простіше треба розтлумачити!»
— Хоче знищити самостійність нашої України.
— Самостійність? — замислено проказав уголос козачок, і в інтонації чулося, що він не певний, чи треба за самостійність України важити своїм життям…
Це тобі не 2-й Запорізький полк, де кожний козак був національно свідомий і сам, своєю охотою, вступив до війська виборювати Україні самостійність! — з тугою подумав я. Це сіра темна маса, що не зовсім ще пробудилась від довготривалої національної летаргії. Вона стала під жовто-блакитний прапор зі зброєю під час протигетьманського повстання й створила стотисячну армію УНР, бо не могла примиритися з відновленням панського ладу за гетьмана, але після перемоги швидко почала танути, лишивши на літо 1919 року лише 40 000 вояків. Їй не подобалась «комунія», що запроваджували більшовики, і вона знову повстала, але тепер, коли позбулась і більшовицької комунії, коли так тягне до рідних хат, до родинного затишку, коли, здавалось, можна зажити спокійно, сіяти збіжжя, розводити худобу й не боятись, що хтось чужий прийде й забере в тебе землю, коня й корову, — насувається ще якийсь ворог, з яким хоч-не-хоч, а треба воювати… Та скільки ж можна воювати? Та й чи такий же капосний цей новий ворог, як попередні? Чи не можна якось обійтися з ним без війни?
Для селюків, з яких складався мій Шевченківський полк, були незрозумілі гасла січового стрілецтва: «Не ридай, а добувай!», «Не плачем, а мечем!», «Добути або дома не бути!». Такі гасла могли проголосити національно свідомі люди, в яких національне почуття стало органічною частиною їх. Але яка ж різниця між січовими стрільцями й моїми шевченківськими козаками — адже ті й ті вийшли з-під селянської стріхи? Виходить, національне почуття не передається дитині з генами батьків, не надається воно й від природи як інстинкт, а формується в дитини внаслідок домашнього або шкільного виховання. Змалку в кожного з нас утворюється прив’язаність до хати, де ти народився, до вулиці, де гасав дітлахом, до села або міста, де ходив на побачення з першою коханою дівчиною; назавжди лишаться нам милими мова, пісні, звичаї тих рідних місць, дарма що з літами вони можуть призабутись; ми радіємо, зустрівши далеко від рідних місць земляка, не роздумуючи — добра чи погана він людина. Але все це вузьке, примітивне почуття, коли не тільки галичанин з його «я сі бою» або «я буду чекав», а навіть полтавець видається слобожанинові чужим, бо каже «допіру», чого не почуєш на Харківщині. Для національного почуття людині треба досягнути того розумового стану, коли вона стає здатною мислити не тільки реальними, конкретними категоріями, а й абстрактними поняттями, коли рідною землею стає не тільки околиця свого села, а й уся територія своєї нації — від Кубанських степів до Карпатських гір; коли
Оце і є той феномен, що визначає національне почуття й зумовлює національну свідомість людини. Брак цього феномена призводив до того, що під час антибільшовицьких, а потім антиденікінських повстань на Україні 1919 року селянам було досить вигнати ворога з свого села та його околиці, через шо не можна було тоді створити великої повстанської армії, бо тільки крайня скрута змушувала їх об’єднуватись у чималі загони й тікати на з’єднання з регулярною армією УНР.
Для створення такого феномена не завжди бувають потрібні довгі роки виховання в родині чи школі. Загальне піднесення під час політичних катаклізмів може напрочуд швидко прискорювати процес створення цього феномена. Ми бачили 1917 рік, коли, здавалось, у самому повітрі розбурканої революцією країни витали флюїди національного відродження й перетворювали за короткий час тисячі людей з етнографічної приспаної маси в національно свідомий елемент. Ще дивовижніші випадки можна було спостерігати в Полку січових стрільців, розквартированому в Білій Церкві перед протигетьманським повстанням. Селяни Білоцерківщини часом посилали своїх синів вступати до цього полку, кажучи: «Вступай, сину, до них, а як тільки видадуть чоботи й шинелю, тікай додому — тепер же дезертирів не ловлять». Але селянські парубки швидко освоювались у стрілецькій атмосфері, сповненій ідеєю української державності, й — майже неймовірна річ — не тікали додому, одержавши чоботи й шинелю, а лишались і далі в полковому вишколі, ба навіть стали до бою під Мотовилівкою в числі дев’ятисот січових стрільців проти десятитисячної армії оборонців Скоропадського.
На такий ризик заради нових чобіт і шинелі не підеш! Тут потрібне стрілецьке «лицарство абсурду», той психологічний стан, коли ідейна якість перемагає безідейну арифметичну кількість, той вищий ступінь національної свідомості, коли окрема людина йде вперед назустріч смерті в ім’я життя всієї нації…
Ні, далеко було моїм шевченківським хлопцям до мотовилівських «лицарів абсурду»! Але щось же треба з ними робити, і то робити мені самому, бо на посаду другого інструктора-інформатора не знайшлось у полку підхожої людини.
— Так що ж той Денікін — вроді як царя хоче знову поставити? — Допитувався в мене кирпатенький козачок.
— Царя не царя, а пана поставить в його маєтку, поверне йому землю, що дала революція селянам, накаже повернути панську худобу та збудувати будинок, якщо його спалили дев’ятсот сімнадцятого року…
— Ну, це вже чорта з два! — люто гаркнув хтось із середини сотні, і я подумав: «От з цього й треба було починати розмову, а не з самостійності. Для нашої плебейської нації соціальне питання ближче за національне, яке може набрати актуальності тільки в процесі розв’язання соціальних проблем».
Але на перепочинку в полі, коли курінний Луцький запропонував мені розповісти козакам щось із історії України, я знову сплохував. Додержуючись своєї програми циклу лекцій з нашої минувшини, я почав розповідати козакам про князівський період, ніби це було не в умовах походу й майбутніх боїв, а на якихось короткочасних курсах. Я присів на горбку, неподалік від мене сіли курінний Луцький та три сотники, а навколо полягали стомлені переходом і роздратовані перспективою нових боїв козаки першого куреня. Вони мовчки слухали, а я відчував, що їх зовсім не цікавлять наші давні князі — ні Святослав, ні Володимир, ні Ярослав.
Вони байдуже лежали навкруги мене, думаючи про щось своє, дехто почав засинати, і лиш один, прослухавши мою лекцію про героїчні походи Святослава й Володимира та мудрість Ярослава, стиха промовив, зітхнувши:
— Князі, графи… — і чути було, що він думав не про звитягу давніх українських князів, а про великі земельні володіння сучасних князів Кочубеїв та графинь Браницьких…
— Вставай! У два шереги шикуйсь! Ряди двій! Ліворуч! Кроком руш! — пролунала здалека команда полковника Панченка, і козаки неохоче підвелись, виладнались і мляво рушили похідною колоною, без музики й пісні.
Я сів на воза до писаря й подумки картав себе: «І надало ж тобі в першій лекції торочити про князів! Сказав би щось відповідне сьогоднішньому дню, бодай за Шевченком — «Як москалі, орда, ляхи бились з козаками», а то про якихось давніх-прадавніх князів!»
Відкіля ж я про це міг знати, не пройшовши ніяких пропагандистських курсів, не маючи ніяких друкованих порад, не діставши навіть ніяких інструкцій від інспектора?.. Треба було виконувати свої невиразні обов’язки інструктора-інформатора на своє розуміння їх і свій власний розсуд. До того ж я, дитина робітничого висілка й повітового міста, так мало знав душі цих сільських парубків, яких мав виховувати у національно-патріотичному дусі, але нічого не вдієш: роби, Борисе, що наказує тобі твоя любов до України!
На нас іде «Ойника»
Десь надвечір полк прийшов до містечка Монастирище. Тут уже відчувалась близькість фронту, бо напереріз нам пройшла морська піхота, розміщались по хатах низові запорожці й промайнула здалека їхня кінна розвідка з привидом запорожця в синьому жупані й з високим списом. З фаетона, запряженого двокінь, виходила інтелігентна жінка в чорному з немовлям і, підтримувана під руку отаманом Тютюнником, простувала до ганку попівського будинку.
