— Правда, я не подумала про це. Це тому, що Шарль не терпів…

Він урвав їй мову нетерплячим і роздратованим рухом:

— Ах, знаєш, Шарль починає набридати мені. Завжди Шарль! Шарль тут, Шарль там, Шарль любив це, Шарль любив те. Шарль здох, і дайте йому спокій.

Мадлен дивилась на чоловіка спантеличено, не розуміючи цього раптового вибуху гніву. Потім, з властивою їй чутливістю, вона почасти здогадалась, що в ньому відбувається, здогадалась про те повільне діяння ревнощів, яке зростало кожної хвилини від усього, що нагадувало небіжчика.

Це, мабуть, здалося їй хлоп’яцтвом, проте полестило, і вона нічого не відповіла.

Він сам на себе розсердився за цей вибух гніву, якого не зміг стримати. Але коли вони того ж вечора, по обіді, писали статтю на завтра, він заплутався ногами в хутровому мішку. Відкинувши його геть ударом ноги, він спитав з усмішкою:

— У Шарля, мабуть, завжди мерзли лапи?

Мадлен відповіла, й собі усміхнувшись:

— О, він завжди боявся застудитись; у нього були слабі легені.

Дю Руа злісно підхопив:

— Що він і довів, зрештою.

Потім додав галантно:

— На щастя для мене.

І поцілував дружині руку.

Проте, лягаючи спати, він знову спитав, охоплений тією ж самою думкою:

— Шарль носив нічний ковпак, щоб захистити вуха від протягу?

Вона не образилась на цей жарт і відповіла:

— Ні, він пов’язував голову хусткою.

Жорж знизав плечима і мовив зневажливо й згорда:

— От йолоп!

З цього часу Шарль став для нього постійною темою для розмов. Він говорив про нього при кожній нагоді і називав його не інакше, як «бідолаха Шарль», з виразом безмежного співчуття.

І коли він вертався з редакції, де до нього по кілька разів на день звертались «Форестьє», то мстився, переслідуючи небіжчика своїм лютим глузуванням. Він пригадував його вади, його смішні риси, його примхи, перелічував їх з утіхою, смакуючи і перебільшуючи їх, немов бажаючи подолати в серці своєї дружини вплив небезпечного суперника.

Він питав:

— Скажи, Мад, чи пригадуєш ти той день, коли цей телепень Форестьє хотів довести нам, що товсті чоловіки міцніші за худих?

Потім йому закортіло дізнатись про силу-силенну інтимних і таємних подробиць, що стосувались небіжчика, проте Мадлен, ніяковіючи, відмовилась говорити про це. А він наполягав, не відступався:

— Ну, то розкажи мені про це. Він, певно, був дуже смішний у такі моменти?

— Слухай, дай йому, нарешті, спокій, — шепотіла вона.

— Ні, скажи! Він далебі був дуже кумедним у ліжку, паскуда! Хіба ж ні?

І завжди кінчав фразою:

— Ну й тварюка ж це була!

Якось увечері, наприкінці червня, Жорж курив цигарку біля вікна. Було дуже душно, і його потягло на свіже повітря.

Він спитав:

— Моя маленька Мад, хочеш, поїдемо в Булонський Ліс?

— Залюбки.

Вони взяли відкритий екіпаж, доїхали до Єлісейських Полів, потім до авеню Булонського Лісу. Був безвітряний вечір, один із тих вечорів, коли розпечене паризьке повітря входить у груди, як гаряча пара. Ціла армія фіакрів везла під тінь дерев силу-силенну закоханих. Нескінченною низкою тяглися слідом один за одним.

Жорж і Мадлен тішились, розглядаючи тих, хто їхав у екіпажах — чоловіків у чорному вбранні і жінок у світлих сукнях. Це був безмежний потік коханців, що котився до Булонського Лісу під зоряним і пекучим небом. Не чути було нічого, крім глухого стукоту коліс. Вони їхали та їхали, по двоє в кожному екіпажі, відкинувшись на подушки, мовчазні, пригорнувшись одне до одного, поринувши в марево млосних мрій, тремтячи від думки про майбутню насолоду. Гарячі сутінки були ніби сповнені поцілунками. Повітря здавалось насиченим ніжністю, тваринною хтивістю, і це робило його ще важчим, ще задушливішим. Всі ті парочки, сп’янілі від однакової думки, від однакової жаги, ширили навколо себе якусь лихоманку. Всі ці екіпажі, в яких владарювало кохання, над якими витали пестощі, лишали за собою ніби чуттєву хвилю, тонку і бентежливу.

Жорж і Мадлен теж піддалися цій любовній млості. Вони тихенько взялися за руки, не кажучи ні слова, трохи пригнічені важкою атмосферою і тим хвилюванням, що проймало їх.

Доїхавши до повороту за укріпленням, вони поцілувались, і вона прошепотіла трохи ніяково:

— Ми знову пустуємо, як по дорозі до Руана.

Суцільний потік екіпажів поділився при в’їзді в гущавину. На дорозі до озер, якою поїхали Жорж і Мадлен, екіпажів трохи порідшало, але густа темрява дерев, повітря, оживлене шелестом листя і вогкістю струмків, що дзюрчали під гіллям, свіжість широкого нічного простору, оздобленого зірками, надавали поцілункам тих закоханих, що проїздили мимо, ще більших чарів.

Він прошепотів:

— О, моя маленька Мад! — і пригорнув її до себе.

Вона сказала:

— Чи пригадуєш ти той ліс у своїх батьків, як там було похмуро? Мені здавалося, що він сповнений страхітливих звірів і безмежний. А тут справді чудово. Вітер ніби пестить тебе, і ти добре знаєш, що по той бік лісу — Севр.

— О, там у нашому лісі нема нічого, крім оленів, лисиць, козуль і кабанів та ще де-не-де — хаток форестьє [16] — відповів він.

Це слово, ім’я померлого, що вихопилось з його уст, вразило Жоржа, немов хтось викрикнув його з глибини густого лісу, і він раптом замовк, знову охоплений тією дивною й невідступною досадою, тим ревнивим, непереможним роздратуванням, що псувало йому життя останнім часом.

— Чи їздила ти сюди з Шарлем, отак увечері? — спитав він за хвилину.

— Звичайно, часто, — відповіла вона.

І він раптом відчув бажання вернутись додому, нервове бажання, що стиснуло йому серце. Та образ Форестьє вже вступив в його думки, оволодів ним, душив його. Він більше не міг ні думати про щось інше, ні розмовляти.

Він спитав лихим тоном:

— Скажи ж, Мад…

— Що, мій друже?

— Чи наставляла ти роги тому бідному Шарлеві?

Вона прошепотіла з погордою:

— Ти стаєш просто дурним. Раз у раз те саме!

Але він наполягав:

— Послухай, моя маленька Мад, будь же щирою, признайся! Ти наставляла йому роги, скажи? Признайся, що наставляла!

Вона мовчала, шокована, як усі жінки, цим словом.

А він затято провадив:

— Слово честі, його голова так і просила рогів. Авжеж, авжеж! Мені приємно було б знати, що Форестьє мав роги. А? Як вони, напевно, личили його дурній пиці!

Він почував, що вона всміхається, мабуть, пригадуючи щось, і напосідав:

— Ну, то скажи ж! Що тут такого? Буде, навпаки, дуже смішно, коли ти признаєшся мені, саме мені, що зраджувала його!

Вы читаете Твори. Том 1
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату