рідшають із кожним днем. Дороги так розмокли, що й відступ був би неможливий. Лишалось хіба піддатися на ласку й неласку ворогові. Підмоги жадної немає. Новобранці з Придніпрянців, що їх залучено було до наших частин, розбіглися майже всі додому. Осталися самі Галичани. Начальна Команда, бачачи це невідрадне положення У.Г.А., починає переговорювати з деникінцями. На фронті вже другого листопада припинено бої. Дня 6 листопада приходить звістка, що наша делегація підписала договір із російськими добровольцями, він відносився лише до військових справ. Незадовго дістаємо звістку, що арештовано генерала Тарнавського і його штаб, а на його місце став вождем генерал Микитка. Дня 17 листопада довідалися вже ми про зміст протоколу й про умовини, що на них У.Г.А. погодилася з Деникінцями. Як це приняв загал старшин, нехай свідчить оцей факт. По проголошенні висліду переговорів частинам скликав заступник команданта полку сотник Р-ий старшин зі всіх куренів і підвідділів і представив цілу справу на збірці. Більшість старшин була за тим, щоб розійтися по широкій Україні й робити повстання проти Деникінців. Декотрі радили втікати до Румунії. 'А що буде з нашими хворими стрільцями й тими, що ще разом із нами є? Кому лишимо їх і це майно? — питали інші. Кінець-кінцем рішено для збереження цілости армії слухати наказів вищої команди'.
'Слабі лежать у Чукові, в школі. Старшини, що ще були самі в силі, носили їсти й обходили стрільців. Я, здоровший, сідаю на фуру і їду одвідати команданта полку. Застаю його в кожусі при столі в гарячці і, як мій адьютант говорив, мав він понад 41 степень гарячки, і її не можна було навіть термометром зміряти. Вмирає о. Городинський, полковий духовник. Поховано його в Немирові. Самі старшини викопали могилу, щоби пси не розволікали костей, бо й то дуже часто траплялося. 11 грудня вмирає в школі троє стрільців. Старшини копають їм могилу, решта старшин і стрільців із цивільними ставлять на могилі дубовий хрест із написом: 'Борцям за волю України'. Зі всіх старшин полку — а було їх понад 50 — лишилося кілька здорових. Найдовше тримався адьютант полку поручник М. Тофан, що з самопожертвою ходив від хати до хати й старався помагати хворим, доки сам не зліг. Цивільні люди вмирали також по кілька денно, але не нарікали й доглядали коней й обози, Зазначую, що волость Чуківська й Немирівська тримали добровільно хворих на тиф по хатах і ходили коло них, як коло своїх дітей; хоч самі від них заражувалися. Могли вони, коли ми були безсильні, нас усіх постріляти таки самими нашими крісами. Одначе, Галичани потрапили зєднати собі своїм поведенням їхню симпатію й зрозуміння, за що вони боряться. Здавалося, що всі тут вигинемо. Деякі стрільці й підстаршини, бачачи загибіль, починають втікати, збираючися в більші гуртки; втікають у Галичину майже щодня по декілька. Багато тих дезертирів вигинуло від банд, особливо близько від Камянця-Подільського. Нема кого вислати до служби, а команда бригади телефонує щодня по людей на санітарів до шпиталів…
…Деникінці залишили нас на місці й підпомагали, але й вони багато не мали. Тиф почав розкладати і їхню армію, а большевики напирали щораз більше з півночі. Ціла добровольча армія подається на південь і наш корпус дістає наказ податися за нею в околицю Балти — Бершаді — Ольгополя. Дня 29 грудня відходить наша бригада через Брацлав до Тульчина. Курінь — слабі й виздоровці — їдуть на підводах'.
Висновок:
Таким чином рядова старшина У.Г.А. є в переконанні, що, лише з мотивів фізичних, армія пішла шляхом іншим, чим її сестра — армія Наддніпрянська — й уважала це положення неприродним і тимчасовим.
Мені ж пощастило переконатися в тому, наскільки правдиві були чутки, що певну негативну ролю в цьому відіграли німці-штабівці, в руках яких, властиво кажучи, перебувала вся оперативна й організаційна частина вищих штабів армії.
Можливо, що не прийшов ще час розвязати це питання в повній мірі, проте смію зафіксувати навіть і тепер, що таке поступування Вищої Команди У.Г.А. може й одповідало інтересам 'реальної політики'; але морально старшину й козацтво Галицьке не задовольнило, не одповідало їхньому політичному світоглядові.
Що загальному національному ділові цим було нанесено чималу шкоду, теж говорити не приходиться.
Дальші події лише ілюструватимуть цей висновок.
Полковник Долуд, висланий до Вінниці ще з Любара, щоб унормувати наше відношення з Галичанами для проходу Наддніпрянської армії через район їх розположення, вертався до нас через Хмельник.
По вирушенню нашої армії в похід і коли розпочався відступ добровольців, у Правительства У.Н.Р. виникла думка знову схилити Галицьку армію до спільних акцій із нашою армією. З цією метою до Вінниці було виряджено делегатів Уряду: М. Левицького й П. Феденка. Вони бачилися з полковником Долудом і йому, як відпоручникові армії, запропонували передати мені запрошення вислати на цю нараду уповноваженого представника від Дієвої армії. Такими представниками було виряджено з відповідними інструкціями полковників Никонова й Вишнівського та поручників Веремієнка й Макаренка.
15 грудня представники від нашої армії в місті Липівці бачилися з Головою Ради Міністрів І. Мазепою й одержали від нього останні інформації. 24 грудня вони взяли участь у Вінниці в спільній нараді політичних і військових представників Наддніпрянської й Галицької України й, нарешті, підписали умову нової злуки армій Наддніпрянської й Галицької в одну, з визначенням мене як головного команданта сполучених армій. Збоку Галицької армії умову цю було підписано отаманом Лисняком і четарем (поручником) Палієвим. Проте умова ця здійснена не була через різні обставини. З них найголовнішою було фактичне розєднання нас большевицькою червоною армією, що в грудні врізалася клином між нами; ми рушили на схід, до Дніпра, а Галицька армія, спинившися на місці, опинилася в дуже критичному стані — в смузі між Большевицькою та Добровольчою армією.
З0—31 грудня Галицькі частини залишили Вінницю, а 1 січня в ній заклався 'Галицький Ревком' на чолі з доктором Гірняком. Це привело Галицьку армію до нового договору з москвинами ж, але цілком протилежного табору.
Договір із червоними знов поділив формально українське вояцтво, проте кожна група залишалася вірною своїй національній ідеї й шукала спільного виходу з тяжкого положення [58].
Командування Армії У.Н.Р. довідалося про Вінницький договір (від 24 грудня) лише 14 січня 1920 року й прагнуло щиро до звязку з Галицькою армією; воно вже мало певні думки для дальшої спільної акції. В наказі по армії від 16 січня, ч.18, с. Наливайка (на південь від м. Умані) значиться:
'Галицька армія. Відомостей про неї не одержано через брак звязку. Для налагодження його післано двох старшин: одного в район Балта — Бірзула, другого в район Хощевате — Гайворон. Галицька армія помимо того, що мала всі можливі засоби для налагодження звязку з нами, дотепер його не налагодила'.
Пізніше Командування одержало відомості, що Галицька армія так і не наважилася вийти на шлях активної боротьби.
В наказі, що видано по Армії У.Н.Р. перед переходом нею річки Синюхи (19 січня 1920 р.), ще додано:
'По неперевірених ще відомостях Галицька армія знаходиться на своїх старих місцях… звязку з нею немає. Частина армії була оточена большевиками й була приневолена підняти червоний прапор'.
Розгром 3-ої дивізії під Животовим 26 грудня 1919 р.[59]
'Командуючий армією генерал Омелянович-Павленко, маючи певні відомості про силу того відділу і знаючи, що з ним не зможе справитися Залізна дивізія, вніч з 25 на 26 грудня тричі надсилав інформуючі накази й у них категорично наказував до 4-ої години ранку 26 грудня залишити м. Животів, щоб дати шлях тому, занадто сильному полкові, що насувався з північного сходу.
