на балконі триколірний прапор Російської імперії. Український старшина вискочив на балкон, скинув російський прапор і почепив наш жовто-блакитний. Одразу ж почалася сварка, а далі й стрілянина. Тим часом більшовики, відпливши Дніпром угору, стали обстрілювати з пароплавів гарматним вогнем і тих і тих. Дальших відомостей поки що нема, але ясно, Що війна з Денікіним неминуча і нашому полку не доведеться тут Довго відпочивати.
Година дав мені ще кілька відозв, щоб розклеїти їх у тих селах, через які ми будемо переходити, виступивши з Іллінців, і наказав не відходити далеко від квартири полкового писаря.
Писар Максим Задорожній сидів на ганку й покурював здоровезну цигарку з бакуну, якого встиг уже десь розжитись. Роботи в нього було тепер обмаль, бо особовий склад полку лишався майже незмінний: люди в цю літню пору не хворіли, бойових втрат не було, дезертирів не помічалось і з добровольцями, що вступали до полку, було не густо, отже, здавши рапорт полковому значковому, цебто ад’ютантові, Максим Задорожній почував себе вільним козаком.
Родом з Полтавщини, він пристав до якоїсь повстанської ватаги, бо «комуна», як він висловлювався, була йому не до смаку. Переправившись з цією ватагою через Дніпро, не раз побувавши під обстрілом та тікаючи до лісу від червоної кінноти, він, поки ватага не влилась у регулярну українську армію, набрався такого страху, що навряд чи був би придатний як бойова одиниця, але, на щастя, Максим ще в сільській двокласовій школі визначався гарним письмом, і це допомогло йому влаштуватись у Шевченківському полку писарем. Своїм становищем він був цілком задоволений: завжди в тилу, де не свистять ворожі кулі й не вибухають снаряди; кінчився бій — оббігай сотні та спитай, кого забито й кого поранено, викресли їх із особового складу — ото й увесь тобі клопіт. Однак Максим завжди носив металеву французьку каску, яку я, окрім як на полковникові Панченку та його значковому, ні в кого не бачив у Шевченківському полку; мало того — біля канцелярської скрині Максим клав заряджену на чотири набої рушницю без багнета. Коли я спитав його, навіщо йому в тилу потрібні рушниця й каска, Максим незворушно відповів:
— Ану ж заскочить у тил якась більшовицька чортяка на коні, то щоб було чим оборонитись; а зарядив на чотири набої, а не п’ять, щоб часом рушниця не вистрілила сама.
Взагалі Максим був великий оригінал. Одразу ж, як тільки я з ним познайомився, він спитав:
— А до якої партії ви належите? — І був дуже вражений, коли я відповів, що не належу ні до якої.
— Отакої! Студент — і не належите ні до якої партії? — дивувався він, а за хвилину поважно промовив:
— А я належу до партії есерів-максималістів.
— Чому ж саме — до максималістів? — тепер уже здивувався я.
— Так я ж сам — Максим, і батько був Максим, і діда звали Максим. Якщо хочете, я й посвідчення своє покажу вам, де написано моє ім’я та по батькові…
Я зареготав, уперше побачивши доморощеного максималіста, а Максим ніяк не міг збагнути причини мого реготу. Що ж тут смішного, що він, його батько й дід були Максими, і до якої ж іншої партії він міг себе залічити, як тільки не до максималістів?..
Максим був дуже радий, що з ним часто контактується тепер хоч і безпартійний, та все ж — студент, цебто вчена людина. За ці контакти він віддячував мені турботами про мене щодо їжі, до якої сам був, чи то з природи, чи знічев’я, завжди охочий. Попоївши, він пускався розмовляти зі мною, чи, точніше, мріяти вголос. І завжди Максимові мрії були абстрактні й дещо комічні, як в отому українському народному анекдоті: «От якби зібрати всі гори, що є на світі, в одну гору, а всі річки та моря злити в одну воду, а тоді стулити все каміння в одну каменюку; а потім ту здоровенну каменюку кинути з тої височенної гори в ту глибочезну воду? От би булькнуло!» Отак і Максим одного разу каже мені:
— От якби весь наш уряд звався Максими…
— Ну і що ж тоді було б? — спитав я.
— Та нічого, а все ж цікаво: самі Максими в уряді!.. — І, трохи подумавши, додав: — Я чув, що й в історії України прославились Максими: Максим Перебийніс, Максим Залізняк, тільки їх чогось не допускали до влади… — зітхнув Максим Задорожній і замовк. Мабуть-таки, своєму імені надавав мій «максималіст» щось більше за його фактичне значення.
Цей Максим часом розважав мене своєю — не берусь остаточно стверджувати — чи то крайньою глупотою, чи незвичайною оригінальністю, хоч взагалі було не до сміху, бо насувалась нова війна. Чи ж мало було Україні, котра тільки-но зводилась на ноги, двох попередніх ворогів — більшовиків і поляків, а тут лиха доля підсувала їй третього — білогвардійського генерала Денікіна, якого озброїла й забезпечила всім потрібним Антанта! Чи не з намови російських білогвардійців, якими Антанта сподівалась погасити полум’я соціалістичної революції в Росії, українську делегацію не Допущено на Версальську мирову конференцію, де мали по-новому перекроювати мапу світу й визначати долю недержавних досі народів. Але Україні вже наперед визначено її долю: ніхто не визнає її ні як державу, ні як націю, — бути їй і далі лише етнографічною масою під реставрованою Польщею і відновленою монархічною Росією, бо ті європейські країни, що визнали українську державність і мали з нею дипломатичні зносини, — Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина й Болгарія — самі були тепер подолані й чекали собі версапьського вироку. Україна була полишена сама собі без усякої допомоги ззовні. Безсоромно брешуть ті сучасні історики й публіцисти, котрі запевняють, ніби директоріанська Україна спиралась на допомогу Антанти! У війську не було ні йоду, ні бинтів, і рани доводилось заливати самогоном і перев’язувати розірваною на шматки, не завжди чистою білизною; не було чим боротися з пошестю висипного й поворотного тифів, що вже вліті 1919 року давалась взнаки у війську, — ні лазень, ні медикаментів, ні санітарних поїздів; інтендантство не спроможне було мінімально забезпечити вояків взуттям та одягом; бракувало зброї, надто артилерійських снарядів, рушниці в піхоти були здебільшого без багнетів. Тільки й того, що давала людям рідна земля, — хліб, городина, садовина й м’ясо, але бракувало солі, без якої страва втрачала свій смак.
Наступного ранку стало відомо, що українські частини вийшли з Києва й з денікінською армією почались воєнні дії. Шевченківський полк знято з короткого відпочинку й спішно послано назад, до Монастирища, бо десь неподалеку підступають денікінські частини.
Невесело виступили в похід козаки, що не встигли гаразд відпочити після безнастанних попередніх боїв і переходів. Виклик полку до Монастирища був такий раптовий і нагальний, що ні державний інспектор Година, ні, поготів, полковник Панченко не знайшли часу промовити до козаків і хоч коротко пояснити їм нову політичну ситуацію. Година лише встиг сказати мені, сідаючи в бричку до полковника Панченка:
— Так ви дорогою поговоріть з хлопцями про Денікіна, а на перепочинку в полі розкажіть щось з історії України.
Бричка, до якої позаду був прив’язаний верховий кінь Панченка, помчала, а я якийсь час дивився їй услід, мимоволі порівнюючи дві контрастні постаті в ній — скромну, біляву Години у звичайному військовому кашкеті й войовничу, задерикувату Панченка у металевій французькій касці.
Мій Максим Задорожній вийшов із хати, де ми ночували, тримаючи в одній руці під пахвою невелику канцелярську скриню, а в другій несучи свою неодмінну рушницю й шинелю, на яку він встиг уже десь розжитись. Саме через цю його скриню писареві виділялась окрема мобілізована на короткий час селянська фура, на яку він запросив і мене сідати.
З єврейських крамниць у центрі містечка повиходили крамарі й спокійно дивились, як ми вирушаємо в похід: після тої події з чобітьми більше не було ніяких ексцесів, і євреї не боялись тепер ні за своє життя, ні за майно. Про початок війни з денікінцями так звана «пантофельна пошта» вже повідомила єврейський кагал, але денікінці ще далеко, тож можна поки не сушити ними голови.
За містечком у полі я зліз із писаревої фури й пішов пішки разом з козаками першого куреня, де мене вже трохи знали старшини й козаки.
— Ну як, хлопці? Будемо тепер битись із денікінцями? — сказав я, не знаючи з чого почати свою інформаційну бесіду.
— Знову несе їх чорт на нашу голову! — сердито пробурмотів хтось У розладнаних походом рядах, а кирпатий козачок скраю спитав мене:
— А хто ж вони, ті денікінці?
— Російська армія під командою генерала-монархіста Денікіна.
Моє пояснення нічого не пояснило кирпатому.
— А чого ж він, той Денікін, хоче? — допитувався козачок, а я по-думки казав собі: «Простіше,
