— Стiй! — нараз промовив Петро. — Треба роздивитися, ми, здається, йдемо не тiєю стежкою… менi попався пiд ногами пеньок, а ось i другий!
— I менi попадалися вже не раз!
— Чому ж ти не сказала?
— Я думала, що ти й сам помiтив.
— Ну, виходить, трапилося те, чого я боявся, — вигукнув у розпачi Петро, — ми збилися з дороги!
Його слова сповнили жахом серце Прiсi.
— Братику, Петре! — вигукнула вона крiзь сльози, хапаючись за його руку. — Що ж тепер з нами буде? Вертаймося краще назад!..
— Куди назад? А ти знаєш, де зараз яка сторона у цiй пущi? Стривай, треба насамперед розiбратися, де ми, а тодi вже будемо думати, куди повертатись. Вiзьми коней, я спробую викресати вогню.
Прiся взяла за повiддя коней, а Петро, притулившись до стовбура, дiстав з кишенi кремiнь i кресало й почав добувати вогонь… Одна за одною з-пiд його руки посипалися iскри, й незабаром трут загорiвся; Петро знайшов на землi кiлька сухих гiлок, дiстав з кишенi натерте порохом клоччя, запалив його i, пiднявши високо над головою цей iмпровiзований смолоскип, освiтив навколишню мiсцевiсть…
Вони стояли на якiйсь просiцi, порослiй травою й молодняком. Просiка була вузька, очевидно, прокладена для верхiвцiв.
Петро, вкрай здивований, озирнувся; вiн нiколи не бував у цiй частинi лiсу, нiколи не бачив цiєї глухої просiки.
— Ну, забралися, — пробурчав парубок собi пiд нiс. — Куди тепер повертати?
— Назад, назад, братику! Переночуємо на узлiссi, а вранцi рушимо в дорогу, — вигукнула Прiся, судорожно хапаючись за його руку. — Тут небезпечно… Господи, яка пуща! Ще приманимо цим свiтлом лихих людей!
— Твоя правда, сестро, свiтло слiд погасити, а їхати треба тiльки по цiй просiцi, — хоч назад, хоч уперед; проклали ж її колись люди, отже, вона й доведе нас куди-небудь; а звернути вбiк нiяк — тут не те що конем, а й зайцем не проскочиш!
Справдi, праворуч i лiворуч вiд просiки тяглися такi густi хащi, що нiчого було й сподiватися зробити по них хоч кiлька крокiв.
Прiся мовчки згодилася з братом. Вони повернули коней. Петро погасив свiй смолоскип, узяв Прiсю за руку й рушив загадковою просiкою в протилежний бiк.
Блискавка спалахувала, безперестанку освiтлюючи таємничий пралiс бiлим моторошним свiтлом.
Рука дiвчини здригалася; Петро, як мiг, заспокоював сестру, але сам iз жахом помiчав, що вони зовсiм не наближаються до узлiсся, а заглиблюються все далi й далi в лiсовi хащi.
— Петре, ми вже йдемо довго, дуже довго, — обiзвалася Прiся тремтячим голосом.
— А що, ти втомилась? То можна вiдпочити…
— Нi, не те, а тiльки коли ж ми вийдемо з лiсу?
— Хто його знає: можливо, ця дорога довша за ту, якою ми їхали сюди… Може, ти сядеш на коня?
— Нi, тут можна голову розбити об гiлля, я й так не вiдстану. Петро й Прiся прискорили ходу. Вони вже довгенько блукали, не присiвши й на хвилину. Грозовi хмари повiльно пливли над лiсом, пiднiмаючись до зенiту. Раз у раз спалахували бiлястi вогнi, на мить вихоплюючи з мороку страшнi, волохатi чудиська, якi стояли на шляху подорожнiх. Прiся так стомилася, що ледве йшла, але пристрасне бажання вибратись якомога швидше з цього пралiсу подвоювало її сили. Ще з пiвгодини минуло в напруженому мовчаннi, аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув:
— Назад!
Прiся позадкувала.
— Стiй, не ворушись, — звелiв Петро. — Я викрешу вогню, там щось не гаразд-барлiг… безодня… провалля!..
Дiвчина завмерла на мiсцi, вкрай перелякана: їй здавалося, що досить зробити хоча б один крок в будь-який бiк, i вона впаде в безодню. Блискавка спалахнула на мить, мигнула бiлим сяйвом по чорних стовбурах велетенських дерев i згасла… Здалеку долинув глухий гуркiт.
— Грiм! — прошепотiла Прiся.
Петро мовчки кивнув головою. У глибокiй темрявi од його кресала зiрочками розсипалися iскри, нарештi трут спалахнув. Парубок зробив новий смолоскип i освiтив мiсцевiсть. Подорожнi стояли перед страшним урвищем, глибину якого оком не можна було змiряти, бо з дна його пiдiймалися високi дерева; дорога обривалася так круто, що якби Петро зробив ще пiвкроку вперед, то вони обоє лежали б на днi урвища з потрощеними кiстками. Петро й Прiся мимоволi позадкували.
— Ой Петре, куди це ми зайшли? — з жахом прошепотiла дiвчина, тулячись до брата.
— I сам не знаю… нiколи не бачив анi цього урвища, анi просiки.
— Що ж нам тепер робити?
— Спробуємо йти понад краєм!
— Нi, нi! — Прiся вчепилася за братiв рукав. — На бога, Петре, краще почекаємо свiтанку, вже недовго… тут досить тiльки оступитися — й смерть… ось i грiм… може, мине гроза…
Справдi, здалеку долинув ще удар, глухий, короткий, а за ним прокотилася по лiсi луна.
— Чуєш? — обiзвалась пiсля довгого мовчання Прiся. — I досi луна йде лiсом… аж дивно.
— Невже луна? — здригнувся Петро, прислухаючись i собi до лiсових звукiв, якi дiвчина прийняла за луну вiд громовицi. — Нi, це щось iнше… це не грiм… здається, рубають лiс чи що?
Обоє почали уважно прислухатися.
Рiвномiрнi звуки, справдi схожi на удари, долiтали вiдкiлясь з глибини, нiби з-пiд землi, й виразно лунали в хвилини затишшя…
Подорожнi вiдiйшли на кiлька крокiв вiд страшного провалля й посiдали на землю. Хоча Петро i втiшав сестру, та сам дуже непокоївся: в несходимих Мот-ронинських лiсах було легко заблудитися, а, крiм усiх небезпек, якi могли виникнути внаслiдок цiєї несподiваної пригоди, ще й поїздка до Уманi по Сару вiдкладалася на невизначений час.
Тим часом удари почулися знову. Цi уаємничi звуки в глухому пралiсi, серед непроглядної темряви наганяли якийсь незбагненний жах…
— Петре! — прошепотiла Прiся, притискаючись тiснiше до брата. — Що б це могло бути?.. Менi лячно!
— А ось, здається, що… — спроквола мовив Петро.
— Чи не молотять? — спитала дiвчина.
— Що ти! — вiдказав Петро. — В глупу нiч, коли хоч в око стрель!.. Еге, он воно що! Це б'ють молотом по ковадлу… так… так… вставай, сестро, ходiмо!
— Oй, брате, куди? — сплеснула руками Прiся. — Адже це, може, нечиста сила!..
— Що ти? — засмiявся парубок. — Це, значить, житло поблизу, якийсь лiсовий хутiрець, а може, й село недалеко! Це слава богу — ось що!
Дiвчина радiсно схопилася, i вони рушили, обережно намацуючи дорогу понад яром, у той бiк, звiдки долiтали глухi удари; незабаром уже й Прiся не сумнiвалася, що це були звуки вiд ударiв молота по ковадлу. Хоча вони лунали водночас, та можна було розiбрати, що гупало вiдразу кiлька молотiв. Скоро перед подорожнiми здалеку, в глибинi яру блимнув маленький вогник, червонуватий i тремтливий, немов зiрочка. Цi ознаки людського житла викликали в обох страшенну радiсть.
— Вогонь, вогонь! Братику, люди! — радiсно вигукнула Прiся. Але Петро притримав її за руку.
— Тс… — прошепотiв вiн. — Вогонь то вогонь, та бiля вогню, напевно, й люди… тiльки якi? В лiсi, та ще вдвох, не можна пiдходити так довiрливо, а то, бува, вскочиш у халепу. Прив'яжемо тут коней, а самi спершу пiдповземо i роздивимося, хто це й що.
Парубок прив'язав коней, потiм лiг на траву й звелiв Прiсi повзти слiдом за ним, намагаючись робити якомога менше шуму. Чим далi вони просувалися, тим легше ставало повзти, бо вогонь освiтлював найближчi до яру дiлянки лiсу.
— Стiй! — мовив нарештi Петро. — Тепер поповземо до урвища.
Безшумно, звиваючись по вологiй лiсовiй травi, Петро й Прiся гадюками пiдповзли до самого краю урвища i, сховавшись за великим кущем, глянули вниз.
