Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років

Україна буде вільною, хоч, може, і нас уже не буде.

Дев'ятьом замученим героям

Відчиніть, вороги, нам віконце,
Бо надходить смертельний нам час.
Ще раз бате поглянуть на сонце,
Хай в останнє попестить ще нас.

За Вкраїну, що любим душею,
Ми готові віддати життя.
В очі дивимось смерти своєї
І не маєм страху й каяття.

Не рубилось нам жить в своїй хаті
В холі рідних батьків і родин,
Де могли б працювати й кохати,
Щоб щасливо всміхався нам син.

Нам судилася чорна зла доля,
Що чорніш степової ріллі,
І Вкраїни широкая воля
Ляга з нами у рідній землі.

Хоч прийшла життя нашою згуба,
Мн не молим прощення собі,
Бо Україна мила і люба
Не забуде, хто впав в боротьбі.

Не скорились ми вражій комуні,
— Полягли на поляні в Чуті.[2]
Але віримо твердо Вкраїні, —
Дійде волі по нашій путі.

Всі козаки були співучі й гарно співали, а особливо Архип. Він навіть складав власні вірші. Векла потайки приносила папір та олівці, повстанці дещо там записували й віддавали їй назад.

Під час співу довкола школи збиралася прудка й голосиста дітвора: заглядала у вікна й прислухалася до пісень. Приходили сюди підлітки хлопці й дівчата і вони з захопленням слухали та навчалися величавого надхненого співу самостійників.

Пізніше варта заборонила в'язням співати, а всіх слухачів відганяли геть від школи. Та козаки не слухали варти, відчиняли вікна й співали до втоми.

Так проминув цілий тиждень часу. Допити не дали комуністам ніяких наслідків — зрадників не було.

Вся справа швидко наближалася до сумного кінця. І на другий тиждень, в понеділок рано відбулося читання 'вироку'.

Біля школи зібралось трохи людей, воєнний конвой та начальство. Козаків вивели на двір, оточили конвоєм і тоді чекіст прочитав 'вирок'.

Спочатку зачитали список в'язнів:

З села Цибулів:	Село невідоме авторові:
1. Годовченко Кіндрат,	6. Мочар Михайло, село Гутницька,
2. Бондаренко Архип,	7. Чорногор Симен,
3. Вовченко Гнат,	8. Чухрай Дмитро,
4. Задовннй Яків,	9. Чорнобай Грицько,
5. Колісник Петро,

(За правдивість прізвищ шести козаків та з яких сел походять автор не відповідає, бо й сам діяв в партизанці під кличкою 'Вернигора'.)

Далі большевицький командир чи комісар прочитав обвинувачення і присуд:

— За участь в партизанських бандах українських самостійників, всіх вище згаданих осіб засуджується до розстрілу!

Цей самосудний вирок козаки вислухали спокійно, бо ж іншого вони й не сподівалися. Одна ще жевріла в них надія, надія на своїх визволителів із лісу, бо вони тут довідались що от. Хмара знає про їх трагедію, але чи встигне він вчасно прийти з далекого походу.

Командир червоного ескадрону тов. Грецьний пихато приглядався до облич засуджених і до приявних, він намагався розглянути яке враження зробив цей вирок на всіх присутніх людей. Він хотів похвалитися своєю гуманністю і запитав смертників:

— Де хочете мати свою могилу?

Козаки порадились між собою і сказали:

— Ми хочемо щоб нас похоронили у лісі Чуті, на галявині при дорозі що йде з Веселого Кута на Дмитрівку. Там, на тій галявині хай стоїть наша могила.

Товарищ Грецький дав згоду і тут же було призначено людей викопати яму в лісі.