більшості розгубили — частину добровольці забрали, а частину селяне переховали.
Над вечір в с. Арсенівці, де зібралися всі, кому повелося продертися через добровольчий фронт, ми вже мали повідомлення, що зясували нашу ситуацію: Добровольчий фронт поділів тепер Запорожців на дві групи; приблизно через добровольчий фронт продерлося до 350 верхівців із штабом дивізії та частиною обозу.
Окрема Гайдамацька сотня та кінні команди, що продерлися із штабом Запорожців та 3-м Кінним полком, з мойого наказу були зведені в одну частину, і таким чином в Арсенівці було покладено початок формування 2-го Кінно-Запорожського полку; пізніше до нього було прилучено ще сотню полку кошового отамана Костя Гордієнка, що тимчасом перебувала при кіннім полку Чорних Запорожців.
Першим командиром цього нового кінного полку було призначено полковника Волощенка, що користувався у Запорожців доброю славою, як старшина й гарматчик.
Після цієї реорганізації наша група прибрала характер кінної бригади; при колоні був штаб, через те при дальшому оповіданню я буду її називати штабовою колоною, південну-ж групу — за назвищем її командира — колоною полковника Дубового.
Другий день (24 січня) був для нас не більш щасливим. Цей день було вирішено перебути на селі для того, щоб отримати будь-які відомості про напрямок руху частин, що від нас відірвалися, а крім того могли ще надійти поодинокі наші люде; Добровольці нас не турбували, але за те ми були вже в близькому сусідстві від якоїсь большевицької частини, що займала 'Пяту Роту' (приблизно 5–6 верстов на південній захід).
Дійсно, на протязі дня де-хто підїхав, а де-хто ледви приліз, і нарешті о півдня ми вже мали певні інформації що-до другої частини Запорожців: — під командуванням полковника Дубового вони рушили через залізницю Ново-Українка — Єлизавет на південну Херсонщину.
Події під Олексіївкою тільки зміцнювали моє попереднє рішення шукати злуки з отаманом Гулим- Гуленком, і на 25 січня були видані відповідні зарядження. О 4-ій годині в день ми ховали козака- кулеметчика, після чого я повернувся до хати священика.
Раптом увійшла паніматка — біла як крейда, сіла і ледви спромоглася вимовити: — 'большевики'; прислухалися — дійсно кулемет — бій у самому селі…
Спочатку було зовсім погано… Врятував метод — ніколи не розташовуватися в одному селі. Коли стався сполох в нашому селі, то 3-ій Кінний полк встиг стати в поготівлю. Я з командиром Немирівського куріня і конвоєм почали охоплювати большевиків з-ліва, а 3-ій Кінний полк тимчасом, під командою полковника Вишневського, славно розвернувся з правого боку від большевиків і по висотах; незабаром ми примусили большевнків тікати в повному розумінню цього слова, скидаючи навіть для швидкости руху нові кожушки Добровольчої армії. Таким чином ці кожушки, порівнюючи за короткий час, перейшли вже в треті руки — від добровольців до большевиків, а звідти до нас.
Цей епізод з большевиками нас підбадьорив, тим більш, що 3-му Кінному полкові пощастило вивезти відбитий у добровольців обоз, а він був чималий і досить коштовний; річі були переважно англійських фірм.
А в той-же самий час добровольці використовували наш обоз!
Зустріч з отаманом Гулим-Гуленком сталася незабаром і майже випадково.
Здається, на перший (25 січня) день маршу в напрямку залізничої станції Знаменка наша кінна бригада о півдня підходила до великого села Володимировки (22 верстов на північний захід від Єлизавета), де думала стати на довший спочинок, коли від передньої розвідки було отримано звістку, що в селі перебувають Гулівці.
Однак здивування наше ще збільшилося, коли в першій частині села на варті ми побачили здорових, дужих, одягнутих у військову уніформу вояків, у яких на грудях були великі чорні бинди; — це були Махнівці, які, як вони самі казали, були в союзі з Гулівцями.
Ця зустріч з отаманом Гулим через свою несподіваність стала ще більш любою та сердечною. Отаман Гулий, через своїх агентів, — знав про наш рух і сам шукав з нами злуки; ця злука двох національних сил — одних, що являлися войовниками на місці, і Других — нас з регулярної армії, відбилася на обох сторонах дуже добре; хата, де відбулася ця зустріч, нагадувала шумливий вулик — тут все гуло від розмов та вигуків, бо зустрілись старі товариші по зброї, по сучасній боротьбі, а навіть знайшлися й рідні.
Вражіння від організованости Гулівців було надзвичайне; партизани мали бравий козацький вигляд: в доброму військовому убранні зо всіма національними відзнаками — шликами, стрічками і т.и. Озброєнню партизанів теж можна було позаздрити, бо воно було першорядне. Сміливо можна сказати, що це була справжня 'Національна Гвардія'.
На вечірній нараді в штабі отамана Гулого, після моїх інформацій, отаман Гулий намалював нам досить цікаву ситуацію, в якій він перебував, і в якій тепер і ми опинилися.
Отаман Гулий, що мав міцну повстанчу організацію на Херсонщині, Катеринославщині, а потім вище по Дніпру аж до Холодного Яру, мав також значні відділи партизанів, — відограв не малу ролю в дезорганізації запілля Добровольчої армії, надто з того часу, як добровольці розпочали ворожі акції супроти Української армії.
Відомі вже події в Київі, після яких наші війська залишили столицю, були гаслом для всіх повстанців і партизанів: наміри добровольців зробилися для них ясними, і все національно-свідоме розпочало активну боротьбу в запіллю Добровольчої армії; наслідки цієї боротьби відомі. Залізнича дільниця Катеринослав — Знаменка — Павлик опинилась в руках повстанців; повстанці хутко очистили повіти Верхнедніпровський, Олександрівський й частину Кременчуцького; значні склади перейшли до їхнього розпорядження.
Через зазначені вище обставини большевики не могли не рахуватися з повстанцями — скрізь був поширений наказ Троцького про те, що Червона армія йде на Вкраїну, як визвольниця, що Вкраїна має сама встановити свої відносини до Росії; наказ цей зупинив, правда тимчасово, повстанців, й вони були на роздоріжжю.
Пізніше, в січні, коли для большевиків 'білої небезпеки' вже не істнувало, вони різко змінюють свою тактику що-до повстанців, дякують їм за допомогу й запропоновують або 'самораспуститься', або вступати до червоних частин.
Отаман Гулий-Гуленко рішучо відмовився виконати домагання комуністів, що-до прилучення його партизанів до Червоної армії, і на цьому тлі почалися загострення, що з кожним днем, з кожним новим питанням побільшувалися і явно вели до конфлікту.
Після обміркування становища на нараді було ухвалено:
1) Отаманові Гулому продовжувати і надалі свої зносини з большевиками, силкуючись зволікати їх, як мога довше.
2) Запорожці далі підуть часово під назвою 'Гулівців'; всі непорозуміння між ними та большевиками мав розвязувати отаман Гулий.
3) Отаман Гулий з партизанськими відділами має приєднатись до Армії, та, використовуючи свої звязки, мусить полегшити групі полковника Дубового й Алмазова увійти з нами в звязок.
4) Потім були обмірковані й ухвалені деталі майбутнього маршу, економічні та організаційні питання (так, наприклад, від отамана Гулого нам пощастило дістати чимало патронів до рушниць).
Таким чином, далі мала мандрувати по Правобережжю досить цікава група: частини Армії У.Н.Р., відділи партизанів, що тимчасово були під Радянським прапором, та Махнівці. Що правда останні не прийшлися до смаку нашим козакам — їхній нігілізм, їхня брутальність у стосунках між собою, вульгарне відношення до начальників, анархічна лоґіка — все це було не до вподоби нашому козацтву, і незабаром Махнівців, за винятком кінної сотні, було відпущено.
Дальший наш похід з початку лютого і до 15-го, коли ми, згідно з попереднім наказом по Армії, мали сполучитися з двома иншими дивізіями, а також похід дивізії Київської і Волинської відбувся в смузі, яку зорганізували повстанці, що й спричинилося до того, що незабаром нам пощастило зєднатися з групою полковників Дубового та Алмазова, вийти з ближнього запілля Червоної армії, порівнюючи добре, й нарешті в зазначений час і в зазначеному пункті прийти до обєднання всіх частин Армії.
Під час цього руху слід звернути увагу на: 1) зустріч нашу з Лотишами, 2) оточення мого і отамана Гулого штабів кінною дивізією Червоної армії, 3) злуку нашу з колоною полковника Дубового і нарешті 4)
