І же одну тяжку, повну мук і страждань ніч провели смертники від замком, під червоною вартою. В напруженому і бентежному очікувані, а от. Хмари не було.
— Виходить, що поки прибудуть наші повстанці то нас живими не застануть, кати нас постріляють. Мабуть далека й мокра та дорога повстанцям, — з сумом сказав до смертників Архип.
— А може Бог допоможе, — хтось висловив надію.
Вночі випав сніжок а під ранок почав накрапати дощ. Саме початок жовтня і погода стояла дуже мінлива й холодна. Ранком комуна заворушилась, готувались до виконання смертної екзекуції. Козаки покликали до себе командира і попросили прислати їм священика, щоб перед смертю вони мали сповідь і причастя. Але Грецький на це дозволу не дав, категорично сказав: 'НЄТ'!
Вівторок, дев'ята година ранку. Вся ворожа кавалерія в повному зборі біля школи, тут же недалеко й церква.
За наказом командира, ударили у великий дзвін. Мабуть хотілося владі зібрати більше людей на цю 'дивовижу'. Та народ не поспішав. Тоді почали зганяти людей примусом на площу.
Цю акцію виконувала кіннота. За якийсь час почали сходитися селяни, між якими найбільше було старших чоловіків та жіноцтво, навіть з немовлятами на руках. Були і хлопці-підлітки. Прийшли й сестри Бондаренка та Головченка.
На площі була збудована трибуна. З одного боку від неї поставили селян, а з другого розмістили смертників, оточених конвоєм. Частина війська стояла лавою на площі, а частина навкруги площі вартувала.
Першим на трибуні з'явився комісар-жид, з такою промовою:
— Товариші! Ось тут, перед собою ви бачите бандитів-самостійників, що перешкоджають нам закінчити війну, закріпити совєтську владу, яка всім вам дала земаю та обіцяє краще життя. Коли б не ця самостійницька банда, ми б могли вже перейти на мирну будову соціалізму, а пізніше й комунізму…
Далі в своїй промові він вихваляв комуну, Леніна та Троцького і ганьбив холодноярців, Хмару й Кібця та всіх повстанців, яких ось тут незабаром покарають.
Всі навкруги стояли й мовчали, жінки тихо витиради заплакані очі. Моторошну тишу порушував плач немовлят та час від часу фиркання коней;
— Тепер, товариші, — так закінчував свою палку промову жид-комісар, — бандит Бондаренко який покаявся в своїй вині, розповість вам усім за що їх і його засуджено до розстрілу.
На трибуну висадили Архипа Бондаренка, якого на допитах провокували, щоб він прилюдно зганьбив себе та й усіх повстанців, за що йому подарують життя.
Архип, тяжко поранений у ногу, ледве підвівся, спираючись руками на загородку трибуни, зняв шапку, тричі перехристився на церкву, повернувся до людей і тихо промовив:
— Простіть нам, батьки, матері, брати й сестри!
— Бог простить! — почулася відповідь із народу.
Комісар напружено чекав і думав, що ось-ось почне Архип говорити про свою провину, буде каятись, як від нього вимагалось і він обіцяв.
Та Бондаренко не поспішав і комісарові терпець урвався, він крикнув:
— Скорєй там говорі!
Тоді Архип почав повільно говорити:
— Дорогі брати й сестри! Ви всі знаете що нам буде. Ми дійсно дуже-дуже завинили перед своєю Батьківщиною тим, що не одностайно стали проти цієї ненависної комуни та не змели її з лиця української землі, щоб не довелося їй панувати над нами й вами.
А на закінчення свого звернення підвищеним голосом додав:
— Та прийде час і Самостійна вільна Україна буде!
Далі йому говорити не дали. Почали стріляти вгору й розганяти людей… Люди з переляку тікали, але в серцях понесли останні слова повстанця-'самостійника'.
Архипа брутально стягнули з трибуни і почали штовхати під боки, бити прикладами рушниць, кричати і лаяти, але він твердо мовчав і терпів, Негайно всім в'язням пов'язали руки назад, посадидії на вози й повезли дорогою, що йшла на Лмитрівку, до лісу Чути, до тієї ями, що була викопана на поляні, Сильний кінний конвой супроводив смертників: попереду відділ кінноти і дві тачанки з кулеметами, і позаду теж, я по боках довгим рядом ішло гуськом військо.
Передні вже вступили в ліс, коли на зустріч їм поспішно вийшов лісник.
Він щось сказав особисто командирові, після чого червоний ескадрон панічно заворушився.
Валка зупинилась, не доїхавши до ями. З підвід почали поспішно стягати невільників-в'язнів, Підводили їх до підлісного рову й розстрілювали. На швидку руч стріляли а ще швидше прикидали землею і мерщій верталися назад у село.
Цього дня рано отаман Хмара вже був у лісі Чуті: його роз'їзд почув десь стрілянину.
— Де стріляють? — запитали повстанці у лісника, що їхав їм назустріч.
— Не знаю — відповів переляканий лісник і поспішив своєю дорогою.
Незабаром роз'їзд доїхав до місця злочину, де й виявили повстанці свіжі сліди загибелі своїх побратимів.
Скорим маршем повернулися вони назад і донесли от. Хмарі що чули і що бачили.
До місця розстрілу поспішив Кібець зі своїм відділом і негайно ж почали розгортати землю над похованими. Всі вони лежали в безпорадну, один на одному. Між ними був один живий, в непритомному стані. Він був прострілений крізь праву частину грудей, зійшов крон'ю, але лишився жиний. Його негайно відвезли в хату лісника і там ним заопікувались, Кібець з відділом і двома тачанками поспішив до лісу Чорного, щоб звідти наступати на Веселий Кут. З інщого боку на Веселий Кут прямував от. Хмара, щоб оточити там комунарів і відтяти їм шляхи відступу.
Кібець скорим маршем прямував лісом попід селом і степом, а червоні відходили в напрямку села Цибулева.
З боку Чутівки почулися постріли: то роз'їзд червоних наткнувся на Хмару, Кібець поспішав на закрут лісу, ближче до дороги, що лежала біля Інгульця, між Веселим Кутом і селом Чорноліскою.
Червона кіннота розтяглася дорогою, їхали помалу й не поспішаючи. Дві тачанки з 'максимами ' їхали в ар'єрґарді, позаду. Середина валки наближалась до схованих позицій Кібцевого відділу.
Зненацька знялася буря скорострільного вогню з лісу. Валка червоних здригнулась і, розірвавшись на дві частини, почали тікати. Передня частина рванулась вперед, а задня понеслась назад.
Густий град повстанських куль поливав сполоханого ворога. Падали люди йконі, без цілі цокотіли ворожі скоростріди, розсипаючи гарячі кулі по лісі.
Одна тачанка проскочила і поспішала за втікаючими, а друга не довго стріляла, бо двоє коней з розгону впали вбитими, тачанка перевернулась і зупинилась впоперек дороги й цілком загородила проїзд.
Ситуація тим ускладнилась, що збоку дороги їхати було неможливо; бо було болото, а з другого боку був ліс. Сама ж дорога була бугрувата і частково у вирізі, тому частині пощастило укритись.
Ті, що не встигли втекти підняли руки вгору й не робили спротиву.
Перемога була за повстанцями. До полону взято шістьох кіннотчиків, чотирьох кулеметчиків та одного провідника — разом одинадцять осіб.
Друга частина червоного роз'їзду, що поїхала по лівому боці Інгульця, в напрямку Чутівки, натрапила на от. Хмару. В бою було двох убито, один загруз в болоті та й дістався в полон, а решта пробралась таки через болото і втекла. Кібцеві дістались такі трофеї: один кулемет ' максим один ' люйс ' та досить до цих кулеметів набоїв, крім того кілька скриньок гранат яких повстанському загонові дуже бракувало.
Полонених Кібець відрядив до от. Хмари в село Чутівку, а сам з загоном зупинився ночувати тут же, в маленькому селі Чорнолісці. Смеркало, Кібець дав наказ козакам розійтись по селу і підкріпитись а сам з десятком козаків заїхав на подвір'я свого тестя Олекси Трихманенка. Тут часто бувала і переховувалась від комунарів та злих людей жінка Миколи Бондаренка-'Кібця', чорнява красуня Євгенія із своїм півтора річним сином. Тиждень тому назад тут спіткала її трагічна доля, большевицька банда страшними тортурами замучила її на смерть. Разом з нею замордували большевики й малого синочка, якого також звали Миколою. В нещасливу годину лишила тоді вона свою хату в селі Богданівці І лісом прийшла до тата разом з синочком щоб заховатися…
