задовольнити власні потреби; люди, що жили біля них, ніколи не бачили, щоб вони гнівалися або нетерпеливились, вони завжди були щедрі й лагідні, сповнені приязні, вдячності й справжньої доброти, їхнє одруження було гармонією двох тісно пов’язаних між собою душ. Дві гагари, що летять крило в крило, відлуння звуку, думка в слові — ось що, може, чудово відображає цей шлюб. Тут усі їх любили тією любов’ю, яку можна передати, лише порівнявши її з любов’ю рослини до сонця, в жінки були прості манери, вона мала гарну постать, гарне обличчя й її шляхетність скидалася на шляхетність найвеличніших осіб. 1783 року, на двадцять шостому році свого життя, ця жінка зачала; її вагітність була великою радістю. Таким чином подружжя прощалося зі світом, бо, як вони обоє мені сказали, воно вознесеться, коли скине з себе плотську одежу їхня дитина, що потребувала їхньої опіки доти, коли в неї вселиться сила бути самою собою. Дитина народилась, і то була ця Серафіта, про яку ми зараз ведемо мову; коли вона була зачата, її батько й мати ще більше усамітнилися, ніж до того, пристрасно молячись до неба. Вони сподівалися побачити Сведенборга, і віра здійснила їхню надію. В день народження Серафіти Сведенборг з’явився в Ярвісі й наповнив світлом кімнату, де народжувалася дитина. Кажуть, нібито він виголосив такі слова: «Діяння відбулося, небеса втішаються!» Служники почули дивні звуки мелодії, яку, за їхніми словами, здавалося, подув вітру приносив з чотирьох сторін світу. Дух Сведенборга вивів з дому батька й привів на Фіорд, де його покинув. Кілька жителів Ярвіса підійшли були тоді до пана Серафітуса й почули, як він виголосив ніжні слова зі Святого письма: «Які гарні на горах ступні ангела, що його нам посилає Господь!» Я вийшов був зі свого дому й подався до замку, щоб охрестити дитину, дати їй ім’я й виконати покладений на мене обов’язок, але зустрів дорогою барона. «Ви даремно клопочетесь, пасторе, — сказав він мені, - наша дитина повинна бути без імені на цій землі. Ми вам не дамо хрестити за допомогою води земної церкви дитину, щойно освячену в небесному вогні. Ця дитина залишиться квіткою, ви не побачите її старіння, ви лише бачитимете, як вона проходитиме повз вас; ви існуєте, а вона живе; ви володієте зовнішніми чуттями, а вона ні, в неї все внутрішнє». Він виголосив ці слова якимсь надприродним голосом, який збентежив мене дужче, ніж вираз його обличчя, що випромінювало світло. Барон був схожий на ті фантастичні образи, якими нам уявляються апостоли, коли ми читаємо пророцтва Біблії. Але такі враження бувають не так уже й рідко в наших горах, де довгі сніжні зими викликають у нашому організмі дивні явища. Я спитав у нього, чому він так вирішив. «Мене провідав Сведенборг, я щойно розпрощався з ним, я дихав небесним повітрям», - відповів мені він. «Який у нього був вигляд, коли явився?» — спитав я барона. «Сведенборг був таким, яким я бачив його востаннє, незадовго до його смерті, в липні 1771 року, у Річарда Шерсміта, що мешкав у лондонському кварталі Клод- Бат-Філд. На ньому був ратиновий фрак зі сталевими ґудзиками, застебнутий жилет, біла краватка, на голові — та сама чудова перука з припудреними на боках локонами, що обрамлювала його широке осяйне чоло, яке так гармоніювало з вольовим і спокійним обличчям. Я впізнав ніс з розширеними, повними вогню ніздрями; знову побачив завжди всміхнені вуста, ті самі ангельські вуста, що з них прозвучали слова, які ощасливили мене: «До скорої зустрічі!» І я відчув сяйво небесної любові, - вів далі пастор. — Баронове обличчя випромінювало впевненість, і це відбирало в мене бажання сперечатися з бароном, я слухав його мовчки, баронів голос мав у собі щемке тепло, що зігрівало моє нутро; його вигляд зворушував моє серце, так само, як чийсь гнів збуджує наші нерви. Я ступав за ним мовчки й так прийшов до замку, де побачив безіменну дитину, що лежала на руках своєї матері. Серафіта почула мої кроки й підвела до мене голівку: очі в неї були зовсім не такі, як у звичайної дитини, щоб висловити своє враження від них, я мав би сказати, що вони вже бачили й мислили. Дитинство цього приреченого створіння супроводжувалося незвичайними обставинами нашого клімату. Впродовж дев’яти років наші зими були м’якші й літа довші, ніж звичайно. Це явище спричинило багато суперечок серед учених; їхні пояснення здалися достатніми академікам, зате вони викликали посмішку в барона, коли я йому розповів про них. Ніколи ніхто не бачив Серафіти голенькою, як це бачать іноді інших дітей; ніколи жоден чоловік і жодна жінка не торкалися її; вона жила ніким не займана біля маминих грудей і ніколи не плакала. Старий Давид вам це підтвердить, коли ви розпитаєте в нього про його господиню, до якої він, до речі, ставиться з таким захопленням, з яким ставився до святого ковчега той цар, чиє ім’я він носить. У дев’ятирічному віці дитина почала молитися: молитва — це сенс її життя, ви бачили її в нашому храмі на різдво, куди вона приходить сама-одна: там вона тримається на чималій відстані від інших людей. Якщо ця відстань не відділяє її від чоловіків, вона страждає. Тож Серафіта проводить більшість часу в замку. До речі, як вона там живе, ніхто не знає; Серафіта не з’являється на людях; всі якості, всі почуття в неї часто внутрішні; вона здебільшого перебуває, за словами письменників-папістів, у стані містичного споглядання, властивого першим усамітненим християнам, у яких жила традиція Христового слова. її розум, душа, тіло таке пречисте, як сніги на наших горах. У десять років Серафіта вже була така, якою ви тепер її бачите. Коли вона мала дев’ять років, її батько й мати померли, без мук, без очевидної недуги, лише перед цим назвали час, коли їх не стане. Серафіта стояла й спокійно дивилася на них, не виявивши ні смутку, ні душевного болю, ні радості, ні цікавості; батько й мати їй усміхалися. Коли ми прийшли забрати їхні тіла, Серафіта сказала: «Забирайте!» — «Серафіто, — мовив я до неї — саме так ми її називали, — невже вас не вразила смерть вашого батька й матері? Вони ж бо вас так любили!» — «Хіба вони повмирали? — відповіла вона. — Ні, вони залишилися в мені назавжди. Це нічого не означає», - додала вона, байдуже кивнувши на тіла покійників. Я бачив Серафіту втретє після її народження. В храмі важко її побачити, бо вона стоїть у затінку під колоною, де неможливо розгледіти її обличчя. Із служників цього дому залишився з того часу лише старий Давид, який, незважаючи на свої вісімдесят два роки, цілком упорується з обслуговуванням своєї господині. Дехто із жителів Ярвіса розповідав дивовижні речі про цю дівчину. їхні розповіді перейшли в досить тривкі легенди у краю, сповненому таємничості, і тоді я заходився вивчати «Трактат про чари» Йогана Віра й твори з окультних наук, де описуються так звані надприродні сили в людині, бажаючи знайти в них щось схоже на те, чим наділяли Серафіту.
— Отже, ви не вірите, що в ній є ті сили? — спитав Вільфрід.
— Я бачу в ній, — добродушно відповів пастор, — надзвичайно примхливу, зіпсовану батьками дівчину, вони запаморочили їй голову тими релігійними ідеями, про котрі я вам розповів.
Мінна легенько похитала головою, що означало заперечення.
— Бідолашна дівчина! — провадив пастор. — Батьки навіяли їй згубне возвеличення, що збиває з пантелику містиків, доводячи їх так чи інакше до божевілля. Вона дотримується дієт, що завдають чимало прикрощів Давидові. Цей добрий дідуган нагадує хирляву рослинку, що гнеться під найменшим вітром і розквітає під найслабкішим сонячним промінчиком. Його господиня, в якої він запозичив її незрозумілу мову, стала його вітром і сонцем; у його очах її ноги діамантові й чоло всіяне зорями; вона ходить, оточена сяйливим і білим повітрям; її голос супроводжує музика; вона володіє даром ставати невидимою. Попросіть у нього дозволу побачити її. Він вам відповість, що вона подорожує по зоряних землях. Важко повірити в такі казочки. Знаєте, всяке чудо так чи інакше нагадує історію про Золотий зуб. Отож ми маємо свій Золотий зуб у Ярвісі. Так, рибалка Дункер твердить, ніби він бачив то як вона пірнала у Фіорд, звідки виринала у вигляді гагари, то як вона ходила по хвилях під час шторму. Фергус, який випасає худобу на полонинах, розповідає, ніби в дощову погоду він бачив, що небо завжди було ясне над шведським замком і голубе над головою Серафіти, коли та виходила з дому. Багато жінок чують звуки величезного органа, коли Серафіта йде до храму, й цілком серйозно запитують у своїх сусідок, чи вони теж їх чують. А моя дочка, якою ось уже два роки захоплюється Серафіта, жодного разу не чула ні музики, не відчувала ні запаху неба, який, подейкують, наповнює повітря, коли вона проходить. Мінна, частенько повернувшись додому, розповідала, як ця дівчина наївно милується красою нашої весни; дочка приходила вся в пахощах, що їх виділяють перші паростки модрини, сосни або квіти, подихати якими вона ходила із Серафітою; але ж після такої довгої зими нема нічого природнішого за цю велику радість. Скажи, дочко, правда ж, що товаришування з цим демоном не має в собі нічого надзвичайного?
— Ці таємниці не належать мені, - відповіла Мінна. — Біля неї я знаю все, а коли опиняюсь далеко від неї, не знаю нічого; в її товаристві я перестаю бути сама собою, коли ж покидаю її, забуваю геть усе про те чарівне життя. Побачення з цим демоном схоже на сон, від якого в мене лишаються тільки ті спогади, на які вона виявляє свою волю. Я могла чути біля неї ту музику, про яку розповідають дружини Банкера та Еріксона, але певне, її забула, розлучившись із Серафітою; я могла відчувати біля неї небесні пахощі, бачити чудеса, про що більше не маю жодного уявлення, повернувшись додому.
— Мене дуже дивує, що, відколи я вас знаю, ви страждаєте біля неї, - сказав пастор Вільфрідові.
— Біля неї! — вигукнув чужинець. — Вона ніколи не дозволяла поцілувати себе, навіть доторкнутися до неї рукою; коли вона вперше подивилася на мене, її погляд викликав у мене ніяковість. Серафіта сказала: «Ласкаво просимо, ви ж бо мали сюди прийти». Мені здалося, що вона мене знає. Я здригнувся. Страх
