національну думку Армії.
Борцям національної української революції не було по дорозі ні з 'білими', ні з 'червоними', бо не приходиться говорити про соціяльне визволення при національному рабстві; тим більше, що перехоплені повстанцями інструкції Троцького до агітаторів на Україні ясно свідчили, що ховалося за його проклямацією до народу українського.
Підсилене одностайністю думок в Армії, Командування однак вирішило:
а) по змозі і на далі уникати сутичок з червоними військами.
б) по змозі і на далі продовжувати марш одною групою, і тільки, коли того вимагатимуть обставини, продовжувати військові акції невеликими групами, й
в) з огляду на відірваність від Уряду, Армія мала взяти на себе ще й нове завдання — підтримувати в народніх масах віру в нашу справу і задля цього намагатися в дальших своїх акціях охопити можливо більший район.
Перехід до акцій окремими відділами був необхідний через те що надто складна ситуація вимагала спритного маневрування, до чого більш надавалися невеликі відділи, а крім того, на випадок нещастя — воно не було-б загальним для всієї справи.
Поклавши на себе ще нове агітаційно-інформаційне завдання, Армія почала широко його виконувати. Призначені ще в Любарі Урядом політичні референти розвинули свою працю з більшою інтензивністю; крім того справу цю почали провадити також і всі окремі чинники Армії. Політичні референти скликають громадські сходки і урядовими актами освітлюють перед масами справу й сучасне становище.
По церквах священики в казанях своїх несли живе слово і розбуджували любов до Рідної Країни, закликуючи до боротьби за неї; на майданах, базарах, в коршмах, на подвіррях і по хатах — старшина, козаки, урядовці, кожний по своїй силі й розумінню, провадили інформаційно-агітаційну діяльність. Похід надалі фактично стає політичною демонстрацією, що й підготовила весняні події 1920 р. Національні й республіканські демократичні кличі Армії притягали симпатії широких мас населення до себе.
Певність моральної та матеріяльної піддержки з боку своєї української людности дала Армії силу й відвагу розпочати боротьбу також проти Червоної московської армії, яка поволі посувалася з півночі. Для цього армія Українська пішла в запілля Червоної армії.
Коридор, в якому перебувала Українська армія, через наступ большевиків де далі то все звужувався; обстанову остаточно зясував полковник Павловський, що з своїм невеликим відділом партизанив (коло 25 чоловіка) продерся через фронт червоних військ з Київщини. Інформації полковника Павловського були такі: Червоні широким фронтом поволі посуваються на південь; угруповання їхні в половині січня перейшли вже залізничу лінію Христинівка — Шпола, передові частини 'червоних' були від нас приблизно за З0 верстов. Переправа через Синюху коло м. Торговиці зайнята заставою в 20 чоловіка; взагалі сили червоних великі, і армія їхня в доброму стані; відношення червоних до повстанців — прихильне.
Одночасно з півдня наспіла звістка про те, що добровольчий відділ вибив нашу кінну залогу з Юзефполя; правда, звістка ця, як виявилося, не була правдивою, але, з огляду на загальну ситуацію, було сподіватися, що почнуть виявляти активність і добровольці.
Між 18–20 січня всі частини Армії У.Н.Р. перейшли Синюху через Добринську переправу (З0 в. на північ від Ольвіополя); 21 січ-ня зосередилися в районі: м. Хмелева (Волинська дивізія[60]), хут. Петрівка та Каракозієвка (Запорожська дивізія), в околицях Глодоси (Київська дивізія), Штаб Армії — с. Гусівка, — і опинилися в смузі охоронних та розвідчих частин добровольців, тим часом як відділи червоних по-декуди наблизилися до білих на денний, а часом південний марш.
Таке становище вимагало від Командування негайного рішення.
Ухвала Командування була — прорив Армії окремими дивізіями в большевицьке запілля. Прийнято було дві пропозиції: отаман Тютюнник вважав для себе за корисне рушити на північ, на Київщину, бо з цією округою його звязувала попередня повстанська діяльність; я ж хотів базуватися на південно-східну Херсонщину та Катеринославщину через те, що штаб мав відомости про присутність в районі Знаменка — Єлизавет партизана отамана Гулого-Гуленка;
штаб мав надію використати організацію його району, розвідчі матеріяли та партизанські відділи.
Взявши під увагу негайність справи, ще в вечері 21 січня Командування Армії в своїй директиві (штаб тут користувався місцевою церковно-парафіяльною мапою) вказало дивізіям таку схему дальшої чинности Армії:
1) 3 22 січня по 15 лютого дивізії повинні відбути марші самостійно по запіллю Червоної армії;
2) маневровий район — площі повітів: Звенигородського, Таращанського, Канівського, Черкаського, Чигиринського й Єлизаветського;
3) підчас маршу дивізії розвинуть агітаційно-інформаційну працю і піднесуть активність повстанських відділів;
4) район обєднання — простір між Чигирином та Черкасами.
Командира Волинців, отамана Загродського, не було підчас обговорення плану наступного завдання — через те Командування дало йому вільну руку в його виконанню цього завдання.
Розділ II
Марш південної групи. — Бій під с. Олексіївкою. — Новий поділ групи. — Зустріч штабової колони з отаманом Гулим
В дальшому поході Українська армія поділилася на дві колони — північну під керуванням отамана Ю. Тютюнника, в складі Київської й Волинської дивізій і південну в складі Запорожської дивізії, 3-го Кінного полку та Штабу Армії — під моїм проводом Командування Південною групою вирішило пробиватися через ворожі фронти по напрямку: Хмельник — Єлизавет, в районі котрого воно сподівалося знайти повстанчі загони. Саме місце прориву було обібране після таких міркувань: Командування розвязувало питання відносно супротивника, спираючись на ті тактичні основи, якими керувалася Добровольча армія, — отже на вузловій залізничній станції Ново-Українка треба було сподіватися присутности бойової формації значної сили; далі в напрямках обох залізниць (Ново-Українка — Сміла, Ново-Українка — Єлизавет), після приписів статуту, мали бути висунені приблизно на пів денного переходу — менші охоронні відділи. Таким чином місце злуки відділів можна було вважати найбільш сприяючим намірам Командування групи.
Після парафіяльної мапи таким місцем могло бути с. Олексіївка, біля якого за допомогою прихильного до нас населення група могла-б знайти необхідний їй вихід.
Наказ, що був виданий групі, мав такі точки:
м. Хмелеве, 23 лютого, 14 год.
1. В ніч з 23 на 24 лютого штаб армії, Запорожська дивізія і 3-ій Кінний полк повинні сфорсувати фронт Добровольчої армії на участку поміж с. Мала-Виська і Плетений-Ташлик (с. Олексіївка лежить між двома залізничими лініями: Ново-Українка — Сміла, Ново-Україпиа — Єлизавет).
2. Всі частини групи поділяються на дві маршові колони: першу — кінні і всі більш рухливі частини, а саме: 3-ій Кінний полк, кінно-гірний дивізіон і инші окремі кінні сотні — всі під керуванням полковника Стефанова, — і другу, менш рухливу, — всі піші частини та обози, — всі під командою полковника Ткачука; штаб при першій колоні.
3. Послідовність в акції: а) до смерку обидві колони мали пересунутись від м. Хмелеве до збірного пункту — в хутори Олександрів-ка, що були за 10 верстов на південний захід від Малої-Виськи; з цих хуторів повинно було бути, як стемніє, переведене форсування залізниці Ново-Українка — Сміла і потім виконано марш далі з таким розрахунком, щоб завидна вся група зосередилася в хуторах (вихідний пункт для акцій на прорив), що були за 5 верстов на південь від села Олексіївки:
б) малося на увазі, що перша колона, як рухливіша, прибуде до вихідного пункту значно раніш, перед світанком і, доки надійде друга колона, спроможеться зясувати обстанову і заняти певний пляцдарм для проривчої акції;
в) колонам підчас руху наказувалося використувати манівці та глухі переїзди через залізниці й на вихідному пункті чекати наказу на прорив ворожих фронтів.
4. З огляду на серйозність становища всіх відповідальних начальників було повідомлено про збірне
