— Я- пехотинец, не знаю, где артиллеристы ставят свое орудие, — відповідає полковник, знизуючи плечима.
Макар до козачка:
— Біжи пошукай її неподалеку й перекажи нашим, щоб відходили сюди. — І до мене: — Везіть одразу до Панченка полонених. Не розбіжаться вони у вас, чи, може, візьмете собі на підмогу козака, що лишився біля останньої фури?
— А нас не розстріляють? — із сумнівом питає один солдат, одкочуючи на гімнастерці рукави.
— Як це «не розстріляють»? — повертається до нього Макар. — Кожного гахнем гранатою, щоб проскочив повз пекло, яке заслужив, і просто до Бога в рай! — каже серйозно Макар, але обидва содати розуміють, що це жарт, і радісно посміхаються: кому не миле життя навіть у полоні!
— Нічого, впораюся з цими вояками я сам, — відповідаю я Макарові і командую полоненим: — Полковник посередині, солдати по боках! Кроком руш!
Раді, що залишились живі, солдати наддають ходу, щоб скоріше бути подалі від усякої біди, а полковник аж захекується, щоб не відставати від них.
І ось ми сідаємо на останню фуру: солдати з одного боку з фурщиком, я — з другого поряд полковника.
Якийсь час їдемо мовчки, бо віз торохтить на вибоїнах, та й полонені, надто полковник, ще не оббулись у новій ситуації.
Десь версти за чотири від Оратова до полковника повертається мова:
— Собственно, кто нас взял в плен? — питає він, повертаючи до мене голову.
— Українська народна армія, — коротко відповідаю я.
— Ах, украинцы? Это хорошо. У нас были сведения, что здесь какие-то банды…
— Виходить, що на термінології білих українська армія — банда, як і червоні називають нас, — саркастично перебиваю я полковника.
— Нет, почему же? Я сам украинец, из Полтавской губернии, но мне вначале показалось… — Полковник, очевидно, згадує подумки козачка в матроській тільняшці, але вагається про це сказати, хоч, з усього видно, вважає мене за інтелігента. Слово «термінологія», яке він почув з моїх уст, подало йому якусь надію знайти зі мною спільну мову, але йому заважають два «мужлани», полонені солдати, що сидять з другого боку фури й мовчки прислухаються до нашої розмови: не може ж полковник при них вести одверту розмову. Глянувши трохи назад, полковник питає мене:
— Простите, вы — студент?
Мені набридає допитливість полковника, і я обриваю його:
— Я — військовий, ваш конвоїр. Оце й усе!
Полковник замовкає, довго думає щось, нарешті каже:
— У меня в кармане золотые часы и немного денег…
— Хабаря хочете дати, щоб я вас пустив? Соромтесь, полковнику!
— Да какой же «хабарь»! Просто они мне больше не нужны, а вам…
— А мені тим більше! От якщо в кишенях є браунінг чи ще якась зброя, здайте зараз, бо далі можуть вийти у вас і в мене прикрощі: я ж вас не обшукував.
— Шашку и револьвер я сдал вам на веранде священника, больше у меня нет оружия.
— Вірю на слово. Правда, золото й гроші можуть бути теж зброєю, тільки не в нас, — кажу я з погордою і замовкаю. Мовчить і полковник. Мабуть, думає — що це за українські вояки, котрі не ласяться ні на золото, ні на гроші, дарма що ходять такі обшарпані?..
Цього старого полковника теж навряд чи можна було б підкупити золотом і грішми, і вступив він добровільно до денікінської армії — не за гроші: про це свідчать його старі «штиблети» й солдатські обмотки поверх них. Тоді чого ж він не лишився спокійно доживати віку десь у сина чи дочки, а витягнув із скрині й нафталіну свою офіцерську бузкову шинелю, почепив на неї золоті погони з двома червоними просвітками й повісив через плече срібну портупею до шашки? Безперечно, пішов він знову служити під триколірний прапор Російської імперії — за ідею. Але яка ж мертва ця ідея — відтворити знову поховану 1917 року стару небораку «єдиную, неделимую», по цеглині збирати й відбудовувати зруйновану «тюрму народів»!..
Мені, молодому, одному з носіїв ідеї відродження України, стає раптом жаль старого полковника з його спорохнявілою ідеєю, і в голову не закрадається сумнів — чи ж вистоїмо ми зі своєю химерною ідеєю, б’ючись на двох фронтах із старою й новою Росією? Хоч би там що, а мусимо вистояти!
Фурщик, побачивши здалека бачкуринського млина, бо саме село лежить в улоговині й його не видно звідси, стьобонув свої шкапини батогом і віжками, і ми мчимо мало не чвалом, аж полковник схопився кощавими пальцями за полудрабок, щоб не випасти з воза.
Отак тріумфально — з гуркотом і підскакуючи на вибоїнах, під лютий гавкіт собачні, що звідусіль збігається до нашої фури, ми влітаємо до Бачкурина, де стоять біля дворів жінки й старі чоловіки, котрі перед цим тривожно прислухались до далекої стрілянини в Оратові. Вигляд полоненого полковника з його золотими погонами й насупленим збентеженим обличчям справляє на селян велике враження. Я чую, як за нами біжать сільські хлопчаки й на всю вулицю кричать: «Ойнику, самого Ойнику спіймали!» Треба недовгого часу, щоб цей дитячий вигук облетів усе село й перетворився в легенду: «Йшов сюди Ойника з своїм військом, та військо його розбили Петлюри, а самого Ойнику привезли в село…»
Фура спиняється на майдані, де стоїть полковник Панченко й тривожно прислухається до кількох кулеметних черг з того боку Оратова, куди поїхав з своєю чотою півсотенний Рябокляч. Я зіскакую з воза й, приклавши долоню до дашка кашкета, доповідаю:
— Пане полковнику! Узято в полон офіцера й двох нестройових солдатів, — і тут же передаю значковому наган і шашку полоненого полковника.
— Підійдіть до мене! — владно наказує Панченко, видимо, задоволений, що тепер виструнчуватись доведеться не йому, колишньому поручикові, як два роки тому, а старому полковникові перед ним. — Ваше прізвище, звання, частина? — питає Панченко, якого теж дивують «штиблети» й обмотки полоненого.
— Подполковник Белокриницкий, командир батальона Сто пятого Симферопольского полка…
«Білокриницький, — думаю я, — таки українець, але пішов до Денікінської армії, як Боженко й Щорс — до Червоної… Чи є ще в світі така нація, з таким розбратом, як українська?»
На майдан примчали три фури з Макаром і його козаками, а також артилерійський запряг з чотирьох могутніх коней і скрині-передка без гармати.
— Єдиний наш трофей, якщо не рахувати полонених, — недбало Рапортує Макар Панченкові, показуючи рукою на запінені артилерійські коні.
— А де ж гармата? — питає сердито Панченко, якому не до вподоби простецький тон і самий «шпаківський» вигляд сотника Комарницького.
— А чорт її знає, де вона. Он шукав її, прокляту, мій козак, та мало життя не позбувся, — показує Макар на останню фуру, де сидить із закривавленим плечем і двома струмками крові на обличчі зблідлий козачок у тільняшці. — Перев’язати треба, покличте фельдшера, — додає він, звертаючись до значкового.
Виявляється, Макар, дізнавшись, що в містечку був курінь денікінської піхоти й сотня донських козаків, і чуючи рушничну стрілянину з того боку містечка, де мав бути Рябокляч, вирішив не ризикувати далі своєю горсткою козаків і, поки денікінці не оговтались після першого переполоху, наказав одходити до фур і захопити гарматну скриню-передок. І добре зробив, бо не од’їхали й версти від Оратова, як за ними погнались, виблискуючи оголеними шаблями, донці. З передніх фур було важко відстрілюватись, щоб не влучити в своїх, зате на задній фурі, де сидів крайнім верткий козачок у тільняшці, раз за разом стріляли у вершників, але великої шкоди їм не завдали: лише підстрелили одного донця, а під другим убили коня, та й то, мабуть, випадково, бо годі прицілитися з воза, якого трясе від швидкого бігу коней. І все ж від цієї стрілянини донці почали завертати коней назад, лиш один зопалу мчав верхи далі, поки не підскочив до останньої фури й з усієї сили рубонув згори вниз завзятого козачка у тільняшці. Бути б небораці розрубаним навпіл, якби не французька металева каска на давно не стриженій кучмастій голові: донська шабля лише увігнула трохи каску й від удару гофрована смужка всередині каски врізалась у шкіру чола, і то від неї потекли два криваві струмки по обличчю. Проте, відскочивши від каски, шабля гострим кінцем зачепила козачка по правому плечу, розпанахала тільняшку й таки різонула по тілу. В останню мить козачок вистрілив, не цілячись, останнім набоєм майже наосліп, і вершник випустив шаблю з рук і став хилитись на гриву
