— Шукай тепер! Дорога йде на пiвдень… Хiба мало мiст обабiч неї?.. Щоб обшукати всi, не вистачить i життя… Та, мабуть, Гершко бачився з Кшемуським i розповiв йому про все, через те пани й вирiшили насамперед обрушити свою кару на Лисянку… Бачився… Але де ж вiн подiвся потiм?.. Де?..
— Ох, нiхто не знає, братику! — Прiся глибоко зiтхнула й знов витерла рукавом очi.
— Чи не можна розпитатися в челядi?
— Пани як поїхали в Умань, то й досi не поверталися. Петро жваво обернувся до неї.
— Ще не поверталися? Ще в Уманi? То, виходить, вiн там!..
— Братику! — радiсно скрикнула Прiся. — Не може бути!..
— Нi, справдi, — вiв далi Петро, — нiхто iнший не мiг би повiдомити їм про те, що затiвалося в нашому селi… i дорога… так, є коротша дорога, але можна проїхати в Умань i через Турову, а жид, певно, вибрав кружний шлях, щоб збити нас з пантелику… Так, так!.. Вiн чкурнув на Умань слiдом за панами й залишився там, побоюючись повертатися без них назад.
— То ти розшукаєш його?! Ти врятуєш Сару?
— Врятую! Якщо це тiльки в людських силах, то я врятую її! Сьогоднi ж ми, не гаючи й хвилини, вирушимо з тобою у Мотронинський монастир, а звiдти я подамся з товаришами в Умань.
— Зi мною в монастир? — здивувалася Прiся. — Навiщо?
— Так, з тобою! — квапливо заговорив Петро. — Пани вирiшили тяжко покарати Лисянку; на жiнок чекає безчестя, а найстрашнiша доля спiткає тебе, Прiсю, бо ти найгарнiша! Тому-то ми й вирiшили сховати тебе в монастирi…
— Нi, Петре, нi! Тата я не покину: якщо всiм нам судилася страшна кара, я теж хочу прийняти її, - стримано, але твердо вiдповiла дiвчина.
— Прiсю, не переч! Так вирiшив полковник Залiзняк, i ми погодилися з ним!
— Полковник Залiзняк?! — радiсно вигукнула дiвчина.
— Так, Залiзняк… За ним тепер iде вся Україна, йому пiдкоряється кожен, не тiльки ти: усi жiнки покинуть село i сховаються в Мотронинському лiсi, але тебе вiн просив привезти негайно.
— Мене?!
— Так, тебе…
— Навiщо ж? Чому… мене?
— Тому, що вiн побоюється, аби тебе не схопили ляхи… Не бiйся, Залiзняк там усе влаштує; вiн i сам тепер у Мотронинському монастирi. Ну, ти ж збирай собi, що потрiбно, а я пiду на цвинтар. Пам'ятай, чим швидше ми виїдемо звiдси, тим швидше вирвемо Сару з Гершкових пазурiв!
Петро ступив через перелаз i швидкою ходою подався до церкви. Прiся залишилась на мiсцi. Кiлька хвилин дiвчина сидiла мовчки, поринувши в задуму; погляд її нiби потонув у залитiй сонцем далинi, вона не чула й не бачила нiчого.
— За ним тепер iде вся Україна, йому пiдкоряються всi, — ледь чутно прошепотiла Прiся. Легке зiтхання вирвалося в неї з грудей, вона затулила обличчя руками й завмерла, сповнена якихось невиразних мрiй.
Петро переказав батюшцi й громадi пересторогу Залiзняка i його пораду — сховати якомога швидше жiнок, дiвчат, дiтей i взагалi усiх кволих i нездатних до бою, а сильним об'єднатися i дати напасникам вiдсiч.
Лисянськi селяни й до Петрового приїзду були у великiй тривозi, а вiд переданої їм звiстки, що панська розправа має розпочатися з їхнього рiдного села, всi зацiпенiли. Серед похмурого мовчання пролунав стогiн i дитячий плач… Але диякон пiдвищив голос i заглушив смутний настрiй:
— Не час плакати! — вигукнув вiн рiшуче. — Сльозами горю не поможеш, а стогнаннями не умилостивиш наших катiв… Супроти звiра треба стати звiром, а заступники в нас лишилися однi — нiж i вогонь… За кров — кров, за наших жiнок i дiтей — їхнє падло!!
Вихором рознеслися в натовпi слова диякона й запалили помстою i злiстю сотнi очей…
На бурхливiй, але короткiй радi вирiшили: диякону залишатися в селi, щоб у разi небезпеки негайно сповiстити загiн Неживого, який розташувався в лiсi неподалiк вiд Лисянки, спорядити пiдводи, скласти майно й разом з обозом вiдправити дiтей, жiнок i хворих до лiсу, а Петровi з Прiсею, не гаючись, поспiшати до монастиря; що ж до батюшки, то, незважаючи на всi Петровi умовляння, незважаючи на прохання i сльози всiх парафiян, отець Хома навiдрiз вiдмовився виконати волю Залiзняка й рiшуче заявив, що вiн помре бiля того вiвтаря, служителем якого поставив його господь.
Пiсля такої категоричної вiдповiдi Петровi не залишалося нiчого iншого, як тiльки мовчки скоритися волi батюшки й готуватися до вiд'їзду з Прiсею. Його квапили титар i отець Хома, котрi розумiли, яка страшна небезпека загрожувала дiвчинi.
Того ж дня, надвечiр, Петро iз сестрою вирушили в дорогу на двох добрих конях, бо Прiся з дитинства чудово їздила верхи.
День був дуже паркий, i хоча сонце вже хилилося до заходу, в повiтрi зовсiм не вiдчувалося прохолоди. Повите бiлястою iмлою небо дихало нестерпною спекою. Жоден листок не ворушився; пилюка, яку здiймали копита коней, довго висiла в повiтрi й повiльно осiдала на розпечену дорогу…
Петро й Прiся їхали мовчки, поринувши в свої думи… Дiвчина раз по раз озиралась назад, щоб iще поглянути на своє тихе гнiздечко, в якому зросла i з якого вирвали її нинi й несли невiдомо куди бурi житейського моря…
Та хатки села, збiгаючись ближче й ближче, злилися в одну смужку i врештi зовсiм зникли за обрiєм. Глибоке зiтхання вирвалося з Прiсиних грудей, вона глянула востаннє на повиту iмлою далину, i, рiшуче обернувшись; наздогнала Петра та поскакала поруч з ним.
Так вони мовчки проїхали ще верст iз п'ять. Петро кiлька разiв стурбовано оглядався назад, але Прiся, заглиблена в свої думки, не помiчала цього.
— Ех, буде гроза! — вимовив нарештi з досадою парубок, знову оглядаючись назад.
Прiся озирнулась.
Хоча не вiдчувалося й найменшого подиху вiтерця, захiдним краєм неба повiльно пливли темнi хмари, i їх обриси рiзко вимальовувалися на свiтлому тлi неба.
— Пiдганяй коня, Прiсю, хоч би завчасу дiстатися до лiсу! — зауважив Петро.
Обоє пустили коней вчвал.
Тим часом хмари швидко росли й заволiкали небосхил. Призахiдне сонце просвiчувало крiзь них кривавою плямою, кидаючи на землю зловiсний вогненний вiдблиск. Здалеку почувся глухий гуркiт грому… Швидко темнiло.
Нарештi на обрiї показалася зубчаста смуга лiсу, i незабаром Петро й Прiся вузькою стежкою в'їхали пiд склепiння дубiв.
— Ну, слава богу, що добралися! — промовив Петро, обмахуючи шапкою розпашiле обличчя. — Тут уже безпечно. Ти не боїшся грози, сестро?
— Нi, чого ж її боятись, а от чи скоро ми доїдемо до монастиря?
— Скоро… тiльки ось стемнiло, хоч навпомацки йди… Та, зрештою, байдуже: я добре знаю дорогу.
Прiся оглянулась: уже i в полi стемнiло, а в лiсi й поготiв; тiльки-но подорожнi вiд'їхали на кiлька крокiв вiд узлiсся, як одразу ж пiрнули в непроглядну пiтьму; вона пiд деревами була така густа, що, здавалося, стовбури тонули в чорнiй стоячiй водi. Вгорi крiзь просвiти, мiж гiллям, проглядало майже чорне небо. Лиховiсне шумiло над головами подорожнiх верховiття велетенських дерев, раз у раз спалахувала блискавка, зненацька освiтлюючи бiлим сяйвом таємничу глибiнь лiсу; гiлки дерев при цьому слiпучому свiтлi здавалися страшними, сплетеними в клубки гадюками.
На мить з чорного мороку вихоплювалась стежка, але пiсля короткого спалаху блискавки пiтьма, що оточувала Петра й Прiсю, ставала ще густiшою й непрогляднiшою. Дощу не було, лише зрiдка долинав глухий гуркiт грому; гроза заходила здалека й могла розгулятися тiльки вночi.
З пiвгодини подорожнi їхали мовчки. Нарештi Петро зупинив коня й заклопотано сказав:
— Злiзь з коня, Прiсю, i дай менi повiд — пiдемо пiшки, бо так можна й з дороги збитись.
Дiвчина скочила з коня, передала його братовi й пiшла поруч. Вони йшли мовчки;
Прiся раз у раз спотикалась об пеньки, об переплетене вузлами корiння, але мовчала, тримаючись за братову руку.
