Піроксилінові шашки покладені біля рейок, на команду Чорноти, почали раптом вибухати і розривати рейки. Потяг зупинився.
Як виявилося, це був спеціальний потяг Знаменського ЧєКа, який забирав із своїх відділів заарештованих і віз їх десь до Креманчуга. Біля 30 осіб арештованих сиділи в останньому вагоні, яких повстанці зараж же випустили.
Чекісти ж, що сиділи в інших вагонах, виходити не хотіли, а відстрілювались скільки могли. Повстанцям довелося кинути в їхні вагони гранати.
Нарешті стрілянина стихла і вагони повідчиняли. На підлогах лежали вбиті й ранені, останні просили помилування, не стріляти, бо їх, мовляв, примусили працювати ЧеКа. Були між ними й наші зрадники, а решта жиди, мешканці Олександрівни та Кам'янки.
Звільнені арештовані селяни показували сліди чекістських тортур та просили дозволу розрахуватися з тими, хто їх тортурував. Майже всі звільнені з ув'язнення пристали до повстанців, бо вертатися додому їм уже не можна було.
Звідси от. Чорнота й Горлиця пішли зі своїми людьми в Холодний Яр, а Соловій та Хмара до Чути і Чорного Лісу. Ушкоджена залізниця була декілька днів не чинна. На ст. Фундуклеївка і Кам'янка зупинилось кілька потягів з червоним військом армії Будьонного, яке верталося з польського фронту та їхало на південь України.
Для очищення холодноярських лісів від повстанців московські верховоди призначили тоді цілу дивізію війська, Але зазнавши, при сутичках з повстанцями, поважних та дошкульних для них втрат, а можливо і з мотивів політичних, червоноармійці з цих околиць виїхали.
Вслід за цим влада комунарів вдалася до хитрощів, було оголошено амнестію. Центр. Ком. партії вживав усіх можливих заходів для приборкання повстанського руху в Україні. Звичайно, ніхто з повстанців не вірив у щирість тої амнестії, але між повстанцями було багато людей випадкових, що рятували свою шкуру і з революційним рухом не мали нічого спільного. Вони й шукали всякої нагоди вийти на легальний спосіб життя. Та й замирення на польському фронті промовляло про те, що для повстанців настала загрозлива ситуація. То ж трюк амнестії прокладав, і стелив шлях для боягузів, був на часі.
Для 'пущей важності' сам Калінін прибув у найбільшу повстанську округу щоб оголосити підступний декрет про амнестію. Через Київ — Бобринська — Знаменка цей московкий хижак дістався одного дня аж до села Дмитровки, в дев'яти кілометрах від Знаменки. Тут був скликаний мітінг мешканців всіх довколішніх сел на якому промовляв Калінін. Спочатку говорив про московських царів та їх псарів що тримали людей у злиднях, потім про соввладу і большевиків, які, мовляв, дали селянам безплатно поміщицькі землі, а через те дали й хліб та добробут. Але його, хліба того, бракує робітникам, червона совармія гододає і просить у вас хліба. То ж не відмовте і дайте нам хліба! — з притиском промовив Калінін.
— Пам'ятайте, що радянська влада бореться за ваше краще життя… Але у ваших лісах є досить несвідомих людей, що ставлять спротив своїй владі, перешкоджають робити заготовку хліба і продуктів харчування, бо роблять збройні напади на заготовчі відділи. Отже тепер совєтська влада іде назустріч усім, хто опинився в тяжкому становищі — дезертирів і інших, що з несвідомости блукають у лісах. Щоб допомогти їм вернутися до праці у своєму господарстві, вернутись до сваїх родин і жити нормальним мирним життям ЦК оголошує амнестію для всіх таких хто до 1-го грудня 1920 р. перейде на становище мирного життя. Всім таким будуть видані документи про помилування! — викрикуючи поясняв Калінін.
Присутні мовчали. Якийсь комунар подякував промовцеві за приїзд аж у Дмитровку та додав, що народ 'сознал' потребу соввлади, піде назустріч її вимогам і дасть хліба…
— А як хліба вже нема, тоді що?! — почулись гнівні й голосні вигуки селян.
Але Калінін їх уже не слухав. Воєнком Кучеренко закрив мітінґ і сказав розходитись по домам. Наказав, щоб усіх тих, які на мітінґові не були, повідомили про те, що говорив Калінін.
Чутки про амнестію скоро докотилась і до повстанців. Дехто мав бажання повернутися додому. Скликали на збір усіх холодноярців і на ньому поінформували їх про загальну ситуацію на фронтах і в запіллі, — Для нас — повстанців настала грізна небезпека, бо треба воювати з добре озброєною і неспівмірно чисельнішою большевицькою армією, — інформував от. Хмара присутніх повстанців.
Сумно похиливши голови, прислухалися холодно ярці до слів свого отамана.
— Не знати, — продовжував Хмари, — чи ми будемо далі спроможні втриматися більшими відділами. А тому, хто бажав би використнти вигоду амнестії, його воля, може йти ф пристосовуватись до обставин, може при цій нагоді легче буде хоч декому приховати своє минуле. Отже, хто бажає спробувати щастя в нещасті, щастя амністії, виходьте наперед, — закінчив свою інформацію от. Хмара.
Хоч майже ніхто не вірив у цю амнестію, але хоч на короткий чис, хоч у якійсь малій мірі сподівалися найти щілинку, з якої можнії б почати робити більшу дірку виходу.
Чимала частина повстанців нийшла з рядів, а між ними й двоє старшин: Гор. МиронІа та Дмитро Гачковський. Ряди повстанців поріділи.
Всі, що виходили з рядів, здавали зброю, Були пропозиції здаватись й зі зброєю, для більшого доказу в щирості покаяння, однак командування не погодилось на це повчаючи; — ' воювали. мовляв, штилями а тапер їх вже викинули'… Саме в цей час вирішив залишити лави повстанців і полк. Яків Горбенко, добрий, досвідчений організатор, палкий промовець і щирий патріот. Під час війни, за царяту, був ранений і це поважно давалось йому в знаки призвичаюватись до тяжкого повстанського життя. Прохання Якова Горбенка було узгляднено і П.Хмара приняв на себе командування Цибулевським полком і переіменував його на Чорноліський. Яків Горбенко подякував побратимам за бойову співпрацю та висловив жаль що надії повстанців не завершились успіхом, — Україна вільною ще не скоро буде, журно говорив та зітхав він, нас знову поневолює Москва, і за те що ми робили спротив, що боролись за право вільно жити, москалі будуть мститись над нами і нашим народом. Переховатись нам пощастить, мабуть, тільки де кому, одиницям. Наше ж повстання плянувалось як допоміжна сила Армії УНР, частина повстанців мала діяти в запіллі ворога. Це і намагались ми здійснювати. Але поляки зрадили Урядові УНР, і зрадили нашій визвольній боротьбі. А самі ми вже не в силі вигнати московського окупанта з України. Не тільки Щосква чи Польща заперечують Україні право бути вільною державою, але ціла Европа, навіть увесь світ мов би змовився проти нас. Україна змушена чекати іншої, кращої нагоди на своє визволення. А поки що тримайтесь купи братове, бо в гурті сила, а коли на цьому має бути й кінець нашої боротьби, пробуйте вирватись за кордон для дальшої боротьби іншими методами, а я вже нездатний ні до чого, зовсім погано почуваю себе, мабуть скоро доведеться розпрощатись і з білим світом. Щиро жалію, що не мав щастя в лицарському бою покласти свою голову на полі бою за Україну, як оце вертатися додому без перемоги над ворогом…
Полковник Хмара радив Горбенкові подумати і лишатися з повстанцями далі, але той відмовився покликаючись на фізичну недугу, що не хоче бути тягарем для повстанців в цей напружений і рухливий час, але він має надію можливо видужати і тоді ще прислужиться Україні.
Більша частина повстанців уже розійшлась по хатах. За якийсь час большевики їх забрали і зачислили в робітничі бригади на вільних роботах так зв.' железкому' що заготовляв паливо для паротягів. Не довго бідолахи втішалися волею, багатьох з них покликала на розправу Знаменська ЧеКа. Заарештували також сотника Миронова та Гачковського, потягнули в ЧеКа чотового М.Квітку, а на донос якогось зрадника знайшли й пол. Горбенка, хоч здавалося ховався він в безпечному місці. Разом з Горбенком заарештували й господаря в якого перебував Горбенко. Але на волі ще лишилась якась частина ' амнестованих' повстанців, бо треба було робітників, і вони далі різали дрова.
Про долю холодноярців, які сиділи першими в ЧеКа, і яким пощастило врятуватися, зокрема сот. Миронів якому пощастило втекти, розповідав:
— Десь на початку березня 1921 року, одного вечора ЧеКа викликала вісім осіб, в тому числі й пол. Горбенка і сот. Гачковського. Зв'язали їм дротом назад руки і повели на розстріл. Полк. Горбенко, в цій небезпечній ситуацїї, обміркував плян і домовився з іншими, щоб вони тікали, коли він у дорозі впаде, як безсило-хворий.
— Так і сталося, — продовжував розповідь сотник, — Коли підходили до лісу 1 стали переходити рів, Горбенко почав спотикатися і впав. Охорона кинулась до нього та й стала тягнути його, волочачи по землі. В цей час в'язні раптово кинулись на охорону і хто чим, і як хто міг, почали бити конвоїрів. Зчинився крик, метушня під час якої втекли Д. Гачковський, Г.Миронів та два інших. При втечі я був ранений в ногу, — закінчив Миронів.
Ось такі були наслідки большевицької амнестії, оголошеної Калініним.
