Уважно прислухалися повстанці до слів кол. вояка армії УНР, засмучені такими новинами.
— Я вже сказав, що Українську армію поляки обеззброїли, — продовжував втікач невеселу розповідь, — та й посадили за дроти а що буде далі, ніхто не знає. Сумують усі там та нарікають на зраду. Я не стерпів такої наруги і вирішив утікати щоб вернутися в Україну. Кажу вам, братове, правду, от вам хрест святий! — і він, знявши шапку, перехристився.
Такі невтішні новини пригнобили козаків і вони відчули всю гіркоту ображеної людської і вояцької гідности. І знову ця нездолана вічна зрада випала на долю України!
Сумну тишу порушив голос полк. Хмари:
— Дорогі побратими! Ви тількищо чули, що поляки з військом нашої армії УНР зробили. То ж хіба нашою метою є йти з вільної волі та в польську неволю?! Хто куди, братове, а я йду назад. Краще померти на рідній Українській Землі, ніж у польському полоні.
— Хто за те, — звернувся Хмара до повстанців, — щоб повертатися прошу піднести шаблі вгору!
Тих, які хотіли продовжувати марш на Захід було заледве 10–15 осіб.
До них Хмара співчутливо промовив:
— Якщо маєте тверду волю і переконання що вам там буде краще рятувати своє життя — нехай вас Бог благословить, а ми бажаємо вам усього доброго!…
Після цього всі вирішили вертатися назад, в Україну. Ті що думали йти до Польщі, роздумали і приєдналися до більшости.
Під кінець наради Хмара запитав зустрінутого втікача, що він думає робити далі.
— Прошу прийняти мене до вашого повстанського загону, — була його тверда відповідь.
Назад вертатися було спокійніше. Червоні, бачучи нас одягненими так як і вони, мабуть думали, шо це якась їх частина поспішає на заслужений відпочинок.
Річку Бог перейшли бідя Люшнюватої, зайшли в Голеванський ліс, а далі в село Покотялове.
В цій місцевості випадково натрапили на загін якогось Вернигори. Він видавав себе за прихильника 'петлюрівців' та бунтував людей до повстання проти червоних та, провокуючи людей, говорив навіть шо виконує доручення самого Головного Отамана С.Петлюри. Вернигора роз'їжджав по селах, скликав збори і на них аґітував вступати до його загону, бо він воює за визворення України від червоної Москви. При цьому, щоб здобути довір'я він вдавався до найогидніших лайок на комуністичну владу, проклинав червону армію і все разом називав чужим і ворожим Українському Народові.
На горе бідних, довірливих людей, його підступнопровокативні слова зворушували патриотичні почуття не в одного щирого українця, і найкращий цвіт села вступав до загону цього провокатора, не помічаючи в цьому згубного для себе кроку. Жили бо вони не довше як до наступної ночі, а тоді всіх їх у лісі розстрілювали й закопувавли а сліди злочину замасковували від людського ока.
Одного разу на нараді старшин повстаців, полк. Хмара повідомив що загін Вернигори — це спеціальний відділ ЧеКа, який недавно зорганізований в місті Зінов'євському з найзапекліших негідників, карних злочинців і головорізів. Треба за ним слідкувати і при нагоді ліквідувати, бо він провокатор і робить людям багато лиха, — суворим і наказуючим голосом зауважив Хмара. Тут же постановлено поділити загін повстанців на два відділи і переслідувати Вернигору двома напрямками. Полковних Хмара пішов із своїм відділом на Виску, а Чорнота і Завгородний в напрямку Ново-Миргорода. Незабаром повстанці натрапили на сліди кривавої роботи Вернигори, було виявлено братню могилу розстріляних ним людей. За наказом полк. Хмари зроблено в лісі засідку на хижака, який мав сюди повернутися з новими жертвами. Так і сталося. Вернигора прибув із своїм загоном та новопристалими людьми до нього і привів нові жертви до розстрілу.
В одну мить загін Хмари оточив Вернигору з усіх боків наставивши зброю:
— Стій! Хто ви такі, складайте зброю бо всіх розстріляємо! — наказав Хмара.
— Ви що, не бачите хто ми такі? Та ж ми спецчастина! — люто відповів Вернигора.
— Ми також спецчастина і наказуємо скласти зброю бо всіх тут розстріляємо.
Для Вернигори це була велика несподіванка. Він і не думав що це може бути повстанський загін. Але його вояки почали кидати зброю.
Вісімдесят рушниць, два станкових кулемети 'Максіма', два легких, ручних 'Люйса', сто ручних гранат, тридцять наганів з набоями. Цієї зброї повстанцям дуже потрібно було. Коли самого Вернигору зв'язали, він став кричати не своїм голосом:
— Ми попали в руки бандитів! Пропали тепер ми всі!
Хмара, посміхаючись, спокійно відповів:
— Не хвилюйтесь, товариші! Ми не бандити, а будьонівська частина уповноважена по боротьбі з бандитизмом.
Тут же в лісі було болото, а серед нього невелике озерце ще покрите льодом. На цьому озері й найшли собі належну нагороду чекісти разом з Вернигорою. Залишилися вони будувати комуністичне царство в гнилому озері. Довірливих хлопців, після остереження, відпустили додому.
Після цієї операції повстанські відділи з'їхалися на відпочинок до села Осітнянки. Туди прибули також Чорнота і Завгородний та й розповіли про пригоду з комісаром Подільської Губ. ЧеКа і його коханкою.
Цей комісар звернувся до них за допомогою щоб скоріше добратись йому до Харкова, або хоч до Кременчуку поки весна ще не попсувала дорогу. Їхав він особовим автом і віз терміново важливі доручення від Дзержинського. Місцевих доріг до Харкова він не знав, а тому попросив провідника.
Чорнота доручив адьютантові Ю. Горлиці зайнятися комісаровою подорожжю і Горлиця вирушив у дорогу разом з комісаром. Возив їх кругом та довкола доки вистачило бензини. Шофер догадався, що попали в пастку і зумів утекти, а тоді Горлиця промовив до комісара:
— Ми вже приїхали на місце…
І дві партизанські кулі перетяли червону нитку подорожі кривавого комісара та його супутниці.
Забравши пакети і все що було треба, Горлиця поспішно зник у лісі.
В пакетах було знайдено багато списків із прізвищами. Біля кожного прізвища було зазначено село, а зверху стояли примітки: червоним олівцем літера 'Р', що, як видно, означало 1 розстріляний.
Після наради полк. Хмара поїхав на відпочинок до землянок у Чорному лісі та Чути, а Завгородний лишився в районі Головинське Ставидло.
По дорозі, близько села Кучерівки, Хмара наказав розібрати залізницю і викопати на насипові яму. Вночі потяг вскочив до цієї пастки але користи з нього повстанцям не було жодної, бо був навантажений лише залізом.
Пішли далі, обминаючи Богданівну, бо тоді стояли в ній червоні частини вислані на боротьбу з повстанським 'бандитизмом'. Большевики вже вспіли обшукати малі ліси в яких нічого не знайшли, а тому почувалися спокійно: пили, їли досхочу, бо досі село це зберігалось не торкнене війною і харчів мало досить. Цю частину червоних водив по лісах наш місцевий зрадник Трихманенко, який і розмістив їх на постій по вул. Лагерній, Та не довго червоні тут розкошували. Надійшов Хмара і наказав Кібцеві вигнати їх геть звідси.
На світанку, коли всі спали солодким сном, Кібець з повстанцями підкрався до села і дав наказ сурмачеві грати збір. Червоні скоро вискакували з хат і строїлись у ряди. В цей час із-під лісу застрочив кулемет повстанців і червоні в паніці почали тікати, при цьому їх було багато вбито і поранено. Частина з них побігли до залізничного рову, там залягли й почали відстрілюватись. Наступу на них Кібець не робив, щоб не наражувати селян на помсту та непотрібні жертви, підібрали трофеї і відійшли.
Настала весна 1921 року. Оживає природа, радіє пташка, комаха й тварина. Але у повстанців нема радости, а сум огортає їхні душі, бо не видно надії на краще, щасливіше майбутнє.
На польському фронті стабілізація миру. Махно допоміг червоним покінчити з Вранґелем, незабаром червоні візьмуться по-справжньому очищати ліси і від повстанців.
Та наразі є спокій і повстанці почали відвідувати своїх рідних.
У таких відвідинах, на жаль, загину» завзятий повстанець Момса із Еграднівки. У його хату зайшло троє червоних, тікати не було куди і він, схопивши свою палаш-шаблю, почав рубати непрошених гостой. Тим часом червоні оточили його хату і в боротьбі з ними Момса загинув. Але слава про нього не загинула. До Кіровоградського революційного музею потрапив цей палаш Момси і над ним було написано: ' Цією шаблею бандит Момса зарубав трьох червоноармійців'.
