тривав і далі гарматний грім і тріскотнява кулеметів та рушниць. Там ворог великою потугою натискав на наше праве крило, намагаючись обійти нас з боку монастирищенської цукроварні й містечка, що стояли від станції десь за три версти.
Сама станція Монастирище не є залізничний вузол — від неї відгалужується тільки колія до недалекої цукроварні, але для нас вона важлива, бо сюди можна приставляти нам залізницею з Козятина снаряди, набої та інше військове спорядження. Ось і сьогодні, коли я. шукав у пристанційному висілку штаб Київської групи, на станцію прибув поїзд з артилерійськими снарядами. Військового обозу в нашій дивізії майже нема, і тому до станції зганяють тимчасово мобілізовані селянські фури з найближчих сіл і переносять на них із товарних вагонів ящики з снарядами.
Я знайшов серед тих, що стомлено чвалали до монастирищенської станції, інспектора Годину й полковника Гроха-Грохольського в пригніченому настрої. На моє повідомлення про виконане завдання Година сумно махнув рукою:
— Все одно відступаємо… Денікінці наступають широким фронтом з великою силою артилерії й кінноти. Сотник Мегедь двічі одбивав своїми кулеметами шалені атаки ворожої кінноти. У нас чимало поранених і забитих. Їх довелось залишити на полі бою…
Через рік у Відні буде опублікований вірш Олеся зі словами:
Серед забитих був і сотник першого куреня Сидорчук-«Вовкодав»: куля влучила йому в голову, тож не допомогли небораці й порожні кишки перед боєм! Командувати його сотнею призначено того офіцера- гвардійця, що перейшов від денікінців до нас. Цей катеринославець говорить доброю літературною мовою, але не знає української військової команди, і курінний Луцький, що йде позаду, недалеко від нас, навчає його цієї нескладної премудрості.
Особливо сутужно на відтинку морської піхоти, бо ворог напосідає там з особливою упертістю, і наші піші «морці» в матроських безкозирках відступають до цукроварні й містечка Монастирища, де навряд чи вдержаться…
У Полку низових запорожців поранено й узято в полон їхнього інструктора-інформатора.
— Мабуть, розстріляють бідолаху як «мазепинця», — зажурено каже полковник Грох-Грохольський і, певно, має рацію, бо український активний національно свідомий елемент видається «єдинонеділимцям» таким же ворогом, як і більшовицькі комісари.
Надвечір уся наша Селянська дивізія займає широкий фронт перед станцією Монастирище. І досі не можу збагнути: чому наша дивізія зветься селянська? Адже до неї входить і Полк низових запорожців, який складається не тільки з самих селюків, не кажучи вже про Полк морської піхоти, — не інакше, як мій Шевченківський полк, що складався не тільки з козаків, але здебільшого й з старшин, повстанців з Правобережжя, ба навіть із Полтавщини, дав підставу для такої назви всієї дивізії.
Увечері морська піхота відступила й з цукроварні, зайнявши лівий фланг загальної позиції оборони, що висунувся за версту перед станцією Монастирище. Центр оборони випав нашому Шевченківському полкові.
Стомлений фізично й нервово, я не шукав свого компаньйона, писаря Максима, а ліг спати разом з інспектором Годиною в якійсь повітці пристанційного залізничного висілка.
Наступного дня, тільки-но сонце трохи підбилося вгору, бій розпочався дуеллю двох панцирних поїздів. З хрестинівського боку поволі сунув справжній ворожий панцирник, а назустріч йому вийшов із станції Монастирище наш «солом’яний», цебто складений із металевих вагонів на вугілля й обкладений всередині лантухами з піском; лиш сам паротяг мав сякий-такий панцир у особливо уразливих місцях. Панцирники зближались, пострілюючи один в одного, але без особливої шкоди. Наша батарея замаскувалась під невисоким гайком, що ріс упоперек між двома високими залізничними насипами, де розгалужувались колії на Хрестинівку й на монастирищенську цукроварню, утворюючи своєрідний трикутник. Попереду гайка залягла наша піхота, а позаду гайка, за батареєю, мало не до самого верхнього кута трикутника весь простір був заповнений мобілізованими селянськими фурами з ящиками снарядів.
Крайня гармата батареї почала з-за гайка обстрілювати денікінський панцирник і змусила його одійти назад. Тоді заговорила й денікінська артилерія, силкуючись намацати добре замасковану гармату. Їй стала відповідати наша батарея, взявши під обстріл дзвіницю монастирищенського костьола, де, очевидно, перебував коригувальник денікінської артилерії. Один наш снаряд таки влучив у дзвіницю, і на якийсь час ворожа артилерія замовкла, лиш денікінський панцирник, одійшовши на пристойну відстань назад, пострілював, намацуючи позиції піхоти.
На правому фланзі зайнялась гарячкова рушнична й кулеметна стрілянина, але низові запорожці трималися добре.
Та ось денікінська артилерія заговорила знову. Їй конче хотілось виявити перебування нашої замаскованої батареї, і вона наосліп гатила снаряд за снарядом за поперечний гайок між насипами хрестинівської й цукроварненської колій.
Раптом один снаряд її розірвався за батареєю, де стояв наш трофейний артилерійський запряг з передком на снаряди. Дебелий кінь високо підстрибнув з розірваним черевом, згинаючись дугою й витягнувши в повітрі ноги, і важко грюкнувся на землю.
Цього було досить, щоб у селянському обозі зчинилася несосвітенна паніка. Очманілі від жаху селяни, боячись, що ворожі снаряди ось-ось почнуть падати на їхні коні й фури, метнулись врізнобіч, зчіплюючись колесами, перекидаючи фури з снарядними ящиками, а ті, що були недалеко від залізничних колій, потягли за вуздечки свої коні, намагаючись видряпатись з навантаженими фурами на верх піщаного насипу й таким способом вискочити із заклятого трикутника. Але це було важко зробити, бо колеса загрузали в піску, селянські шкапини знесилювалися вкрай і готові були падати з ніг. Це допомогло уникнути страшної небезпеки: не дай Боже хоч одній фурі з’явитись на рейках насипу, як увесь селянський обоз у трикутнику був би демаскований і денікінський коригувальник зосередив би на ньому вогонь своєї артилерії. Страшно подумати, яке справжнє пекло утворив би цей обстріл на стиснутому високими насипами невеликому плацикові землі, де розривались би не тільки ворожі снаряди, але за детонацією вибухали б і свої в ящиках на селянських фурах!..
Козаки з піхотного прикриття батареї і я, котрому доручено порядкувати обозом, кинулись спиняти фурщиків, усяко умовляючи їх лишатись на своїх місцях. Та де там! Знавіснілі від страху фурщики, втративши рештки глузду, не слухали ніяких слів і перли далі до насипів. Лиш кілька пострілів з наших рушниць, коли кулі просвистіли над їхніми головами, привели їх до тями: видима смерть — страшніша за ту, що тільки наближається…
З великими труднощами ми трохи заспокоїли селян, повернули їх на свої місця й поскладали на фури скинуті ящики з снарядами.
Наша батарея на якийсь час замовкла, і вогонь денікінської артилерії перенісся праворуч і ліворуч за насипи, намацуючи позиції нашої піхоти. Це дало змогу мені відносно заспокоїти селян і, переходячи від фури до фури, пояснювати їм, яку загибель вони накликали б самі на себе, якби хоч одна фура виїхала на насип.
Переконавшись, що в обозі, нарешті, ®се заспокоїлось, я, змучений недавнім клопотом з фурщиками й не виспавшись уночі, приліг на якусь фуру біля ящика з снарядами трохи перепочити й, несподівано для себе, поринув у глибокий сон, що переніс мене на п’ять років назад, коли я ще вчився в гімназії.
Усій Охтирці був відомий Костянтин Фердинандович Сєдлєцький, викладач математики в гімназії та гласний[8] міської думи. Нащадок покараного польського повстанця, Сєдлєцький, крім свого прізвища й по батькові, давно втратив будь-які ознаки свого польського походження: перейшов з католицтва в православ’я і в переконаннях був вельми реакційний. Зате не тільки в гімназії, а й у міській думі він визначався надзвичайною, справді цапиною впертістю, за що й дістав прозвисько Козел. Вплинути, переконати Козла, хоч трохи зсунути з його, часто несправедливого або й зовсім хибного
