— Пане полковнику, з’явився на ваш виклик.
Панченко глянув на мене, й на обличчі його було помітно задоволення, що я хоч і студент, але не «шпак», бо знаю військовий звичай.
— Тут прибув до нас полковий державний інспектор, то я призначаю вас до нього інструктором- інформатором. Ідіть шукайте його й представтесь.
— Слухаю, пане полковнику! — знову віддав я шану, але не встиг обернутися, щоб іти, як Панченко вже грізним тоном промовив:
— Тільки глядіть мені — щоб і в інспектурі була дисципліна! Усякої інтелігентщини я не потерплю!
З того, як кисло вимовив Панченко слова «державний інспектор», видно було, що його не дуже тішило нововведення в українській армії інституту державної інспектури, та навряд чи могло воно й імпонувати комусь із командного складу, адже це було копіювання більшовицьких політкомісарів у Червоній армії. Мотивувалось воно тим, що, в разі війни з армією генерала Денікіна, можуть бути випадки зради серед старшинського складу, де, крім національно свідомого елемента, траплялись подекуди й недавні «малороси», яким не було де подітись поза службою під жовто-блакитним прапором. Щоправда, державними інспекторами були теж старшини, але вони неодмінно мали бути українськими соціал-демократами або соціалістами-революціонерами, а саме від партійної приналежності когось нудило кадрових старшин, які вважали, що армія повинна бути аполітичною.
Отож державна інспектура була очі й вуха соціалістичного уряду України в армії. Функції і права державних інспекторів були не цілком окреслені, а це загрожувало двоєкомандуванням у армії і небажаними конфліктами, але їх, принаймні в моїй Селянській дивізії, не було. Це пояснюється, мабуть, тим, що державні інспектори, будучи самі військовими, вміли зберегти тактовність у своїх стосунках з командувачами полків і дивізій.
Не берусь категорично стверджувати, але мені здається, що Галицька армія уникла цього небезпечного експерименту з державною інспектурою. Взагалі галичани косо дивились на порядки в армії УНР, яких могли накидати наддніпрянці й їм, після того, як Галицька армія перейшла через Збруч і опинилась на утриманні уряду УНР. У зв’язку з цим варто згадати такий характерний випадок. Група галицьких старшин на аудієнції в прем’єра УНР, соціал-демократа Мартоса, просила зберегти їм військові звання, бо від звання в армії залежить не тільки розмір пенсії в разі інвалідності або відставки, а й авторитет і самовпевненість старшини. Таке прохання не збігалось із соціал-демократичними поглядами Мартоса, і він, закінчуючи аудієнцію, приголомшив вихованців австрійської військової школи фразою: «Або Україна буде соціалістичною, або не буде ніякої України!»
Сучасному читачеві важко повірити у можливість такої фрази з уст «петлюрівського» міністра, але що вдієш, коли це факт, який я узяв із повідомлень тодішньої української преси.
А втім, слід зауважити, що через рік і в армії УНР запроваджено звання, навіть з’явилось звання генерала, якого довго боялись військові керівники УНР, заміняючи його невиразним «отаман». Тільки Петлюра до кінця днів своїх лишався Головним
Я довго шукав по містечку резиденцію новоприбулого полкового державного інспектора, роздумуючи над своїми новими обов’язками інструктора-інформатора й не уявляючи, кого я маю інструктувати й кого та про що інформувати.
У нашому полковому державному інспекторі я одразу пізнав колишнього поручика Годину, котрий восени 1917 року в Харкові вітав губерніяльний з’їзд «Просвіт» від вояків-українців харківської залоги. Далебі, світ — тісний: де той Харків і де Іллінці, де ми знову зустрілися через два роки!..
Симпатичний білявий Година справляв приємне враження своєю інтелігентністю і був прямою протилежністю полковникові Панченку, в якому вже окреслювались риси українського солдафона. Година був український есер, і це через те його призначено на делікатну посаду державного інспектора. Він розповів мені про структуру державної інспектури, за якою при кожному полковому інспекторі має бути два інструктори-інформатори — щось подібне до політбійців при політкомісарі в Червоній армії. Якщо інспектор повинен бути старшиною, то інструктор-інформатор може бути й з рядових козаків, аби лиш мав певну освіту, бо він повинен читати козакам лекції з історії України, виховувати їх у патріотичному дусі та інформувати людність, де ми проходимо, про наші ідеї й завдання. Усю літературу — газети, відозви й брошури, що призначались для козаків і цивільної людності, мав розповсюджувати я, одержавши від державного інспектора. Година й зараз передав мені купу свіжих газет — фронтову «Український козак» і офіціоз «Україна» та кілька відозв до армії й людності.
— Літературу тримайте краще в полкового писаря, бо він має скриню на всякі папери, та й тримайтеся біля нього, щоб, у разі потреби, вас легко було розшукати, — порадив Година й додав: — А в бою прошу бути з козаками — байдуже з яким куренем, аби лиш вас бачили на фронті, бо, якщо будете додержуватись гасла «Душа моя з вами, а я сам у тилу», ніяка ваша агітація не дійде до свідомості козака, — усміхнувся на прощання Година й повідомив:
— Під час боїв я буду завжди поруч полковника. А поки полк перебуває на відпочинку, можете розпочинати свою пропагандистську роботу. Не забувайте тримати щодня контакт зі мною.
Я інструктую самого себе й майже нікого не інформую
Я одразу ж роздав по сотнях газети й розклеїв кілька відозв на стінах містечка. А далі що робити? Я накреслив собі програму циклу лекцій з історії України, починаючи з князівських часів і кінчаючи добою Директорії, але до здійснення цього плану діло не дійшло. До полку в Іллінці приїхав артист-гапичанин Стадник, який улаштував концерт, де співав і акомпанував собі на бандурі. Він виконав довгеньку кантату, мабуть, своєї творчості, в якій перелічив усіх ворогів, з котрими б’ється українська армія, та їхні злочини проти України, не забувши згадати й «москаля-добровольця», з чого можна було догадатись і про неминучу війну з «добровольчою» армією генерала Денікіна. Кантата закінчувалась закликом до січових стрільців, запорожців, гайдамаків і всього українського козацтва не допустити наруги над Україною й нещадно бити її ворогів.
Вояки мого полку, що належали до «всього українського козацтва», гучно аплодували артистові, надто за його гумористичні народні пісні.
У цьому ж приміщенні маленького провінційного театрика другого дня місцева «Просвіта» поставила для козаків невелику п’єсу
Черкасенка «Повинен», сюжет якої взято з революції 1905 року. Сюжет її не вельми був актуальний для сьогоднішнього дня; куди краще було б поставити п’єсу того ж Черкасенка «Про що тирса шелестіла», але на це не могла спромогтися місцева «Просвіта» — з своїм бідним реквізитом і декораціями, тож спасибі їй і за виставу «Повинен», що якось розважила козаків, але не змогла запалити їхнього бойового духу.
Я зайшов за лаштунки познайомитись та поговорити з просвітянськими аматорами і, на превеликий подив, застав тут полковника Панченка. Я гадав, що він незадоволений з вибору п’єси й радить аматорам поставити більш підхоже для війська, але де там! «Повинен» цілком улаштовував Панченка, йому не подобалось тільки, що в залі не чути, як десь мчать на конях жандарми, а для цього треба ось що зробити, і Панченко став вистукувати каблуками по підлозі дрібушки, досить спритно імітуючи цокотіння кінських копит по бруку. Це ще додало виразну рису до портрета Панченка, культурний рівень якого не підносився вище від пересічного провінційного просвітянина. Добре, що я, ставши працівником державної інспектури, вийшов з- під його влади й маю тепер діло тільки з інспектором Годиною.
Ранком другого дня я прийшов до нього по вказівки та інформацію. Година запросив мене сісти й поснідати з ним, але я відмовився: таке ж молоко й таке ж смаження півгодини тому я порав разом з полковим писарем, з яким разом тепер спав і в скрині якого я зберігав свою пропагандистську літературу.
— Маємо важливі новини, — сказав Година, допиваючи склянку молока. — У Київ увійшли наші частини одночасно з військом генерала Денікіна. Тепер зрозуміло, чому більшовики так затято чинили нам опір, даючи в той же час змогу Денікінові маршем іти на Київ. І вони добились свого: наші передові частини зустрілися з Денікінськими в самому центрі Києва — перед міською думою, де Денікінці встигли вже вивісити
