Чи не ганьбою себе вкрив командир Галицькою Армією Тарнавський у найбільш критичний стан Армії Ук. Н.Р. повів свою Армію до Денікіна, а коли Денікіна розбило то він перейшов до большевиків. То де ж та соборність, де ж те чесне лицарство. А ми все кричимо про єдність. А диктатор Пелрушевич, замість едности оголошує окрему Україну, Галицьку, Католицьку.
Ось чому ми не маємо Самостійної України, бо тягнемо воза як у тій байці, де спілкується лебідь, щука й рак.
І те саме діється сьогодні на еміграції, на наших очах. Одні до червоної Москви залицяються і валять носія державности УНР, другі танцюють перед Ватиканом, а є ще й такі отаманчики що зовсім нехтують боротьбу а закликаюль: Не трать куме сили, пускайся на дно.
А я скажу: Схаменіться!
Денікінщина
Військові події в Україні 1919 р
Клекотав 1919 рік. Майже вся Україна була охоплена військовими діями. І в цей же час по всій Україні поспішно селяни закінчували жнива, днями й ночами звозили, тягли з поля снопи, своє добро — хліб додому. Поспішали бо з півдня сунула ненаситна біла денікінська армія.
Із станції Знаменка до станції Бобринської тяжко стукаючи колесами котився бронепотяг. На новому паровозі з обох боків казана гарними білими літерами світився напис 'ГЕНЕРАЛ ШКУРО'
Крім напису на паровозі і вагонах різними фарбами і мистецькими стилями виднілися мальовані дикі звіріща несамовито гризлися між собою. Тут були голодні вовки, розгнівані чорні пантери, тигри, дикі кабани тощо.
Ці дикі звірі на панцернику попереджали людей і ворога що й вояки в панцернику такі ж люті і безстрашні як і дикі звірі.
Щоб уникнути бою з денікінцями, щоб врятувати життя, большевицькі верховоди в селі Цибулеві з своїми прихильниками пішли в запілля. Частина з них подалась в ліси Чути і Мотриного, де діяв большевицький ватажок Коцура, а інші притихли в селі.
Денікін, захопивши місцевість зразу ж оголошував мобілізацію старшин. Але старшин большевики вже встигли вимордувати і розігнати. В селі залишились тільки поручник Іван Трихманенко та прапорщик Іван Фелоненко яких і запрягли до війська.
Минало тепле літо а на зміну впевненою ходою наближалась мокра, дощова, холодна осінь. Ця несприятлива і дошкульна погода почала вигонити з лісів большевицьку партизанку, яка шукала захисту в хатах хуторів та близьких до лісів сіл.
Денікінці вишукували по селах своїх ворогів і нищили. Знаюча денікінську жорстокість большевики живими до рук не здавились. Одного разу денікінці оточили в селі двір комуністичного ватажка в Цибулеві товариша Гаврила Навроцького, якого ще до революції вся околиця й села знали як злодія, запропонували йому здатися до рук денікінців. Але Навроцький через вікно почав на денікінців стріляти. Після цього денікінці підпалиди хату і ватажок вистрілявши набої, ще вибрався на горище. Коли на хаті стріха, хоч і мокра від дощів, почала горіти, він покінчив самогубством. Труп обгорілого Навроцького родина і люди поховали на цвинтарі біля Залізниці.
Крім Навроцкого в селі ще переховувалось вісім чоловіків з большевицького підпілля але денікінцям не пощастило натрапити на їхні сліди.
Прийшла зима з дошкульними морозами. Тепер уже і в соломі чи хліві тяжко було большевицьким партизанам висиджуватись а сніг зраджував кожний рух. Тому місцеві большевики облюбували собі схованку в хаті Гонтаря Тимоша що його двір стояв край села і прилягав до чагарників лісу Чуток і цим давав змогу у випадку небезпеки і облави зникнути.
Гонтар Тиміш належав до бідняків, чи як то більшевики окреслюють, до пролетарів бо був бондарем. Він з самого початку повалення царяту примкнув до більшевиків, бо їхні гасла 'вся влада пролетарям' йому дуже сподобалась. Тому то його контакти з большевицькою партизанкою були щирі і віддані.
Син його Андрій 1898 року народження, здобув двоклясову освіту і числився грамотною людиною. В час революції був в царській армії, потім був при війську Болбочана, але швидко перекинувся до большевицького руху і став навіть провідником. В хаті його батька Гонтара Теміша і знайшла надійну схованку большевипька партизанка. Тут же в хаті ховалися Дем'яненко, Нечуйко та Михайловський.
Денікінцям хтось з селян натякнув про большевицьке кубло в цій хатині на околиці села. Вони одного дня несподіваним нападом хотіли всіх захопити. Але большевицька сторожа помітила як денікінці оточують подвір'я і підняли стрілянину. З хати вискочили інші большевики і відстрілюючись відступили до лісу Чуток. Під час цієї сутички Дем'яненка ранено в ногу. Денікінці оточили хату вже тоді як большевики зникли. Старого Тиміша з дружиною арештували, посадили на сани і повезли до Єлисаветградівки. Але так і не довезли, біля залізниці їх обох розстріляли.
Біла Армія під командуванням генерала Денікіна, боролась на всіх фронтах з одним гаслом; єдіная неделімая Росія. Це вороже для всіх поневолених Росією народів шовіністичне гасло Денікіна і перерішило його боротьбу, затягло в поразку. Проти Денікіна виступили большевики, проти його єдінонеділимської політики виступила Армія УНР, проти його окупаційного походу виступили всі партизанські загони.
Менше як за місяць наступ Денікіна був не тільки зупинений, а його 'блискуча' золотопогонна біла армія поспішно розпочала відступати, котилась на південь до Чорного моря.
Під Новий 1920 рік станція Знаменка вже була звільнена від денікінців, які поспішно відійшли до Єлисаветграду і тут почали зводити укріплення.
Денікінських реставраторів старої монархічної Росії били з усіх боків, били під прапороми червоними большевнків, били під жовтоблакитними Самостійної України і били під прапорами чорними Махна.
Не відчуваючи більше денікінської небезпеки, виліз з своєї схованки Неводничий Федір з поки по малочисленною большевицькою зграйкою. Він тепер сміливо й завзято почав збільшувати свій загін. Він почав стягати до себе і тих, невиразних прихильників що висиджувались по хатах родичів чи знайомих.
Плян був такий: Підняти проти Денікіна повстання в усіх навколішніх селах і вигнати з Єлисаветграду білу денікинську погань і цим здобути честь та славу серед населення округи. Цей свій плян він запропонував підпільному центрові, що перебував в селі Єлісаветградківці.[1] Керував цими підпільниками Скирда та І.Курченко.
Большевицькі ватажки погодились з цим пляном, але замість селянського повстання, в яке не дуже вірили бо знали що селяне большевиків не люблять, рішили оголосити загальну мобілізацію місцевого населення — чоловіків від 19 до 40 років віку.
По селах кинено пропаґандистів які на загальних зборах селян оголошували наказ мобілізації та родинам покликаних до війська обіцяли різні привілеї: дозвіл заготовляти паливо на зиму в державному лісі, дозвіл рубати матеріал на ремонт і будову хатів та мешкань тощо.
Серед населення знялася метушня. Пропозиції дуже спокусливі, але ж і небезпечні. Гляди большевики програють а прийдуть інші. Але ж до обіцянок існує наказ.
Новий Рік зустрічати довелось в напружені й з великою тривогою. Рік 1920 не віщував добра. І дійсно, одного дня на Різдв'яних святах цибулівцям довелося виражати своїх вояків у похід. З усього села та й з інших навколишніх малих сіл зігнали людей і підводи. Ті, яких Неводничий наділив землею, та учасники різних екзекуцій явилися самі, добровільно, але їх було небагато, може з сотню. Неводничий, як генерал, командував цією збірною 'армією' всіх поставив до строю, розбив на відділи та призначив командирів. Потім став викликати по списку селян з підводами й наказував брати на кожну по 8-10 мобілізованих. Коли все було готове, валка виїхала в напрямку Єлисаветграду, що був за сорок кілометрів від Цибулева.
