дострілювали, а більше рубали шаблями.
Побачивши таке нещастя, повстанські частини, що були в лісі Чуті і в Гутницькій, пішли в наступ на Княжу та йприпинили там кривавий бенкет комунарів. Врятувалося пара сот населення. Вбито було 4-х курсантів, а три дісталися до полону.
Заходило сонце і червоні відійшли, залишивши скривавлене й пограбоване село. Кіннота школи червоних старшин з латишами, обвантаживши своїх коней награфленим у селі добром, бундючно поверталися в Еграднівку на відпочинок, та підготовку до нових кривавих дій.
При цій жорстокій розправі було 122 вбитих, в більшости хлопці — підлітки та жінки. Плач і смуток огорнув усе село: рідко де була хата, що не мала б небіжчика а то й двох.
Та не дивличись на це, військові події боротьби з окупантом розгортались далі. Соло Цибулево з Горбенком далі трималося непереможним, заволодіти ним большевикам було тяжко і вони його обминали.
По якомусь часі червона кіннота вступила в село Верешаки. Туди ж прийшла й запасна частина зі ст. Бобринської і тут отаборилась.
Штаб повстанців передбачав, що червоні готують наступ на с. Цвітну. Так воно і сталося. Щоб оборонити це село та не допустити до плюндрування й інших сіл та мордування невинної людности, як то сталося в Красносіллі /Княжеві/, штаб повстанців скликав ширшу нараду.
На цій нараді крім повстанських провідників із сіл, були й полк. Соловій та Хмара. При обговоренні ситуації, бралося під увагу, що коли червоні будуть наступати на Цвітну, то напевно не обминуть і с. Бурякова. От. Хмара пропонував щоб повстанська лінія оборони була перед селами, натомість Штиль вніс пропозицію аби оборонну лінію мати під лісами. Мотивував він це тим, що треба їм бути обережними, з огляду на недостатню тут силу повстанців у порівнянні до сили 1 озброєння червоних. От. Хмара однак настоював на обороні сіл, щоб не допустити до того, шо сталося в с. Красносіллі, а партизани, мовляв, боронять ліси та себе в них.
Рішено було не творити оборони в селі чи під селом, щоб не наражати сіл на кровопролиття і руїну.
Плян оборони був остаточно усталений: повстанці були готові дати відсіч червоним, що й далі стояли у Верещаках. Спокійний їхній тут постій наводив повстанське командування на думку, що червоні чекають якогось підкріплення. Старшина О.Дядюра навіть твердив що таке підкріплення у Нерещаки вже прийшло.
— Можна сподіватися, що завтра червоні почнуть на нас і на Цвітну наступ, — додав Хмара, На цьому ширша нарада повстанців закінчилася.
Минув тиждень після Красносільських подій і червоні почали на Цвітну наступ.
Першу їх атаку було відбито і комунари повернулися до Верещаків. Звідси почали наступ на невелике село Бурякове. Йшли вони широкою балкою розгорненим фронтом. Командир повстанців Штиль, який був на цьому відтинкові, не повідомивши штаб відступив і цим створив вікно для ворожого прориву на правому фланзі повстанської оборони. Червоні кинулись у цей прорив, а селяни перелякалися, створили паніку, крики і в замішані почали тікати до лісу. Це небезпечне становище врятував Дядюра, що своєчасно помітив помилку Штиля і наказав частині повстанців із засідки в лісі йти в наступ на ворожу лінію. Червоні були відбиті. Тікаючи, вони наткнулись на засекречений відділ Хмари який зустрів їх густим вогнем із кулеметів. Червоні в паніці кинулись назад, в безладді розбігалися, тікали і всюду натрапляли на вогонь повстанців з скорострілів та рушниць. І напевно б всі большевики лягли б тут трупом аби не затявся в повстанця окоростріл. Червоні побачили свою поразку і кинулись відкритою дорогою до с. Верещак.
В цій бойовій сутичці повстанці втратили тачанку, пару коней, кулемет і двох кулеметчиків.
Втрати червоних складалися: 21 вбитими, 8 полонених, між якими знайшлося два місцевих зрадники і два Елисаведградських жидки.
З чела Бурякови червоні вбили 19 селян які почали в паніці утікати за відступаючим Штильовим.
Після бою відбулась нарада повстанців. Командири що були на дальших відтинках фронту в нараді участи не брали. Штиль також не прибув і ніхто не знав що з ним сталося. Дядюра оповів про самовільне залишення поля бою і визначеного місця Штилеві в час бою за Вуряківку.
— Для мене Штиль не зовсім зрозумілий, — мовив Хмара. Штиль був зв'язковим до холодноярських повстанців від Степової дивізії отамана Блакитного і в холодноярців був не досить знаний, а тому його відсутність були особливо в підозрі та непокоїла Хмару і Соловія. Чи не шпигун він?
Залізняк радив бути більш обережними з новоприбуваючими бо, комуністи напевно будуть намагатись відсилати в наші ряди своїх шпигунів та провокаторів. Зайшла мова і про загальну ситуацію в Україні а на фронтах її бо-. ротьби за державність зокрема. Інформував Батько Халявка В:
— На польському фронті затишшя, можливо перед бурею… В ситуації яка зараз існує, можна передбачувати що наше майбутнє, мабуть, буде не дуже щасливе, — говорив сумно Батько. — Надходить осінь, нам слід думати й про зиму. Очевидно, нам і далі доведеться триматися в лісі бо селами все більше і більше опановують большевики. Повстанців ми маємо багато, але боєздатність наша не велика. Нам бракує зброї й амуніції. На мою думку доцільнішим буде зредукувати наші ряди, розійтись частково, приховатись до слушного часу влившись непомітно до загального життя краю. Треба про це розповісти кожному повстанцеві, — пропонував батько В. Халявка.
Цю пропозицію поважно й довго обговорювали провідники з повстанцями 1 мало хто був проти.
А тим часом відділ школи червоних кіннотчиків, що прийшов був зі ст. Бобринської на допомогу, відійшов із Верещак до Олександрівки, а відділ школи червоних старшин кінноти повернувся до Зінов'євська і вже більше не брав участи в боях з повстанцями. Очевидно не було военної рації наражувати школу на деморалізацію в свавільнім розгулі по безборонних українських селах і на поважні втрати в людях, які завжди бувають в умовах партизанської війни.
На деякий час настав спокій. Ліси, яри й околишні села большевики обминали. Цей час, неофіційного спокою, використопувала кожна сторона на підготовку і зміцнення своєї босздатности. Повстанці виробили плян окремих нападів та оборони. От. Хмара взяв на себе обов'язок запровадити між повстанцями дисципліну, постійну бойову готовість. Повстанці поважали Хмару за його поводження з людьми. За його наказом відділи рано й увечорі ставали до строю на повірку, обговорення внутрішніх справ та на молитву.
Одного грізно — непевного дня всі холодноярські відді-. ли зібралися на віче. На широкій, зеленій прогалині рівні йстрункі ряди повстанців утворили чотирикутник, в центрі якого стояло старшинство.
Після загальної молитви ' Отче Наш ' до повстанців промовив от. Хмара, Він передав присутнім постанову Повстанської Ради про редукцію повстанчих лав з огляду на замирення, що настало на большевицько — польському фронті. Воно дало большевикам вільну руку зосередити свої сили на боротьбу з повстанським рухом в Україні, — інформував Хмара.
— До цього незавидного стану, — продовжував свою промову отаман, — долучаються ще й труднощі, які нам несе наближення зими. А нам і надалі доведеться триматися лісів. Хоч і зі зменшиними відділами, але наша боротьба буде продовжуватись — або переможемо, або згинемо. Боротьба буде нерівна, вимагатиме міцної волі духа і великих жертв, хоч ми й хотіли б мати найменше зайвих жертв.
Повстанці уважно й напружено слухали промову свого улюбленого отамана.
— Нехай же кожний подумає, — звернувся Хмара до повстанців, — хто має тверду волю і бажає битись далі, нехай лишається з нами в лісі, а хто хоче, може відійти та непомітно включитись до сільського чи робітничого життя, пам'ятаючи про слушний час і своїх побратимів-холодноярців. Отже, хто мас замір демобілізуватися, виходьте зрадів.
Більша половина повстанців вийшла з рядів, лишились козаки — одчайдухи, готові на все.
Старшині О. Дядюрі Повстанча Рада доручила подба — ти про запас харчів на зиму та побудувати в скритих місцях лісу землянки з відповідними входами й виходами щоб було де примістити хворих і ранених, чи переховатися від холоду.
Дядюра добре знав всі такі ліси, бо виріс у них. Він згодився і взяв на себе цей обов'язок.
Тимчасове затишшя продовжувалось. Большевики підготовляли сили для дальшої боротьби. В цей час же у степах Херсонщини повстанці вели запеклі бої з різними частинами червоних, а зокрема з каральними загонами кривавої ЧеКа. Чекісти, після відвороту денікінців, жорстоко мстились на заможніх селянах та свідомих українцях.
