бажанням, що є менш недовершеним станом невідродженої духом людини, йде до надії, яка відкриває перед нею світ духів, потім вона приходить до молитви, що дає їй ключ до небес. Якому створінню не хотілося б бути гідним увійти в сферу розуму, що потайки живе любов’ю або мудрістю? На цьому світі впродовж свого життя ці духи лишаються чистими; вони не бачать, не думають і не говорять, як інші люди. Існують дві здатності сприйняття: одна внутрішня, друга зовнішня. Дух доходить до суті чисел, оволодіває ними повністю й знає їхнє значення. Він розпоряджається рухом і переноситься скрізь завдяки своїй всюдисущності. «Ангел, — за словами шведського пророка, — присутній в іншому ангелі, коли він цього хоче» («Ангельська мудрість»), бо він володіє даром відділятися від свого тіла й бачить небеса, як їх бачили пророки й сам Сведенборг. «У цьому стані, - писав він («Справжня релігія», 136), — дух людський переноситься з одного місця в інше, а тіло лишається в попередньому стані, в якому я перебував упродовж двадцяти шести років». Тож ми повинні добре розуміти біблійні слова, де говориться: «Мене забрав з собою дух». Ангельська мудрість у людській мудрості є тим, чим є численні сили природи в її дійстві. Все оживає, рухається й існує в духові, бо він міститься в Богові, це підтверджує такі слова святого Павла: «Ми живемо, діємо й містимося в Богові». Земля не ставить перед духом жодної перешкоди, так само, як у Слові Божому нема для нього жодної неясності. Божественність духа дозволяє йому зрозуміти Божу думку, сховану в словах, так само, як дух, що живе своїм внутрішнім світом, розуміє потаємний сенс, який приховують у собі всі речі нашого світу. Наука — мова поцейбічного світу, а любов — мова духовного світу. Тож людина більше описує, ніж пояснює, а ангельський дух усе бачить і розуміє. Наука засмучує людину, а любов підносить ангела. Наука ще шукає, а любов уже знайшла. Людина судить про природу, виходячи із своїх взаємин з нею, а ангельський дух судить про природу, виходячи із своїх взаємин з небом. Зрештою все на світі розмовляє з духами. Духи є в загадці гармонії творення; вони взаємодіють з духом звуків, з духом кольорів, з духом рослин; вони можуть розпитувати мінерал, а мінерал відповідає на їхні запитання. Що таке для них науки й скарби землі, коли вони в будь-яку мить охоплюють їх своїм поглядом, і хіба світи, про які так побиваються люди, не є для духів тією останньою приступкою, з якої вони невдовзі полинуть до Бога? Небесна любов і небесна мудрість дають про себе знати у них ореолом, що їх оточує і що його бачать тільки обранці. їхня невинність, що є зовнішньою формою невинності дітей, знає таке, чого зовсім не знають діти: вони невинні й кмітливі. «А невинність небес, — пише Сведенборг, — справляє таке враження на душу, що ті, кого вона любить, ціле своє життя зберігають до неї глибоке почуття захоплення, яке я теж відчув. Мабуть, досить, — ще писав він, — мати бодай крихітку здатності сприймати, що назавжди змінитися, бажати вирушити до неба й таким чином увійти у сферу Надії». Його доктрину про одруження можна викласти кількома словами: «Господь узяв красу, вишуканість життя чоловіка й переніс їх у жінку. Коли чоловік роз’єднаний з цією красою, з цією вишуканістю свого життя, він суворий, сумний і сердитий; коли ж він поєднує себе з ними, він веселий і повноцінний». Ангели завжди перебувають у найвищому стані краси. їхнє одруження відбувається таємничим чином. Цьому шлюбові, від якого не народжуються діти, чоловік дав розум, а жінка — волю: вони стають єдиною істотою, єдиною поцейбічною плоттю, потім вони, знову набувши небесної форми, здіймаються на небо. На цьому світі, в природному стані, взаємна схильність обох статей до втіх — це те, що приваблює, втомлює й викликає огиду; але у своїй небесній формі подружня пара, ставши одним і тим самим духом, знаходить у собі постійний привід до втіх. Сведенборг бачив це одруження духів, у яких, за словами святого Луки, нема ніяких весіль (XX, 35) і які надихаються тільки духовними втіхами. Один ангел згодився показати йому таке одруження й поніс його на крилах (крила — символ, а не земна дійсність). Він одяг його в свої святкові шати, і коли Сведенборг побачив себе вдягненим у сяйво, він спитав, навіщо це. «За цих обставин, — відповів ангел, — наші шати засвічуються, сяють і стають весільними». Тоді Сведенборг побачив двох ангелів, один з яких був з Півдня, а другий зі Сходу; ангел зі Сходу сидів на колісниці, в яку було запряжено двох білих коней, віжки на них відсвічували сяйвом ранкової зорі; одначе коли колісниці наблизились на небі до нього, то він більше не бачив ні їх, ні коней. Ангел зі Сходу у пурпурних шатах й ангел з Півдня в гіацинтових промчали, як два вихори, й злилися воєдино: один з них був ангелом любові, другий — ангелом мудрості. Проводир Сведенборга сказав йому, що цих двох ангелів пов’язувала на Землі внутрішня дружба й вони завжди були разом, хоч їх розділяли величезні простори. Злагода, що є сутністю добрих шлюбів на Землі, ні на мить не покидає ангелів на небі. Любов — світло їхнього світу. Вічне захоплення ангелів спричиняється тією властивістю, якою їх наділяє Господь, щоб вони приносили йому ту радість, яку самі вони відчувають від неї. Ця нескінченна взаємність і становить їхнє життя. На небі вони стають безсмертними, беручи участь у сутності Божій, яка сама себе породжує. Небеса, де живуть ангели, такі величезні, що коли б людина були наділена таким бистрим зором, яким є світло, що лине від Сонця на Землю, і коли б вона дивилася цілу вічність, її очі не знайшли б обрію для свого перепочинку. Тільки світло пояснює небесне блаженство. «Це випар Господньої чесноти, — пише Сведенборг («Ангельська мудрість», 7, 25, 26, 17), — чисте випромінення його сяйва, після якого наш найясніший день переходить у темряву. Це сяйво може зробити все, воно відновлює все й не вичерпує себе; воно оточує ангела й допомагає йому досягти Бога в нескінченних своїх утіхах, що самі по собі без упину помножуються. Це світло вбиває кожну людину, не готову сприйняти його. Ніхто ні на цьому світі, ні на тому не може бачити Бога й лишитись живим. Ось чому він і сказав: «Гора, де Мойсей розмовляв з Господом, стережеться, щоб хтось не прийшов торкнутися її і не помер». (Вихід, XIX, 12, 13, 21, 22, 23). Іще: «Коли Мойсей приніс обидві таблиці свідоцтва, лице його так променіло, що він мусив прикрити його покривалом, щоб ніхто не помер, коли він розмовлятиме з народом». (Вихід, XXXIV, 29–35). Перетворення Ісуса Христа теж засвідчує світло, що його провісник спрямовує з неба, й про невимовні утіхи, які знаходять ангели в тому, що постійно сповнені ними. «Обличчя його, — сказав святий Матвій (Євангеліє від св. Матвія, XVII, 2–5), — як те сонце, засяяло, а одежа його стала біла, як світло… і ось хмара ясна заслонила його учнів». Нарешті, коли небесне світило освітлює тільки істот, що не визнають Господа, яким його слово невідоме і яких ангельські духи зібрали з усіх кінців світу. Бог посилає ангела-винищувача, щоб змінити юрбу непокірного світу, який у неосяжності Всесвіту для нього все одно, що в природі безплідний зародок. Наближаючись на кометі до Землі, ангел-винищувач починає обертати її довкола своєї осі: і тоді континенти стають морським дном, найвищі гори — островами й колись покриті морями поверхні виринають з води, корячись законам Книги буття; Слово Боже тоді знову набирає сили на новій землі, яка зберігає в усіх місцях земну воду й небесний вогонь. На тлі сяйва, яке ангел несе з небес, сонце просто блідне. Тоді, як сказав Ісая (II, 19), «Люди підуть до скельних печер та до пороху в ями»… «…та й скажуть до гір та до скель: «Поспадайте на нас, і позакривайте ви нас від лиця того, хто сидить на престолі, і від гніву агнця!» (Об’явлення св. Иоанна Богослова, VI, 16). Агнець — велика фігура невідомих і переслідуваних ангелів на цьому світі. Христос сказав іще таке: «Щасливі ті, хто страждає! Щасливі простодушні люди! Щасливі ті, хто любить!» У цьому весь Сведенборг: страждати, вірити, любити. Щоб любити, то хіба не слід постраждати й вірити? Любов відроджує силу, а сила приносить мудрість; звідси й розум, бо сила й мудрість складають волю. Бути розумним означає знати, хотіти й могти, це і є три властивості ангельського духа. «Якщо Всесвіт має якийсь сенс, то ось що є найбільш гідним Бога!» — сказав мені святий Мартин, з яким я бачився під час його подорожі до Швеції». Пане Вільфріде, — вів далі Бекер помовчавши, — що означають ці уривки, взяті з великого твору, про який можна мати певне уявлення, лише порівнявши його з потоком світла, з полум’яними зливами? Коли людина пірнає в це сяйво, то її підхоплює страхітлива течія. Поема Дайте Аліг’єрі лише частково досягає того високого ступеня, якого прагне досягти Сведенборг у своїх численних строфах, в яких він зробив відчутними на дотик небесні світи, так само, як Бетховен збудував свої палаци гармонії з тисяч нот, як архітектори спорудили свої собори з тисяч цеглин. Ви поринаєте в них, наче в безодню, де ваш дух не завжди вас підтримує. Звісно, треба мати могутній розум, щоб повернутися звідти живим і здоровим до наших суспільних ідей.
Сведенборг особливо любив барона Серафітуса, — провадив пастор, — прізвище якого за старим шведським звичаєм набуло з незапам’ятних часів латинське закінчення «ус». Барон був найпалкішим послідовником шведського пророка, який відкрив у ньому очі внутрішньої людини й підготував його до життя, відповідного до наказів небес. Він шукав серед жінок ангельський дух, Сведенборг знайшов йому його в одному з видінь. Його нареченою стала дочка лондонського шевця, в якій, за словами Сведенборга, розквітало небесне життя й чиї внутрішні випробування звершились. Після перетворення пророка барон приїхав до Ярвіса, щоб згідно з приписами святої молитви відсвяткувати тут своє небесне весілля. Щодо мене, пане Вільфріде, то я, не будучи ясновидцем, бачив тільки земні діяння цього подружжя: їхнє життя нагадувало життя тих святих, чесноти яких складають славу римської церкви. Вони полегшили вбогість місцевих жителів, давши всім їм статок, який був не такий уже й великий, але якого цілком вистачало, щоб
