місце Армії У. Н. Р. на 15 лютого.
Треба зауважити, що в той таки самий день (23 січня) групи вже зробили до 25-ти верстов, та треба було ще зробити вночі та по манівцях від З0 до 40 верстов, тому дрібна помилка в маршруті могла повести за собою великі наслідки.
Марш до збірного пункту (хут. Олександрівка) колони виконали без усяких перешкод, не вважаючи на те, що вони проходили завидна через смугу, що була під доглядом розїздів Добровольчої армії; були тільки поодинокі зустрічі наших розїздів з розїздами добровольчими. Заздалегідь виставлені по висотах, вздовж нашого шляху, нерухомі бекети добре виправдали себе — колони йшли по фарватеру, що був відзначений маяками.
Коло 20-ої години перша колона розпочала свій рух від збірного пункту; ніч була дуже темна, треба було добре триматися передніх; з другої години пішов рясний сніг. Провідниками, що були взяті за порукою місцевих діячів, перша колона ще удосвіта була доведена гаразд до наміченого наказом вихідного пункту (цеб-то — до хуторів на південь від с. Олексіївки).
Не буде помилкою сказати, що колони наші зробили цей марш майже на ворожих очах; доходило до смішного, до анекдотичного: в час, коли колони машерували через залізничий переїзд, коло 5-ти верстов від Малої-Виськи, до переїзду підїхав добровольчий розїзд, якому і на думку не могло впасти, що ті тіни, які йшли повз нього добрих пів години, були ці самі українці, що спричинилися в значній мірі до загальної поразки добровольців. Драґуни, що стояли на переїзді, допомагали візникам, напучували їх, кажучи — 'дєржісь больше вправо, влєво' і т.и. Тільки нарешті, коли вже зазначився хвіст колони, драгуни звернулися до останнього возу з будою, справедливо міркуючи, що позаду мусів їхати хтось з начальників, — 'Ґаспадін палковнік, какая ето часть? — питає драгун. А з буди йому на це: — Спрасіте, пажалуйста, впереді. Драгон подався наперед і на цей раз натрапив на якогось чергового візника, до якого і звернувся з тим-же запитанням.
Змерзлий, захоплений увесь своїм ділом візник-козак відказав: 'Запорожні'.
Далі зрозуміло: драґони зникли в пітьмі, але було пізно — колони були вже далеко.
Гріх було б тут не сказати пару слів про провідників, бо стільки разів було наше життя в їхніх руках.
Звичайний малюнок: колона, на чолі штаб; далі маячить прапор, а ще зпереду кроків на 5-10 — провідник, звичайно дядько, а як коли, то й парубок; з провідником поруч їде козак.
Так було завжди при всякому пересуванню. Як спочинок — то провідники міняються; попередній дуже радіє — дякує, бажає щасливої дороги; новий заступає його місце в колоні.
І так завжди — без мап, без компасів.
Очікуючи світанку, перша колона стала на спочинок в хуторах. Негайно на Олексіївку (вона-ж Лутівка) була вислана наша кінна розвідка; по всіх розрахунках колона полковника Ткачука могла прибути не раніше як о 8-ій годині ранку. І можна собі уявити загальне здивування всіх, коли трохи не слідом за нами стала підтягатися і друга наша колона з своїми чималими обозами!
Дядько-провідник повів колону полковника Ткачука повз саме с. Олексіївку, де перебував старшинський відділ Добровольччої армії. Селяне дуже просили полковника Ткачука, щоб він наказав всіх їх забрати, — і ніяк не могли зрозуміти, чому полковник відмовився виконати їхнє прохання.
Як приклад доброзичливого відношення населення до наших козаків можна навести те, що один наш невеликий відділ, який спізнився стати на марш, мав в с. Ташлику, занятому частинами Добрармії, добрий відпочинок.
23 січня бій під Олексіївхою був короткотривалий; почався добре, а скінчився нашим поділом на дві групи та втратою частини обозу.
Село Олексіївка лежить в глибокому яру; зі сходу до села підходить велика балка, а далі на південь, в бік Плетеного-Ташлика, починаються окремі переліски, котрі потроху переходять в досить густий ліс. Взагалі місцевість трохи погорблена та по-де-куди
перерізана глибокими балками.
Несподіваним для добровольців нападом 3-й кінний полк під керуванням полковника Стефанова о 8-ій годині ранку захопив с. Олексіївку, розігнав залогу і захопив чималий обоз. Рештки добровольців відійшли в бік М. Виськи; часами відтіль доносилися окремі постріли. Згодом добровольці посунулися трохи наперед, і їхні кулемети почали обстрілювати західний край Олексіївки; проте влучний огонь гармат Алмазовців примусив їх знову відійти.
О 9-ій годині вся дивізія була введена до села, щоб хоч годину дати частинам спочити й зогрітися. О 10-й годині Командування зорієнтувалося і вирішило продовжувати марш далі на північ, для чого було видано такого наказа:
Олексіївка, 24 січня, 10 година.
1. Група має продовжувати свій марш далі на північ в напрямку с. Девята-Рота задля виходу в запілля червоних.
2. 3-ій Кінний полк негайно вирушає на північ в напрямкові с. Арсенівка і має зясувати найзручніші шляхи задля дальшого руху ґрупи, забезпечивши його надійно охоронними бекетами і стежами.
3. Відділові полковника Ткачука в складі: пішої бригади полковника Дубового і гарматного дивізіону полковника Алмазова — утримувати далі с. Олексіївку, особливо доглядаючи за північно-західнім напрямком.
4. Після зясування 3-м Кінним полком вільного шляху — частинам групи буде визначений порядок і час вимаршу.
5. Штаб групи при відділі полковника Ткачука (в хаті біля церкви).
За годину становище виглядало так:
3-ій Кінний полк вирушив для виконання свого завдання і був вже верстов за 4, коли з лівого крила надійшли звістки, що лави добровольців в південно-східному напрямку значно згустилися, і що ворог виявляє нахил до контр-наступу; — був виданий наказ про перехід відділу полковника Ткачука в контр-наступ; однак фізичні, а тому й моральні сили Запорожців були вичерпані; замерзлі після 70 верстового маршу, майже не ївши, Запорожці не могли виявити своєї звичайної маневрової здібности; після короткого бою почався частинний відступ нашого лівого крила, який, під сильним натиском ворога, перейшов потім у загальний.
Я хотів кинути невелику (коней з 30) Гайдамацьку сотню і свій конвой (коней з 20) у фланговий контр-наступ, щоб полегшити становище нашої піхоти, для чого персонально повів сотню і свій конвой на наше праве крило до вихідного до атаки пункту, біля млина; однак з цієї моєї спроби нічого не вийшло через надзвичайно рясний кулеметний вогонь — частини почали загальний відворот на південь під захистом влучного огню полковника Алмазова.
Отже в той час, коли штаб з конвоєм і гайдамацька сотня відходили на нашому правому крилі в напрямкові поблизького невеличкого ліска, ми побачили, що цей лісок поспішає заняти також якась инша кавалерійська частина коней в 100 з кулеметами на тачанках.
Дистанція поміж нами хутко зменшувалася; була непевна гадка, чи не частина це нашого 3-го Кінного полку, що не спромоглася продертися через фронт; ще проминув якийсь час, поки розїзди наші та ворожі розпізналися й почали поміж себе бій і, раніш ніж ми змогли щось вдіяти, три кулемети та 100 рушниць розпочали по нас шалену стрілянину.
Без особливих страт, під захистом одного свого кулемета ми відійшли в поблизьку балку; правда, козак-кулеметчик з мого конвою, котрий з власного почину своїм влучним вогнем прикривав наш відступ, був смертельно поранений і незабаром помер.
Так сталося нове, вже не з власного нашого бажання, розєднання Запорожців на два загони. Даремно тут шукати винних; не витримали людські сили; найбільша вина, можливо, лежала на мені, бо було помилкою давати спочинок тяжко стомленому козацтву в таких виключних обставинах; крім того лишень в безупинному рухові можна було знайти вихід з цієї ситуації, бо, як вказує дійсність, напрямок для прориву був обібраний цілком правильно.
3-ій Кінний полк, як виявилося пізніше, теж бачив цю кінну ворожу частину, проте гадав, що це були Алмазовці, і помаршував далі; без сумніву, це була дуже значна помилка з боку командування 3-го Кінного полку. Як обозники-дядьки не силкувалися, як вони не маневрували із своїми важкими возами, але обоз ми в
