замріяний, ніжний як дівчина житомирець Яблонський. Ці два одразу зблизились зі мною, намагаючись усяко Допомогти мені перший час у побутових справах, коли в мене не було ні своєї ложки, ні казанка, ні шинелі. Вони поклали мене на ніч спати між собою на сіні в клуні, бо вся школа містилась по селянських хатах. У клуні відбувались і лекції без усяких наочних приладь, хоч як важко було обійтись без грифельної дошки під час вивчення траєкторії або фортифікації. Взагалі школа мала перейти до Кам’янця на постійне стале мешкання, а поки що в Смотричі два євреї-кравці невтомно шили для юнаків нову уніформу. Вона складалась із френча з відкотним коміром, на якому були сині петлиці з білим кантом, та галіфе й кашкета англійського зразка з синьою околичкою.
Рано-вранці сотні виходили в поле на муштру й гімнастичні вправи, що складались переважно із стрибків у довжину та через «кобилу». Марширування супроводжувалось неодмінно співом якоїсь похідної пісні, і співати мали всі, незважаючи на наявність слуху чи голосу. Я сплохував у перший же день, не знаючи слів юнацької пісні, і сотник, що йшов поряд із сотнею, гримнув на мене:
— Ей, ти, сині штани, чому не співаєш? Співай!
Я не був ще обмундирований і йшов у своїх синіх київських штанях, а сотник ще не встиг запам’ятати мого прізвища. Довелось сяк-так підспівувати:
Звісно, прикро, коли тобі «тикають» і, замість прізвища, гукають «сині штани», але — позір май, коли ти любиш рідний край…
Увечері кожного дня юнаки шикувались на сільському майдані до перевірки й молитви. Лунала команда: «Струнко! На молитву шапки геть!» — і молоді голоси досить злагоджено співали «Отче наш», далі національний гімн «Ще не вмерла Україна» і, нарешті, Шевченків «Заповіт». Мабуть, жодна військова школа в світі не мала такого довгого співу під час церемонії вечірньої перевірки. Повторювана щодня пісня набридає і втрачає силу свого емоційного впливу. Чом би, замість цих трьох обов’язкових номерів ритуалу, не обмежитись короткою стародавньою козацькою молитвою, відомою з п’єси «Невольник», яка ще й досі збереглась серед кубанських козаків — нащадків запорожців:
Може, ця молитва була досить пацифістська й не відповідала завданню — виховати мужніх старшин для української армії, бо в моїй сотні, крім Величківського, її ніхто не знав, але вона була далеко змістовніша за «Отче наш», співаний до того ж слов’янською мовою, і не забирала б стільки часу ввечері, коли стомленим за день юнакам хотілося мерщій покінчити з церемоніялом і відпочити.
Щодня надходили радісні повідомлення: після падіння Жмеринки впала Вінниця, Козятин, і українське військо успішно просувалось далі в напрямку Фастова; на південному фронті здобуто Вапнярку; на сході наші частини підступили до Умані й Білої Церкви; на півночі Галицька армія здобула Бердичів і Житомир.
Поляки, захопивши на Волині Луцьк, Рівне й Крем’янець, а на Поділлі дійшовши до Збруча, спинились, і з ними укладено перемир’я; про недавні бої з ними нам, юнакам, нагадував лиш один полонений польський жовнір, що був помічником шкільного кухаря й носив до похідної кухні воду та дрова. З усього видно, він був цілком задоволений з своєї неволі, де йому не загрожувала ніяка небезпека й завжди був ситий, тож і на думці не мав тікати до своїх за Збруч, хоч це було вельми легко здійснити.
Чимраз більше мені ставало нудно в юнацькій школі. Якого дідька я тут без потреби муштруюсь, давно засвоївши цю нескладну військову науку, коли на фронтах довершується звільнення Правобережної України? Чи ж не на фронті моє місце в цей вирішальний час?
Нікому нічого не кажучи, я одного дня по обіді спокійно вийшов за село й попростував до Кам’янця.
Увечері я вже був у Пархоменка, дуже здивувавши його своєю появою.
— Не про мене вчитись на старшину, коли з природи я рядовик, — пояснив я Пархоменкові своє дезертирство з юнацької школи і додав: — Завтра з першим же поїздом їду на фронт, а сьогодні дозволь мені переночувати в тебе.
Пархоменко радо запропонував мені розташовуватись на своїй канапці, а я став розпитувати про свіжі новини.
— Позавчора в Жмеринці заарештовано отамана Божка, коли він, прибувши туди з ешелоном своєї Січі, вийшов прогулятись по перону. З наказу штабу Дієвої армії комендант вокзалу й два польові жандарми схопили Божка, але той вчинив опір, під час якого один жандарм вистрілив і вибив Божкові око… Учора Божка привезли До Кам’янця й посадили в тутешню в’язницю, а Січ розформували.
— Який отаман Божко? Що за Січ? — не міг зійти я з дива.
— Невже нічого не чув про цього дивака? Тоді слухай, що розповів мені мій земляк старшина, котрого послали з таємним наказом до Січі, Де він мало не втратив життя.
І Пархоменко став оповідати незвичайну навіть для УНР історію кошового отамана новітньої Запорозької Січі — Божка.
Небезпечний романтик
Для всієї армії УНР більшою чи меншою мірою була властива історична романтика, що позначалась у кольорових шликах та «оселедцях» на поголеній голові, але досить молодий ще старшина Божко, що дослужився в царській армії до звання штабс-капітана, перевершив усіх і довів цю романтику до абсурду.
Визначаючись неабиякою особистою хоробрістю й маючи деякі організаційні здібності, Божко став помітний ще під час вуличних боїв у Києві в січневі дні 1918 року. Далі в складі Кінного полку ім. Костя Гордієнка він узяв участь у кримському поході Болбачана, де, як згадував у своїх мемуарах тодішній командир кінного полку Петрів, став намагатись відновлювати «запорозькі звичаї». Отак, наприклад, у якомусь селі під Перекопом, коли його козаки прийшли до церкви колективно сповідатись перед Великоднем, Божко наказав оголити шаблі — хай і вони каються, бо ж загубили не одне вороже життя: так, мовляв, робили запорожці. Сільський пописько, що приймав це гуртове каяття, старшенно перелякався від цього церемоніялу й став заникуватись…
Під час протигетьманського повстання Божко виринув у Катеринославі, де організував свій загін, назвавши його Запорозькою Січчю. Як і багато тодішніх отаманів, Божко не визнавав над собою ніякої зверхності і діяв на свою уподобу, страх і ризик.
Згодом до Січі вступило багато одчайдухів, пройнятих такими ж романтичними чарами, як і їхній
