Ніч пройшла спокійно, але на ранок повстанцям довелося вступити в бій з червоними, які раненько підійшли й зайняли частину села.
Сотня зайняла позицію в рові через перевал, вище кладовища. Сотник на лівому фланзі по всій лаві подавав команду. Позиція була не вигідна, але сотня міцно трималась.
Почалася від кладовища й села стрілянина. Червоні пі-. шли в обхід щоб відрізати сотню від головних сіл. Але чотовий Марко Пшеничний відбив цей обхід, хоч і сам тут положив свою голову.
Команду над чотою перебрав автор цих скромних рядків, бо бій продовжувався. Прийшлося озброїтись Марковим біноклем та пляншетою і зосередити всі сили на перемогу над ворогом.
Біля другої години дня бій закінчився нашою перемогою, комуністи втекли, залишивши кулемет.
Того ж дня ще й друга частина червоних, підійшовши зі ст. Бобринська, заатакувала наші інші сотні. Ця червона частина була під командою якогось Лопати, що добре знав цю місцевість, та через це і був для нас небезпечним. Наступ розпочав Лопата з вербового лісу на село, в якому були степовики. Вони й дали Лопаті добру 'відправу', навіть обстріляли з гармат. Решта червоної частини поспішила звикнути.
Між тим зв'язкові принесли нам недобрі вісті: на Польському фронті настало перемир'я. Польща зрадила армію УНР. Большевики вже перекидають свої частини на південь.
Захвилювались степовики, бо їхні рідні села стали відкритими об'єктами большевицьких наїздів і грабунків. Стали степовики домагатись від Блакитного, щоб повертатись назад на Херсонщину та стати в обороні своїх рідних сіл.
— Краще загинемо в своїх селах, — казали вони, — коли не сила буде боронитись, аніж тут, в далеких лісах будемо гинути, З великим жалем отаман Блакитний мусів на це погодитись.
Почався вимарш степовиків. Спереду рушило до сотні вершників, за вершниками піхота а далі обоз. В ар'єррді вершники Чорного Ворона кількістю до двох сотень. Степовики вийшли від Вербового лісу й плянували перейти залізницю між ст. Трепівка та Канатова щоб прямувати степами де села на півдні зустрічаються дуже рідко. Та нещаслива доля судила їм смертельну зустріч із червоним ворогом. Якраз в той час червона кіннота в розмірі повної бригади, перемаршовувала тут з польського фронту. Біля села Сентова роз'їзд Чорного Ворона наткнувся на роз'їзд бригади червоних. В цій зустрічі двох червоних потрапило до степовиків у полон, а інші втекли і сповістили червоних про небезпеку. Розгорнувшись лавою червоні оточили ліс де сховався Чорний Ворон із своєю кіннотою.
Зав'язався тяжкий, нерівний бій. Чорний Ворон не знав Юбре місцевости і вивести частину не міг непомітно. Повстанці відважно боронились, робили контр атаки і бились у відкритому полі, але прорватись їм не щастило і вони з втратами поверталися в ліс. Тоді червоні почали обстрілювати ліс гарматами. Три години невтихаючи гупали гармати руйнуючи останній захист степових вершників — густий ліс, обсипаючи хоробрих воїнів та їхніх коней осколками смертельного металу. Падали знесилені повстанці, несамовито ржали з переляку коні, розгрібаючи під собою підковами землю, і сумно, з жахом дивилися добрими, великими очима на своїх скривавлених вершників. Іноді жалібно хилили гривасті шиї й гостровухі голови над своїми хоробрими господарями. Нюхали пролиту кров, знову іржали, відходили з наміром тікати і знову вертались, несучи на своїх спинах сідла для своїх вершників. Не хотілося розлучатися ні людям, ні коням. Голі стовбури поламаних дерев люто дивились на ворога, що залізними кліщами своїх п'яних лав стискав чим раз більше й тісніше арену боротьби хоробрих синів України.
Ще один-два тісніших кроків до середини поля бою і тисяча червоних горлянок закричали:
— Сдавайтєсь!… Вам всьо будет прощено!…
Ніхто з козаків Чорного Ворона й на думці не мав, щоб здаватися, просити прощення у тих, хто був винен у цьому кривавому замірі. Час від часу ще лунали спорадичні постріли повстанців, попереджуючи ворога що ще не всі оборонці Правди тут полягли… ще жила між ними надія, що побратими-холодноярці, які були не так далеко, почують стрілянину з гармат і прийдуть на допомогу.
Полковник Хмара, почувши ураганну стрілянину і довідавшись про окруження Чорного Ворона червоними, поспішив на допомогу, але з двома сотнями кінноти стримався встрявати у відкритий бій з бригадою комунарів Піхота холодноярців і Хмари спішила на допомогу, але віддаль узяла своє.
Наблизившись, розвернулись і фронтом пішли у наступ. Червоні, побачивши фронт, заметушились, зробили декілька пострілів на удар і на шрапнель, але повстанча лава не спинилась.
Червона кіннота скоро зникла. У закутку лісу було відрізано до двох десятків червоних кіннотчиків, яким частина недобитих повстанців Блакитного ще робила спротив.
Як не поспішали холодноярці, але відбити червону навалу вже не встигли.
Коли наблизились, то було вже пізно… навколо була мертва тиша… Ніхто вже не стріляв, не стогнав і не плакав. Все лежало покотом, спочатку червоні, а далі в перемішку, горді бійці Степовики разом зі своїм командиром, хоробрим Чорним Вороном слали вічним сном.
Ліс і поле навколо постелили їм рідну постіль своєї ласкавої МАТЕРІ—УКРАЇНИ.
Стомлений велетень — ліс поклав їх спати на своїх пахучих здорових грудях, а вінок, уквітчаних васильками й материнкою меж навколо поля й лісу, сумно й тихо ронив буйні сльози цвіту. В ранковому і вечірньому тумані довго пахла вологість рідної крови… /Червоні ж пішли далі катувати Матір — Україну/.
Наступного дня рідні українські села з невимовною й глибокою любов'ю і печаллю ніжно збирали докупи тіла хоробрих Синів України. З тихою молитвою, з бозмежним пієтизмом хоронили Лицарів Волі…
Так у лісі Раєвського вад просікою, що проходить майже балкою із Шпакової до Розумієвки, де сходяться дві балки, на тому підвищенні, постав бугор — могила хоробрим Борцям за Волю України.
Не забудь і ти, мій читачу, тієї, й багатьох інших таких могил в Україні. Помолися за тих, що в них спочивають, а пам'ять про них зберігай навіки.
Після трагичного двобою Чорного Ворона з червоною кіннотою, з полонених червоних приєдналося до загону от. Хмаря кілька кубанських козаків. Вони подивляли хоробрість і завзятість загону Чорного Ворона.
— Були ми на польському фронті учасниками багатьох боїв, але такої впертої героїчної боротьби не зустрічали, — призналися кубанці. — Тільки з Українською Армією Петлюрівців доводилось зводити такі рішучі й завзяті бої.
Розповіли полонені кубанці, що червоні командири намагалися обминати українців, вибирали відтинок фронту, де були поляки. Проти Петлюрівців посилали помічника Будьонного, Пархоменка, але й він часто примушений був відступати перед хоробрим Українським військом.
Сумні холодноярці верталися до своїх лісів. Біля села Сосновки переходили залізницю, тут два рази на добу проходить примітивний большевицький панцерник від стан. Знаменка до Фундуклеївки.
— Треба спинити ту прогулку, того большевицького одоробла, що швендяє у нас під носом, — промовив якось от. Хмара і дав наказ розмонтувати рейки та приготувати команарам несподіванку.
Так і зробили. Чорнота зайняв становище від ст. Фундуклеївка, а Хмара від Цибулева. Було по півночі, ждали довго. Нарешті почувся далекий свист паротяга, чекаючи в засідці насторожились, наготовили гранати і чекали. Коли панцерник увійшов до кар'єру і наблизився до повстанців, на нього полетіло кілька ручних гранат. Машиністові з переляку затремтіли руки і він додав швидкости. Паротяг з усією силою рвонув вперед. Ще мить і паротяг в безсилі сидів між шпалами на піску і тяжко шипів парою не рухаючись з місця. Платформи опанцеровані і вагони з кулеметами з розгону наткнулись на заскочений з шин паровоз поперевертались, стали дибки і тепер лежали на шпалах безпомічно.
— Цього нам тільки й треба! — вигукнув Хмара і повстанці вискочивши із засідок поспішно оточили потяг. Розправа з ворогом була коротка. Захопивши два станкових кулемети 'максіма', скриньки з набоями, рушниці, гранати та іншу амуницію повстанці знову залягли в прикритті.
За пів години чи й швидше почувся стукіт другого потяга що наближався з Фундуклеївки. Підійшовши до місця аварії машиніст помітив нещастя і став гальмувати.
— Що сталося? — хтось із вагону голосно запитав.
— Крушеніє! — відповів машиніст нервово і рушив потяг назад.
У вагонах піднявся переполох, крик, паніка.
— Давай скорей назад! — кричали, але назад ходу теж не було.
