вокзал, захотів ще раз глянути на Старе місто, з яким зв’язано стільки спогадів недавнього минулого.
На кожному кроці траплялись військові не тільки української армії, а й галичани, бо в Кам’янці тепер розташувався також уряд ЗУНР на чолі з диктатором Петрушевичем. Посеред майдану проти готелю Бельв’ю стояли фургони з галицькими втікачами, котрі не встигли ще знайти собі приміщення в залюдненому вщерть місті.
У Кам’янці виходила газета «Стрілець» — орган штабу Галицької армії. Виходило також кілька наддніпрянських газет — офіціоз «Україна» й партійні органи «Народня воля» та «Робітнича газета». У цих газетах часто друкувались фейлетони Павла Грунського, майбутнього видатного радянського гумориста Остапа Вишні. В офіціозі «Україна» було вперше опубліковано оповідання С. Васильченка «Про жидка Марчика, бідного кравчика», що його потім видало окремою книжкою міністерство пропаганди УНР. Через багато років мені оповідав у Києві сам С. Васильченко цікаву історію оповідання.
У лютому 1919 року багато української інтелігенції, побоюючись, що другий прихід більшовиків на Україну буде ще страшніший за перший прихід муравйовських банд, виїхало з Києва. Виїхав тоді й Васильченко і, оселившись у єврейській родині в Кам’янці, писав далі свої твори. Одного дня Васильченко побачив через вікно, що біля його будинку спинився фаетон і з нього вийшов елегантний старшина й попрямував у двір. Васильченко здивувався, які це справи могли привести тилового старшину до господарів- євреїв, але за хвилину виявилось, що старшина прибув саме до Васильченка. «Головний отаман просить вас прибути зі мною до нього в одній важливій справі», — промовив старшина, ще більше здивувавши Васильченка, який не був особисто знайомий з Петлюрою і не уявляв, які можуть бути справи в Головного отамана до скромного письменника, далекого від поточної політики.
Фаетон під’їхав до губернаторського будинку, де мешкав разом з іншими членами уряду Головний отаман, і за кілька хвилин Петлюра, вітаючи Васильченка, сказав:
— Ви знаєте, Степане Васильовичу, як я борюсь з антисемітськими настроями у війську. Я віддав до польового суду отамана Самусенка, що вчинив проскурівський погром, я видав суворі накази карати не тільки за погроми, а й за всякі грабунки єврейської людності, але цього замало. Треба, щоб кожний козак не тільки зрозумів, а й серцем відчув, що єврейський ремісник — швець, кравець тощо — є такий же трудівник, як і наш селянин, і кривдити його — злочинно. Це може зробити тільки література. Дуже прошу вас, Степане Васильовичу, напишіть оповідання про єврея-бідаря!
Хоч Васильченкові ніколи не випадало писати оповідання на замовлення, але тут він охоче погодився й через короткий час з-під його пера вийшло чудове оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Це оповідання вміщено й у академічне чотиритомне видання творів С. Васильченка, навіть у примітках зазначено, що воно вперше опубліковано в «Україні», лиш замовчано, що це за орган, так само як і не написано, коли й де цей твір вийшов окремою книжкою.
На парканах і стінах Кам’янця було наліплене й гумористичне оповідання С. Васильченка «Про козака Ося і москаля Ася», не вміщене ні в яке радянське видання його творів.
Крім цього оповідання, можна було побачити серед численних відозв та об’яв маленький плакат — «Братнє співжиття українців з москалями», де типовий «кацапура» підганяє батогом двох українських дядьків, що, запряжені в ярмо, тягнуть плуга. Оцей плакат і становив увесь образотворчий доробок міністерства пропаганди УНР. А де ж поділись українські художники, починаючи з Нарбута, Де карикатуристи з «Ґедзя» та «Будяка»?..
До Кам’янця прибився й поет В. Самійленко, але він останнім часом щось мовчав. Мовчала й українська проза, якщо не рахувати Клима Поліщука, оповідання якого можна було побачити в поточній пресі, але вони були занадто тенденційні, а через те й малохудожні. Взагалі почувався тут занепад української культури. Я навіть не знаю, чи функціонував тоді якийсь український театр у Кам’янці. Але, здається, тут мало на це зважали: ось-ось українське військо здобуде Київ, і там усе розв’яжеться саме собою. А тим часом до Києва з боку Полтави швидко посувались полки Денікіна, і важко було сказати, хто перший вступить до столиці України, бо саме на українському фронті більшовики чинили найбільший опір.
Не було єдності між командуванням армії УНР і галицьким командуванням. Якщо перше рвалось до Києва, то друге пропонувало всі сили зосередити на півдні, щоб захопити Одесу й мати через Чорне море вихід у світи, відкіля сподівались дістати збройну, медичну та всяку іншу матеріальну допомогу. У війську починався тиф і, щоб боротися з ним, не було ні ліків, ні санітарних поїздів. Відчувалась нестача набоїв та снарядів, які вимінювали у румунів на цукор.
Беручи все це на увагу, галицькі штабники, вихованці австрійської військової школи, пропонували закріпитись на Правобережжі, дати війську перепочити, провести мобілізацію й добре вишколити рекрутів і лиш навесні 1920 року розпочати рішучий наступ на Київ і все Лівобережжя.
Петлюра категорично відкидав цей план, бо вважав, що здобуття Києва матиме велике моральне значення для всього народу й піднесе бойовий дух армії.
Походивши по Старому місту, прочитавши свіжі газети та перекусивши на базарі двома пиріжками й яблуком, я подався на вокзал і сів у перший поїзд, що рушав на схід.
Цей поїзд їхав аж до Вінниці і складався з пасажирських вагонів для цивільних і кількох товарних — для військових. Однак і в товарних, крім козаків, що здебільшого повертались після тифу з шпиталів, було трохи різноманітної публіки, бо тут можна було їхати без квитків. Серед військових впадав у очі довготелесий старшина, що лежав ниць на шинелі, постеленій на підлозі. Він кілька разів намагався лягти горілиць, але йому заважали остроги на- чоботях, які свідчили, що він кіннотник. «Це син Миколи Садовського — отого знаменитого Садовського, українського артиста й режисера», — перешіптувались цивільні пасажири. Одного сина української знаменитості — адмірала й автора «Історії України-Руси» та опери «Катерина» Миколи Аркаса я бачив у Києві під час короткого перебування там Директорії. Він командував тоді якимось кінним загоном і в дальшому визначився тільки тим, що весь час відступав, а його загін співав під час відступу відому пісню «Ой жаль, жаль мені буде — візьмуть її люди, моя не буде».
Мені хотілось роздивитись тепер сина Садовського, але він спав, а якщо й прокидався, то лягав у протилежний від мене бік.
У Проскурові він вийшов із поїзда, і більше я не бачив його і щось нічого не чув про його подвиги. Мабуть, не тільки в кінноті, а й у дальших звитягах він був цілком до пари Аркасові.
Поїзд ішов дуже поволі, довго стояв на станціях і спинявся на кожній маленькій зупинці, тож до Вінниці ми прибули лише вранці другого дня.
Тут керували всім галичани, і мене, тільки-но я опинився на пероні, одразу повели до коменданта — з’ясовувати, хто я й чого тут опинився. Моє посвідчення українського університету одразу легалізувало мене, і літній комендант, не довго думаючи, запропонував мені вступити до Галицької армії. Ото ще маєш клопіт! Для чого мені, наддніпрянцеві, вступати до Галицької армії? Я відмовився, і комендант почав вичитувати мені, як то недобре, коли юнак, призовного віку, не розуміє, що треба насамперед вибороти Україну, а тоді вже сідати за студентські підручники. Я заявив, що їду на фронт першим же поїздом, щоб вступити до своєї наддніпрянської армії. Це вплинуло на коменданта, і він відпустив мене на перон, де стояв поїзд на Хрестинівку. Це порушувало мої плани, бо мені хотілось вступити в ті частини, що наступали на Київ, але нічого не вдієш: Хрестинівка так Хрестинівка!
Надвечір поїзд прибув на місце. Але в який же незручний час принесло мене сюди! До Хрестинівки підступають червоні, що з самої Одеси пробиваються на північ коридором між українською армією і військом генерала Денікіна. Під командуванням Якіра й Затонського сюди сунула справжня численна орда, яка складалась Ь регулярних частин Червоної армії, мадярської кінноти, котра рвалась до радянської Угорщини, деморалізованих матросів та всякого наброду на зразок полку Міші Япончика, складеного із одеських бандитів. Спинити й розбити цю орду в передових частин української армії не було сили, через те вони намагались тільки не допустити червоних у глиб України й спихнути їх у денікінський бік. Це завдання виконували частини Селянської дивізії, складеної частково з повстанців, що з’єднались нещодавно з регулярною армією УНР. До одної з таких частин, що звалась 15-й полк ім. Тараса Шевченка, приєднався і я.
На коліях Хрестинівки скупчилось багато поїздів, стояв навіть один панцирник, але війська було мало. Коли стало смеркатись, моя частина рушила на північ вздовж колії на Погребище. Невесело було іти мені з порожнім шлунком і маленьким ціпком, якого я виламав з придорожнього куща, а до того ж, як тільки зайшла ніч, став дошкуляти ще й холод: адже на мені була тільки літня «гімнастьорка» старого зразка російської
