Червоні розпочали наступ на Знаменку з ст. Сахарова. На поміч школі червоних старшин прийшли робітники москалі які завжди були по боці московського окупанта. Вони й захопили Миколаевський парк.
Повстанцям загрожувало оточення. Треба було вирватись з небезпечного кола.
Переконавшмсь що ворога вдвічі більше полковник Горбенко дав наказ залишити ст. Знаменку і відійти балкою в Чорний ліс. Він не хотів наражати повстанців на поразку.
Після такої перемоги над повстанцами Дзер» наський заняв Знаменку без втрат і розташувавса. Тут він негайно організував відділ ЧеКа назначивши начальником вірного яничара Пріщенка. Так само створив 'Особий Отдел' керівником якого призначив якогось ката чужинця товариша Баландіна, а начальником міліції став цибулівський комуніст Ф.Нечуйко, начальником Воєнкомату, гнучкошиєнко з Еграднівки Іван Курченко.
Київський Губвоєнкомат прислав свої відділи які розмістились на ст. Бобринська. Та все це було тоді, зокрема літо-осінь 1920 р., майже безсиле в ліквідації повстань, які охопили всю Київщину, половину Херсонщини, й Катернославіцини та й на Полтавщині партизнські відділи проявляли активну діяльність. В херсонських степах розгорнув більше повстання отаман Блакитний, в селі Казанці, близько ст. Долгінцева і Долинська діяв дуже рухливий от. Іванів.
Щоб придушити ці повстання і втримати в Україні окупаційну владу, червоні комунари призначили Зінов'євську школу червоних старшин кінноти на боротьбу з повстанцями, надаючи їм необмежені права в жорстокости й терорі супроти людиости в районах, де діяли повстанці. Катуючи й винищуючи населення України, червоні командири набували практики в будівництві комуністичного суспільства.
Перший наступ школа повела на повстанське село Еградківку, де Залізняк з повстанцями приготував добру оборону. Біля Казанської церкви, на краю села, звідки чекали наступу, спорудили оборонну лінію з ровів, бліндажів барикад. На вулицях і дорогах було накидано борів, плугів, саней і всякого завалу. На головному відтинку оборони командував Сидір Назаренко з помічником Момса.
На світанку ворожі війська розгорнулись лавами перед селом і з криками урааа! ввірвалися в село. Кіннота нарвалася на вулиці на гострі зуби перевернених борін і зразу ж зупинилась, виникло замішання, покалічені коні бокували, збивали інших і створили з саміх себе живу й трагічну барикаду. В цей же час з засідки повстанці били рушничним та кулеметним вогнем. Вибухали гранати і ще більше творили паніку в ворожих лавах. Ворожі піхотинці забачивши спереду пастку зразу ж подались назад сподіваючись ще й інших пасток.
Ворог з великими втратами відступив залишивши позаду купи трупів коней та ранених вершників.
Повернувшись на ст. Трепівку, червоні зупинились і почали упорядковувати свої частини. Тепер командир школи червоних старшин зрозумів, що з повстанцями воювати не так то легко, як йому здавалося, і він покликав собі на допомогу із ст. Знаменки нач. воєнкомату Ів. Курченка. Той зорганізував загін, в який ввійшла частина лотишів і приєднався до школи червоних старшин.
За кілька днів наступ червоних на Еграднівку повторився. Вже зрання вони почали обстрілювати село з гармат. За якийсь час силу вогню комунари збільшили і тоді в наступ пішла піхота. Зав'язався жорстокій бій. Коли на цьому відтинку було кілька забитих, а командир повстанців був поранений, оборонці села напружили всі свої сили й завзяття, щоб намарно своїх голів не скласти.
Після довгої і завзятої баталії, повстанці під натиском, хоч і не переважаючої кількісно, але добре озброєної ворожої сили» змушені були відступити в ліс Круглика та до ст. Цибулева. Еграднівку зайняли червоні.
Страшна була помста комунарів у повстанському селі. Довго не вгавав кривавий бенкет головорізів.
Катували винних і невинних. Били вікна, виламували двері в хатах, грабували все що було вартісніше і врешті підпалили село, якого гасити вже не було кому.
Найбільшу лють і жорстокість виявив начвоєнкомату, яничар Курченко. Він кожного, кого бачив, стріляв на міссці. Так ' робітничо-селянська ' влада московських варварів закріплювалась і розправлялась із непокірними українцями.
За кілька днів червоні, укріпившись в Еграднівці повели наступ на велике село Цибулево, яке за свій довгий вік пережило багато бурхливих подій. Бачило чимало кри-. вавих воєн, змагань, жорстоких розправ, чужинецьких нападів і розгулів. В своїх лісах Чуті й Чорному зберігало багато таємних сховищ. По дорозі з села на Водяну стояли й до моїх днів три дуби-велетні, на одному з цих дубів висів срібний дзвін, яким, за часів Козаччини, кошовий скликав товариство на нараду. Недалеко села, вище Яру була й могила, як казали, козака Мамая, але всі ці дорогі українському серцю, пам'ятки знищено москвинами.
Наступ на Цибулево червоні почали десь біля 10-ої години ранку. Перед наступом вони, за допомогою цибулівськнх яничар, розкинули по селі летючки, зі закликом здатися без бою, бо в іншому разі село буде знищене і мешканцям його буде гірше, як було в Еграднівці.
Селяни ж, не звертаючи уваги на заклики, продовж) ' вали свою працю в господарстві. Вони були майже певні, що оборонять село.
Одного дня червоні почали обстрілювати з гармат, били по Миколаївській церкві і по всьому селу, від посадки наступала піхота.
Першу атаку комунарів було відбито з засідок рясним вогнем і червоні відступили до посадки, а там залягли. Перестрілка продовжувалась до пізнього вечора. Потім, уночі до червоних прибуло підкріплення і ранок розпочався новим їх наступом. Червоні підійшли до залізниці і вздовж неї зайняли позицію, прикриваючись придорожніми кущами. Залізниця на цьому перегоні була зруйнована, дерев'яні мости спалені і навіть шпали розтягнені. Большевики припинили наступ на село і взялися за відбудову залізничного полотна. З Ерграднівки та інших ближчих сіл вершники зігнали все робоче населення до праці, і за три дні рух поїздів відновився.
Першою ластівкою прибув панцерник на якому большевики розмістили кілька гармат. Вслід за панцерником поїзд з червоноармійцями які зразу ж висипали з вагонів на поле лавою. Розпочався новий большевицький наступ в напрямку Цибулева. Большевики підійшли і захопили Мамаїв Яр, вулицю Лисівку біля залізниці та Пшенешнівку і розпочались грабити населення та палити мешкання. В цім наступі приймала вже участь і кіннота. Одна тачанка з кулеметом з розгону вскочила через міст в село аж до церкви і почали строчити по хатах, вікнах і дворах. За тачанкою низами сунула піхота.
Повстанці принишкло ховалися в засідках щоб заманити в село більше ворога і потім оточити. Кіннота школи червоних старшин вичікуючи не вступала в село.
Коли большевицька піхота зайшла в село командир Сидір Вусенко дав сигнал повстанцям відкрити вогонь. Сипнули численні постріли і большевики в паніці кинулись тікати. Вбитими й раненими стелилися вулиці, кінь один ранений в тачанці впав, тачанка перекинулась і большевики з тачанки кинулись тікати залишивши кулемет.
Два кіннотчики потрапили в полон і стали оповідати, шо школа червоних старшин наступати на село не буде, бо командир боїться наразитись на велику поразку. Він вважає, що розположення села е некорисним для наступу кінноти а крім того, партизани зі своїх засідок перешкоджали б цьому наступу.
Після довгої важкої перестрілки червоні відійшли від Цибулева. Але, з допомогою примітивного панцерника і якоїсь частини піхоти, фронт вони тримали.
За якийть час, підібравши досить сил, кав. школа червоних старшин із відомими вже яничарами Кигимові Курченком, повели наступ на Красносілля /Княже/, де повстанська оборона була малувата. Степове село лежало в рівнині, мов на долоні, а навколо не було ніяких природніх об'єктів захисту.
Одного нещасливого ранку люта зграя червоних хижаків: піхота й кіннота, під дикий грім гармат, в блискавці скорострільного й рушничного вогню, швидко оволо —. діли нещасним селом.
Повстанська частина відійшла у лісок Чутки, а за ними й багато переляканих селян. В безборонному селі розпочали справляти свій кривавий бенкет червоні окупанти.
Почувши канонаду, довідавшись про жорстокі розправи червоних, селяни почали масово втікати у степ та до лісу Чуток, що був біля двох кілометрів. Червоні кіннотчики погналися в степ за безборонним утікаючим населенням, а коли доганяли, то били й рубали шаблями всіх, кого попало. Невинні люди падали на коліна й благали пожаліти, але їх не жаліли і нищили. Такий був наказ: нікого не милувати. Ранених або
