Це тривожне татакання кулемета десь угорі, коли мені не видно самого ворога, нервує мене. Гурток селян, що стоять неподалеку й дивляться, як ми готуємось до бою, перемовляється між собою:
— Диви, диви, як у того тремтять руки. Мабуть, боїться…
Це стосується мене. Ну що я можу вдіяти з моїми пальцями, які не слухаються мене й, скручуючи цигарку, тремтять і просипають махорку! Мені соромно перед селянами, але я вже знаю себе: це прокляте тремтіння триватиме доти, доки я не вийшов з першим куренем у поле й не побачив здалека ворожі лави. Отам, під посвистом ворожих куль, кулеметних черг і розривів снарядів, мене опанує фаталістичний спокій, і я сміливо йтиму вперед, знаючи: «ой чи пан, чи пропав — двічі не вмирати!..»
— Я буду з полковником на шляху недалеко від села, — каже мені Година. — А ви, мабуть, як і завжди, з першим куренем? — питає він, не помічаючи чи удаючи, що не помічає, як тремтять мої пальці, запалюючи сірника.
На бігу я кілька разів затягуюсь махорчаним димом і кидаю цигарку, бо разом із третьою сотнею першого куреня виходжу у відкрите поле, де ми розсипаємось у лаву.
Десь за версту видно здалека густі денікінські лави. Вони наступають широким фронтом, бо чується далека стрілянина зліва, на позиції низових запорожців, і праворуч, де входить у бій морська піхота нашої дивізії. Денікінська артилерія припиняє свій вогонь, бо протилежні ворожі лави зближаються, й вона остерігається влучити в своїх. Зате ворожі кулемети й рушнична тріскотнява набирають великої сили. Тріскотять і три наші полкові «максими», але не рівнятись їхньому вогню з багатьма денікінськими кулеметами, що їхні кулі без угаву свистять над нашими головами або збивають хмаринки куряви на землі коло наших ніг. Трохи моторошно, коли бачиш, як одна куля вдарилась об землю зовсім близько від твоєї правої ноги: ще б трохи — і вона влучила б у мою ногу, а над головою продзижчала куля, мало-мало не зачепивши мого кашкета. Але руки мої більше не тремтять, я раз у раз стріляю з рушниці в далекі денікінські лави, хоч влучити на такій відстані — майже неможлива річ, але коли стріляєш сам, тоді зникає страх. Треба ще співати, бо бойова піднесена пісня приглушує природний у кожної людини інстинкт самозбереження й надає сили та нестримного руху до перемоги. Яка шкода, що я не встиг навчити козаків таких потрібних для бою пісень, як Франкова «Не пора, не пора» або «Ми гайдамаки»! Взагалі, я, власне, крім невдалої лекції про князівську добу історії України, ще нічого не встиг зробити за своїм призначенням інструктора-інформатора державної інспектури. Не співати ж зараз козакам «Гей, на горі та женці жнуть», та ще в Макаровій сатиричній інтерпретації!
І я, щоб збадьорити себе й інших, що йдуть у атаку поряд мене, на повний голос співаю:
Навряд чи від моєї пісні, скоріше — від якогось іншого імпульсу, бо мій голос серед невпинної стрілянини чути тільки ближчим воякам, по всій нашій лаві прокочується наше бойове «Слава! Слава-а-а!», відповідне російському «Ура!», якого чомусь не чути з денікінського боку. Але в нашій лаві вже є поодинокі забиті й поранені. Ось двоє козаків, узявши під пахви, волочать пораненого в голову парубійка; заюшений кров’ю, він весь час блює, а з-за вітряка, де стоїть наша санітарна двоколеска, вже біжить назустріч єдина в полку оригінальна сестра-жалібниця.
Денікінці не хочуть доводити до бою врукопаш, хоч нам, у яких не на всіх рушницях є багнети, було б тоді непереливки; вони залягають, інтенсивно стріляючи й далі. Залягаємо по команді й ми.
Але що це? Між нами й ворожою лавою, до якої лишається ще чимала відстань, сидить серед поля, обійнявши руками ноги, видати, офіцер і пильно вдивляється в нас. Збоку біля нього лежать зняті золоті погони й одстебнута кобура нагана. Коли ми й Денікінці спиняємось і залягаємо на землю, він підводиться на весь свій високий зріст і, несучи в руках кобуру нагана й офіцерські погони, твердо прямує до нас. Підійшовши ближче, він спиняється й голосно каже:
— Я — українець із Катеринослава, колишній гвардійський офіцер. Хочу вступити до української армії.
Отакої! Не наші старшини перебігають до денікінської армії, а цей красень-гвардієць — до нас! На жаль, я більше не пам’ятаю таких випадків у подальшому…
Офіцера-перекинчика радо пропускають через лаву, й курінний Луцький, що зліз із коня й стоїть позаду свого куреня, потискує йому руку і спрямовує до дикої груші край шляху, де стоять, стежачи за перебігом бою, полковник Грох-Грохольський та полковий державний інспектор Година.
Тим часом денікінці, немовби бажаючи помститись своєму зрадникові-офіцеру, підводяться й вперебіжку починають знову наступати. Підводиться й наша лава.
Раптом позаду підбігає схильці полковий значковий і передає по лаві:
— Інструктора-інформатора — до полковника й інспектора!
Крізь посвист куль я чую ще здаля:
— Інструктора, інструктора — до полковника!
Я схоплююсь і з радістю біжу назад до далеченької вже від нас дички, що стоїть у маленькому видолинку край шляху, куди не долітають ворожі кулі. Тут радяться про щось полковник Грох-Грохольський, інспектор Година й прибулий сюди дивізійний державний інспектор Зубков, високий і худий, як Дон- Кіхот.
Я вже бачив його раз, коли ми йшли походом із Іллінців до Монастирища, й подумки прозвав його собі «пан Заглоба», що личи-ло йому далеко більше, ніж невиразне російське прізвище Зубков. Він був у пошитому з солдатського сукна жупані й продірявленій спереду французькій металевій касці. Це був, як я потім довідався від інспектора Години, бойовий старшина, котрий зв’язав свою долю з українською армією з перших днів її формування. За гетьмана він проходив курс вищої перепідготовки старшин, але, коли сталось протигетьманське повстання, він одразу ж узяв у ньому участь і відтоді весь час перебував у боях. Навесні в бою під Шепетівкою над ним розірвалась шрапнель, і кругленька шрапнельна куля, продірявивши метал
