братньою приязню, в якій, проте, почувалась справжня, але прихована ніжність і стримувана, немов вада, пристрасть. Вона вирішила, що весілля відбудеться нишком, при самих тільки свідках, і того ж вечора вони поїдуть у Руан. А наступного дня відвідають батьків Дюруа та пробудуть у них кілька днів.
Дюруа пробував умовити Мадлен зректися цього плану, однак безуспішно і кінець кінцем згодився.
Отже, десятого травня молоді, що визнали зайвою церковну церемонію і нікого не запрошували, повернулись після короткого перебування в мерії додому, склали валізи, а ввечері шестигодинний поїзд, що відходив з вокзалу Сен-Лазар, уже мчав їх у Нормандію.
До того часу, поки не лишились самі у вагоні, вони не перемовились і двадцятьма словами. А відчувши себе вже в дорозі, глянули одне на одного й почали сміятися, щоб приховати певну ніяковість, якої не хотіли показувати.
Поїзд повільно проминув довгий вокзал Батіньйоль і проїхав рівнину, де-не-де порослу миршавими чагарями, яка тягнеться від міських укріплень до Сени.
Дюруа і його дружина час від часу говорили про щось незначне, а потім знову обертались до вікна.
Проїжджаючи Аньерський міст, вони зраділи, побачивши річку, а на ній човни, рибалок і веслярів. Сонце, могутнє травневе сонце, осявало скісним промінням човни і спокійну річку, що немов застигла, не текла й не вирувала, завмерши у вечірньому блиску й теплі. Вітрильник, що розгорнув посередині річки два великі трикутники, аби спіймати найлегші подихи вітру, скидався на величезного птаха, який ось-ось полетить.
Дюруа прошепотів:
— Люблю паризькі околиці, а спогади про смажену рибу, що доводилось їсти тут, — найкращі в моєму житті.
— А човни! — підхопила вона. — Як гарно пливти по воді, коли сідає сонце.
І вони замовкли, немов не зважуючись говорити далі про своє минуле, і сиділи тихо, може, втішаючись уже поезією жалкувань.
Дюруа взяв руку дружини і ніжно поцілував.
— Коли ми повернемось, — озвався він, — то їздитимемо часом обідати в Шату.
— О, в нас буде стільки справ! — мовила Мадлен таким тоном, немов казала: «Треба жертвувати приємним задля корисного».
Він тримав її руку і стурбовано думав, як йому перейти до пестощів. Перед недосвідченою дівчиною він не схвилювався б так; але той меткий і насмішкуватий розум, який він почував у Мадлен, ускладнював його становище. Він боявся здатися їй незгарбним — занадто несміливим або занадто брутальним, занадто повільним або занадто поквапливим.
Він раз у раз ніжно стискував її руку, однак вона не відповідала на його заклик. Тоді він сказав:
— Мені дуже дивно, що ви — моя дружина.
Вона ніби зчудувалась:
— Чому ж то?
— Не знаю. Дивно, та й годі. Хочеться поцілувати вас, і не віриться, що я маю право на це.
Мадлен спокійно підставила йому щоку, і він поцілував її так, як поцілував би сестру.
— Побачивши вас уперше, пам’ятаєте, на обіді,— вів Дюруа далі,— коли мене запросив Форестьє, я подумав: «Чорт забирай, якби мені знайти таку жінку!» І от це сталося: я знайшов її.
Вона прошепотіла: «Це дуже мило», — і дивилась на нього пильно й лукаво своїм усміхненим поглядом.
Він подумав: «Я занадто холодний. Я йолоп. Треба бути рішучим». І він спитав:
— Як ви познайомились з Форестьє?
Вона відповіла з лукавим викликом:
— Хіба ми на те їдемо в Руан, щоб розмовляти про нього?
Він почервонів:
— Я дурень. Я ніяковію у вашій присутності.
Це їй сподобалось:
— Невже? Чому ж це?
Він сів поруч із нею і присунувся зовсім близько. Вона скрикнула:
— Олень!
Поїзд їхав Сен-Жерменським лісом, і вона побачила сполохану косулю, що майнула через дорогу.
Поки вона дивилась у розчинене вікно, Дюруа нахилився й припав до волосся над її шиєю довгим і жагучим поцілунком.
Хвилину вона не ворушилась, потім підвела голову:
— Ви лоскочете, годі.
Але він не відступався й ніжно торкався пухнастими вусами її білої шкіри, пестив її збудно й повільно.
Вона здригнулась.
— Годі вже!
Він обійняв її, охопивши правою рукою голову і повернувши до себе. Потім уп’явся в її губи, немов яструб у здобич.
Вона пручалась, відштовхувала його, силкувалася визволитись.
Нарешті звільнилась і сказала:
— Та годі ж.
Він уже не слухав, цілував її жадібними й тремтячими губами, намагаючись повалити на диван.
Вона з величезним зусиллям визволилася і схопилась на ноги.
— Ну, годі вже, Жорже, годі! Ми ж не діти і любесенько можемо почекати до Руана.
Він сидів увесь червоний, охолоджений цими розважливими словами, потім опанував себе і весело сказав:
— Гаразд, я почекаю, але ви не почуєте від мене й десятка слів, поки ми приїдемо. Подумайте, зараз ми тільки ще в Пуассі.
— Я говоритиму сама, — сказала Мадлен й спокійно сіла біля нього.
Вона почала докладно розповідати, що вони робитимуть, коли повернуться. Треба буде лишити за собою квартиру, де вона жила з першим чоловіком, Дюруа одержить також, немов у спадщину, посаду й утримання Форестьє у «Французькому житті».
Зрештою, вона ще перед їхнім шлюбом упорядкувала з певністю ділової людини всю фінансову сторону їхнього подружнього життя.
Вони одружилися з умовою роздільності майна, і всі можливі випадки були передбачені: смерть, розлука, народження одного чи кількох дітей. Дюруа мав — як сам він казав — чотири тисячі франків, але з них півтори тисячі були позичені. Решту він заощадив за останній рік, передбачаючи одруження. Мадлен мала сорок тисяч франків, що їх — як сама вона казала — залишив Форестьє.
Згадавши про померлого чоловіка, вона почала ставити його за зразок:
— Він був дуже ощадливий, дуже акуратний, дуже працьовитий. Він швидко зробив би кар’єру.
Дюруа вже не слухав, його турбували зовсім інші думки.
Часом вона спинялась, поринаючі в свої інтимні міркування, потім сказала:
— Через три-чотири роки ви, безперечно, зможете заробляти від тридцяти до сорока тисяч франків на рік. Так і Шарль заробляв би, якби прожив довше.
Дюруа, якому ця лекція вже здавалась надто довгою, відповів:
— А я гадаю, що ми не на те їдемо в Руан, щоб розмовляти про нього.
Вона злегка вдарила його по щоці.
— Це правда, моя вина.
І засміялась.
Він підкреслено тримав руки на колінах, як добре вихований слухняний хлопчик.
— У вас дурний вигляд, коли ви так сидите, — сказала Мадлен.
— Це ж моя роль, про яку ви самі недавно нагадали мені,— відповів він, — і я з неї вже не
